— Скажи, будь ласка. — знову озвався Корто, — а ким ти вважаєш себе сьогодні?

Нарцис мовчав. Судячи з усього, тут ніхто не знав про останні події. Не чули тут ні про Фрера, ні про Януша, хоча його фото були в усіх газетах. І в кожній статті мовилося про те, що він — головний підозрюваний у вбивстві. Те, що пацієнтам воно все анідесь, його не дивувало. Але Корто? Невже він такий відірваний від зовнішнього світу?

— Сьогодні, — туманно пояснив він, — я той, хто відкриває російських дерев’яних ляльок. Я відновлюю кожну свою особистість. Намагаюся зрозуміти їх. Хочу дізнатися, чому вони з’явилися на світ.

Корто підвівся, обійшов довкола столу і приязно поклав долоню йому на плече.

— Їсти хочеш?

— Ні.

— То ходімо. Я відведу тебе до твоєї кімнати.

Вони вийшли у пітьму. З неба сіялася дрібна мжичка. Нарцис тремтів од холоду. Він був у костюмі, що після всіх його пригод геть був укритий багном, і в накрізь просякнутій по`том білизні. Добре, хоч щурячу машкару скинув…

Вони підійшли до східців, мощених сірими кахлями. Парк був терасний, неначе рисова плантація, тільки росли в ньому пальми, кактуси й оливи. Нарцис на повні груди вдихав просякнуте морською вологою повітря, особливо цілюще в цій високогірній місцевості, бо санаторій таки недарма тут містився.

Вони дійшли до вілли. Це були два поєднані поміж собою будинки у вигляді літери L, до того ж один був розташований нижче, аніж другий. Плескаті покрівлі. Прямі лінії. Стіни без прикрас. Либонь, їх спорудили десь років сто тому, коли в архітектурі панував потяг до простоти і суворої функційності.

Вони попрямували до нижнього будинку. На другому поверсі рядами блищали вікна. Певне, кімнати пацієнтів. Нижче були широкі скляні двері, що виходили на зовнішню галерею: тут були майстерні. Ще нижче, на сходинках, які тонули в заростях кущів, яріли жаруки цигарок…

На лавочці курили троє чоловіків. Нарцис не бачив їхніх облич, та за манерою порухів і реготом збагнув, що це люди з порушеннями психіки.

Тут пролунали голоси, що хором скандували:

— Нар-цис! Нар-цис! Нар-цис!

Він здригнувся. Згадалася компанія на карнавальному повозі. Усміхнені мармизи, щурячі маски на голові… Невже ці навіженці теж художники, як і він оце? Невже й він такий самий навіженець, як і вони?

Кімната, до якої його запровадили, була невелика, квадратна і тепла, не найкомфортніша, проте затишна. Бетонні стіни, дерев’яна долівка, штори з товстої тканини. Ліжко, шафа, стілець, письмовий стіл. У кутку — ванна кімната, така вузька, що в неї ледве можна було увійти.

— Спартанська тут обстава, — озвався Корто, — та ніхто ще не скаржився.

Нарцис кивнув. Від сумірності пропорцій, від сіро-брунатних штор, від дерев’яної підлоги й меблів віяло гостинністю. Ця кімната могла бути чернечою келією — в ній витав дух чернецтва і захищеності.

Пояснивши, як усе тут улаштовано, Корто видав йому туалетне причандалля і чистий одяг. Цей вияв турботи зворушив Януша. Уже багато годин і навіть днів він висів на волосині, що мало не урвалася.

Опинившись на самоті, він узяв душ і перебрався в чисте. Джинси виявилися завеликі, майка бахмата, светр розтягнутий, та ще й тхнув пральним порошком. Він почувався щасливим. Порозпихав по кишенях ножа, пістолета і ключа від кайданів, що забрав у охоронця і вирішив залишити як оберега. Дістав із портфеля теки з матеріалами і розгладив долонею аркуші. Та поринути в їх вивчення йому забракло відваги.

Він уклався на ліжку й погасив світло. Він почув шум моря. Ні, це не море, подумав згодом. Це шумлять сосни.

Він віддався ритмам зовнішнього світу. Вони заколисували його і наганяли сон. Ох і зморився він! Став однією суцільною втомою, та й годі.

Враження було таке, неначе від сьогоднішнього ранку він прожив десяток життів. Раптом йому стало зрозуміло, що він більше не боїться поліції. Навіть людей у чорному не боїться. Він боявся тільки самого себе. Мої картини — це тільки виправляння помилок.

