— Навіть якби я знав, то нічого не розповів би тобі, й ти це чудово знаєш.

На якусь мить їй захотілося викликати його в дільницю. Посадити до камери попереднього ув’язнення. Обшукати. Допитати. Та в неї не було проти нього жодного конкретного доказу. Та й повноважень більше не було. Від справи її усунули. У кишені ще лежав поліційний жетон, а при боці був пістолет, але все воно було в неї незаконно.

— Мені здавалося, ти все ж таки хотів мені щось сказати.

— Авжеж. Забути про «Метис».

— Це вони просили мене попередити?

— Це я попереджую тебе. Не наближайся до них. Ці хлопці жартів не розуміють.

— А хіба я жартую?

— Ти супроти них ніщо, затям це.

Їй начхати було на ці погрози. Її цікавили факти, навіть найдрібніші. Якщо по правді, факт був лише один. І він полягав у можливому зв’язку поміж убивцями, які сиділи за кермом всюдихода, що належав агенції, яка входила до холдингу «Метис». Вона спробувала викласти свої аргументи якомога переконливіше, але батько і бровою не ворухнув.

— І це все, що в тебе є? Здається, мої друзі старіють. Роблять із мухи слона. Йди своєю дорогою або втратиш усе. Працю, репутацію, майбутнє.

Вона схилилася над столом. Брязнули чашка і столове приладдя.

— Не варто недооцінювати мене. Я їм прищикну хвоста.

— Як саме?

— Доведу, що заява про викрадення авто — фальшива. Що вони навмисне обдурили слідство. Що вбивство — замовне, а вбивць найняли таки вони. Я детектив, нехай їм дідько!

— Ти мене не слухаєш. Ніякого слідства немає й бути не може.

— Чому це?

— Поліція і жандармерія покликані підтримувати громадський лад. А лад — це «Метис».

Те саме казав їй і Коскас. Не можна сказати, що хробак промикнувся у плід. Хробак і плід — це те саме. Анаїс відвернулася. На великому гобелені виднілися потерті місця, деінде він геть поблякнув. На ньому була сцена полювання. Анаїс навіть здалося, що пси пожирали трупи в цій побляклій імлі.

Вона перевела погляд на батька, дивлячись йому прямо у вічі.

— Чому вони з тобою консультуються?

— Вони не консультуються зі мною. У мене є пай у холдинзі, та й усе. «Метис» володіє великою кількістю успішних підприємств у Бордо. Коли вони недавно почали розвивати фармацевтичний напрям, я був один із основних інвесторів. І давно знав засновників компанії. — І він не без лукавства докинув: — «Метис» годував нас, тебе й мене. Тож трохи запізно плювати у криницю.

Анаїс не клюнула на виклик.

— Мені казали, що вони проводять наукові дослідження. Зокрема, в царині молекулярної хімії. Розробляють різновиди сироватки правди, у співпраці з військовими. Твій досвід у катуванні міг їм згодитися.

— Не знаю, де ти це почула, та все це дурня. Коміксів начиталася, еге?

— То ти заперечуєш, що досліди хіміків може використовувати військова розвідка?

Він насилу всміхнувся, мудрою і заразом цинічною усмішкою.

— Ми мріємо про створення таких препаратів. Даси людині пігулку — і не потрібні вже ніякі тортури. Все відбувається цивілізовано, без насильства та жорстокості. Та не думаю, що комусь поталанило створити щось таке.

— Хоча «Метис» таки намагається.

Він не відповів. Анаїс не втерпіла.

— Як ти у твоєму віці, — вигукнула вона, — можеш вмочати руки в оцей бруд?!

Він потягнувся, демонструючи прегарного джемпера від «Ральфа Лорена», і зиркнув на неї своїми очима кольору морської хвилі.

— Справжній християнин не вмирає у своєму ліжку.

— Та знаю. І де ж ти хочеш померти?

Він зареготався і насилу підвівся з-за столу. Узяв ціпка і, кульгаючи на одну ногу, підійшов до вікна. У дитинстві Анаїс завжди боляче було дивитися, як він ото шкандибає.

Він стояв і дивився на ряди виноградних лоз, що розкинулися внизу, осяяні холодним зимовим сонцем.

— На виноградниках, — сказав він тихо. — Мені хотілося б умерти на моїх виноградниках. Від кулі.

— І хто ж це вистрілить у тебе?

Він помалу обернувся і підморгнув їй.

