Велет знову взявся до праці, схилившись над ночвами, де змішував якусь густу гарячу рідоту, схожу на гудрон.

— У Карла є одна таємниця, — прошепотів Нарцисові психіатр. — Він додає до фарб свою сперму. Вважає, що завдяки цій субстанції його монохромні роботи здобувають внутрішнє життя.

Нарцис дивився, як грубелецькі руки велета колотять суміш. Уявляв собі, як художник за допомогою тих-таки рук добуває свого секретного складника. І це була одна з переваг лікування, що його застосовував Корто: у пацієнтів не пригнічувалося лібідо. У пацієнтів Ферра у клініці Анрі Ея, що були просякнуті психотропними препаратами, прутень завжди теліпався неначе мотузок.

Він підійшов до однієї з картин, що була така ж чорна, як і решта.

— А тут що намальовано?

— Небуття. Як у багатьох гладунів, у Карла уві сні часом зупиняється подих. На кілька секунд він перестає дихати. І снів не бачить. Тобто у певному розумінні вмирає. Ото й пише ці чорні діри.

Нарцис ще ближче підійшов до картини і вгледів на чорному тлі якісь дрібні випуклі написи. Читати їх треба було не зором, а швидше дотиком, як шрифт Брайля.

— Це ж не німецька мова?

— Ні. І жодна з інших відомих мов.

— Він сам її винайшов?

— Він каже, що цією мовою з ним балакають голоси, які він чує, коли потрапляє в ту чорну яму. Це голоси з глибини смерті.

Карл знай реготався під респіратором. Тепер він занурив у ночви обидві руки і так запопадливо перемішував рідоту, що вона перехлюпувалася через вінця, неначе нафта.

— Гайда, — сказав Корто. — Він нервує, як гості довше в нього затримуються.

У коридорі Нарцис запитав:

— Чому в Лейпциґу його запроторили до клініки? Який у нього діагноз?

— Як по правді, він там сидів у в’язниці. Щось на кшталт наших закладів для злочинців із порушеннями психіки. Він, бач, видер очі у своєї дружини. Казав, то було перше його творіння. Він створив його у пошуках пітьми…

— Ви не даєте йому ліків?

— Ні.

— І охорони в нього нема ніякої?

— Ми стежимо тільки за тим, щоб йому зрізали нігті. У Німеччині в нього була сутичка із санітаром…

У Нарцисові прокинувся психіатр. Він подумав, що Корто грається з вогнем. І дивувався, як медичні та соціальні установи дозволили йому забрати до себе Карла. В іншій майстерні була куца жіночка, якій на взір можна було дати років сімдесят. Рожевий спортивний костюм фірми «Адідас», блакитні коси — чистенька й охайна, геть тобі американська пенсіонерка. Таке саме враження справляло і приміщення: бездоганна чистота і лад, які дала тут зразкова господиня. І тільки цигарка в тонких губах псувала те враження. На карнавальному повозі не було ні німця, ані цієї пані. Либонь, їх звільнили від тієї необхідності: першого — через вагу, другу — з огляду на її вік.

— Добридень, Ребекко! Як ви почуваєтеся?

— Проблеми з митницею, — хрипко відказала вона. — Не пропускають моїх творів…

Перед нею лежав аркуш паперу, який вона вкривала зображеннями того самого обличчя, тримаючи в руці огризок олівця. Щоб роздивитися, що вона там малює, треба було відступити на декілька кроків. Тисячі облич складалися у своєрідну мозаїку, що витворювала хвилі, візерунки й арабески.

— Робота рухається потроху?

— Сьогодні вранці мене пхнули в убиральні. А вчора м’ясо було тверде.

Синдром Ґанзера. Досить рідкісне захворювання, коли людина завжди невлад відповідає на запитання. Нарцис раптом збагнув, що оцінює цих художників як психіатр. Не картинами їхніми захоплюється, а намагається поставити діагноза. Хоч як він старався, йому не пощастило стати Нарцисом. Він залишався Матіасом Фрером.

— Я знаю цього чоловіка, — сказав він, показуючи на обличчя, що повторювалося на малюнку.

— Це Альбер, князь Монако, — пояснював Корто, бо жіночка зосереджено малювала. — Років тридцять тому Ребекка працювала в палаці князя Монако. Прибирала там. І закохалася в князя. Аж ізсунулася з глузду. Їй так і не пощастило отямитися від тієї травми. У вісімдесят третьому році її поклали до клініки без надії на одужання. Вона пробула декілька років у шпиталі Сен-Лу, потім потрапила до нас.