Він убивця.

Він розплющив очі в ніч.

А може, ні? А може, він той, хто розслідує злочини вбивці?

Він спробував запевнити себе у справедливості цієї гіпотези, що вже спала йому на думку в бібліотеці колишнього кафе «Альказар». Він пречудовий нишпорка, бо завжди перший з’являється в потрібному місці, раніше, ніж поліція, раніше, ніж усі інші свідки. Він майже умовив себе, аж сіпнув головою. Ні, не втне нічого він. Ще можна припустити, що у шкурі Януша він ішов слідами убивці волоцюг, але не у Фреровій шкурі. Навіть якщо визнати, що в нього, наприклад, були напади сноходіння, прихована сторона його мозку, то він би пам’ятав про ті розслідування, які провадив? Ті, що привели його до ремонтної ями біля вокзалу Сен-Жан?

Він знову склепив повіки, палко закликаючи сон, що звільнив би його від цих болісних запитань. Та увіччю поставало видовисько, яке виринуло з небуття: оголене тіло, що гойдалося в нього над головою.

Анна-Марія Штрауб.

Ще одна смерть, у якій він винен, бодай і непрямо.

Він згадав, про що думав минулого вечора на березі моря в Ніцці. Ця смерть могла допомогти йому дістатися до свого коріння. Він майже не сумнівався, що та страшна історія сталась у психіатричній лікарні в Парижі чи в якомусь його передмісті. Не пізніше, ніж завтра, він почне розробляти цей слід. Анна-Марія Штрауб. Єдиний спогад, який уцілів у його пам’яті. Примара, що супроводжувала його, хоч ким би він себе вважав. Привид, що приходив до нього в нічних жахіттях…

— «Метис» заснували не вчора.

Патрік Коскас стояв, зіпершись на вуличного стовпа, і курив цигарку. За ним у темному небі вгадувався обрис Аквітанського мосту. Журналіст сам запропонував це місце для зустрічі — на правому березі Гаронни, на пустельній вуличці старого Лормона.

Він поводився неначе шпигун, що відчуває небезпеку. Весь час озирався, говорив тихо і швидко, немов нічна пітьма могла його підслухати. Насправді все довкруги спало. Будиночки під червоними покрівлями, що поприліплювалися до величезної опори мосту, скидалися на гриби, які виросли навколо велетенського дерева.

Анаїс насилу трималася на ногах. Авто вона покинула в Ніцці й восьмигодинним вечірнім рейсом полетіла літаком до Бордо. Її зустрів Ле Коз, що прикотив новісіньким «смартом»[32], позиченим у баронеси. Зараз була одинадцята вечора. У своїй шкірянці вона цокотіла зубами від холоднечі. Голова тріщала. Їй доводилося робити над собою зусилля, щоб зосередитися на історії «Метиса».

— Спершу в 60-х то була просто ватага французьких найманців. Зібралися разом бойові побратими, що воювали в Індокитаї й Алжирі. Фахівці з військових конфліктів в африканських країнах. Камерун, Катанга[33], Ангола… І вони зробили геніальний хід — змінили табір. Передніше їх наймали колоніальні власті для боротьби з визвольними рухами. Та вони хутко второпали, що це справа кепська і вони зможуть заробити набагато більше, якщо стануть на бік повстанців, які раніше чи пізніше переберуть владу. Хлопці з «Метиса» підтримували різні революційні фронти, та ще й безплатно, розраховуючи на те, що в майбутньому ті «інвестиції» їм оплатяться. Нові диктатури не забули їхньої допомоги і щедро їм віддячили. Вони здобули у власність велетенські території, копальні й навіть нафтові свердловини.

Хоч як воно дивно, ні мінерали, ні вуглеводи найманців не зацікавили. Набагато більший інтерес виявили вони до сільського господарства. Вони ж родом звідси, з Бордо. Із селянських дітей. Ото вони й заходилися вирощувати сільськогосподарські культури, розвивати нові агротехнічні методи, виробляти добрива і пестициди. Потроху вони розширювали поле діяльності, залучивши до нього і розробки в царині хімічної зброї. Надто ж активно точилися дослідження зі створення газів нейротоксичної дії, що вражали нервову і дихальну систему організму, таких як зарин, табун і зоман[34].