— А я звідки знаю? Може, й ти.

Його порівняльні дослідження нічого не дали. Тільки очі боліли від напруги, руку скорчило і в горлянці застряв нудотний кім’ях. У глибині лівого ока знову засіпався біль. У голові його танцювали наймення — він вивчив усі списки, та не знайшов жодного збігу в прізвищах студентів-медиків і майбутніх художників. Провал.

Він зібгав останнього аркуша і пожбурив його до смітниці. На годиннику був уже полудень. Ранок минув марно. Єдине, що було добре, — його ніхто не турбував. Хоч із сусідніх кімнат до нього долинав звичний для божевільні гамір: голоси, сповнені відчаю або, навпаки, лагідні-лагідні, завивання, хихотіння, човгання кроків, що провадили з нізвідки в нікуди…

За цей ранок він принаймні зумів усвідомити своє теперішнє становище. Він дивом утік од поліції, та повернувся туди, звідки й почав. Хіба що уточнити варто було: із психіатра він обернувся пацієнтом.

— А я тебе шукаю.

У дверях стояв Корто.

— Незабаром обід. Гайда дивитися майстерні. Якраз до обіду встигнемо.

Корто не запитав його, що він робив у комп’ютерній кімнаті, і Нарцис був йому за те вдячний. Із коридора вони пройшли через їдальню, велику квадратну залу, заставлену металевими столами. Двоє санітарів розставляли тарілки та розкладали пластикові виделки й ложки.

— А це ти.

Корто показав на велику гуртову світлину на стіні. Нарцис підійшов ближче. Він упізнав себе. На ньому була малярська блуза, схожа на ті, що їх носили художники наприкінці ХІХ століття. Вигляд у нього був щасливий і задоволений. Решта теж радісно усміхалася, хоча досвідчене око відразу ж розгледіло б у їхніх усмішках оту специфіку, що притаманна хворим на голову.

— Ми зробили цю світлину на честь уродин Карла, вісімнадцятого травня.

— А хто такий Карл?

Психіатр показав на веселого гладуна, що сидів біля Нарциса. На ньому був шкіряний фартух, а у високо зведеній руці — пензель у чорній фарбі. Середньовічний коваль, та й край.

— Ходімо, я познайомлю тебе.

Вони пройшли ще одним коридором, що припровадив їх до пожежного виходу. За ним були східці, що спускалися до іншого, нижче розташованого будинку. Світило сонце, і довколишня природа постала перед ними в усій своїй нещадній безжальній і холодній пишноті. Гірські вершини та шпилі, червонясті брили — все воно скидалося на вівтарі для жертвопринесень. Тотеми, що виступали нарівні з богами, яких утілювали. У глибині долини видніли темні гаї, що вражали дикою, гордовитою красою. На цій землі росли тільки ті види, що могли витерпіти цю височінь, холоднечу і пустку. Решта просто пропадала.

У будинку вони не затрималися на другому поверсі, де були кімнати пацієнтів, а відразу спустилися на перший. Корто постукав у перший одвірок (дверей тут геть не було) і почув:

— Hereinkommen![35]

Нарцис на мить завмер на порозі. Стіни, підлога і навіть стеля були помальовані чорним. На чорних стінах висіли картини, всуціль чорні квадрати. Посеред кімнати стояв велетень зі світлини. Він був метрів зо два на зріст і важив не менш ніж півтора центнера. На ньому був шкіряний фартух, що лиснів, немов намащений воском.

— Вітаю, Карле. Як ся маєш?

Чолов’яга з реготом уклонився. Його обличчя затуляв респіратор. У кімнаті й справді не було чим дихати від хімічних випарів.

Корто обернувся до Нарциса.

— Карл — німець. Так і не зумів до ладу вивчити французьку. Його тримали в божевільні в НДР, біля Лейпциґа. Після падіння Берлінського муру я відвідав усі психлікарні Східної Німеччини у пошуках художників. Попри жорстоке поводження, регулярне застосування електрошоку й убоге харчування, він і далі вперто малював чорним усе, що бачив довкруги. За тої пори йому доводилося користуватися зазвичай вугіллям.

— А тепер?

— О, тепер Карл ще й вередує! — усміхнувся Корто. — Йому нелегко догодити! Для своїх картин він змішує фарби на основі аніліну й індатренів. Дає мені довгі списки якихось хімічних речовин із невимовними назвами. Шукає цілковитого некольору. Такого, що цілком поглинав би світло.