Нарцис зиркнув на художницю. Ребекка малювала як автомат, наче її рукою водила якась невидна сила. Вона не відривала олівця від паперу, не поверталася до раніше проведеної риски. Тягла і тягла червону нитку свого божевілля… Корто вже виходив із майстерні.

— Ви збирали художників по всій Європі? — спитався Нарцис.

— Так. Я продовжував те, що робили мої попередники — Ганс Принцгорн із Німеччини, Лео Навратіл із Австрії. Завдяки їм існує ар-брют.

— Ар-брют? Що воно таке?

— Мистецтво божевільних, маргіналів, медіумів та любителів. Назву цю вигадав Жан Дюбюффе. Хтось воліє інші терміни. Аутсайдер-арт, мистецтво навіженців… Англійці, наприклад, кажуть raw art, тобто сире мистецтво. Промовисті назви, правда ж? Це мистецтво вільне від умовностей, від будь-якого впливу. Вільне мистецтво! Пам’ятаєш, як я казав? «Не мистецтво лікує нас, а ми лікуємо мистецтво!»

Корто переступив порога ще однієї кімнати. Усі стіни тут були обвішані великими малюнками, де були зображені вигадливо вигнуті жіночі постаті: ці переступали через веселки, ті купалися в буремних хмарах, ті спали на хмарках… Часто лінії малюнків продовжувалися на стіні, наче творча могуть автора не могла втриматися в межах прикріпленого до стіни аркуша.

— Це Ксав’є, — сказав директор закладу. — Він уже вісім років тут.

Чоловік років сорока сидів перед столиком на кушетці, упершись ногами в долівку. Убраний він був у вояцький однострій: френч кольору хакі, брезентові штани. Войовничість вбрання трохи пом’якшували барвисті олівці, якими були напхані його кишені, та старі мотузяні черевики на босу ногу. Обличчя його вряди-годи пробивав нервовий дрож.

— Ксав’є вважає, що служив в Іноземному легіоні, — прошепотів Корто.

Художник узяв олівця і застромив його у прикріплене до стола точильце.

— Йому здається, наче він брав участь у війні в Перській затоці у складі дивізії Даґе.

У кімнаті запанувала тиша. Нарцис спробував зав’язати розмову.

— У вас гарні картини.

— Це не картини. Це щити.

— Щити?

— Проти ракових клітин, проти бактерій. Проти всієї цієї біологічної нечисті, що насилають на мене через землю.

Корто взяв Нарциса за руку й відступив із ним у куток.

— Ксав’є вірить, що зазнав в Іраці хімічної атаки. Насправді він там ніколи й не був. У сімнадцять років він жбурнув свого меншого братика, якого ніс на плечах, у річку із сильною течією. Хлопчик утопився. Ксав’є прийшов додому, та не зміг відповісти, куди подівся брат. Він нічого не пам’ятав. Потім він п’ятнадцять років пробув у психіатричній лікарні для суспільно небезпечних хворих. Мені пощастило його звідти визволити.

— Просто так? Без будь-яких застережних заходів?

— За всі ці роки у психлікарні з Ксав’є жодного разу не було проблем. Комісія вирішила, що можна його довірити мені.

— А чим його лікують?

— Нічим. Він повсякчас малює. І мозок його тільки цим і переймається.

Психіатр добротливо дивився на свого пацієнта, що сидів і з палючими очима точив олівці один за одним. Нарцис мовчав. То було скептичне й осудливе мовчання.

— Облиш, — сказав йому Корто. — У нас тут майже не буває несамовитих витівок. Ніхто ні на кого ні разу не накинувся. І жодного випадку самогубства. Художня творчість всотує в себе всі навіжені наміри. Та, на відміну від нейролептиків, людина від неї не дуріє. Вона служить утіхою. І єдиною підтримкою. У дні відвідувань у нас перед брамою немає черги, повір мені. До нас ніхто ніколи не приходить. Це самотні люди, яких усі покинули і забули. Вони обділені любов’ю. Добре, ходімо далі. Відвідини тривають!

У жандармській дільниці Брюжа було тихо і порожньо, мов на міському цвинтарі. Може, навіть і порожніше та тихіше. На цвинтар бодай по неділях приходять люди. Анаїс штовхнула двері. Вона була в кепському гуморі. Після марної зустрічі з батьком вона зателефонувала Ле Козові, щоб підбити підсумки. Багато часу на це не пішло. Новин не було. Рослідування вбивств Філіппа Дюрюї, Патріка Бонфіса і Сільвії Робен більше не стосувалося їх. Дістатися до «Метиса» не було змоги. Що ж до її подальшої долі, то відділ внутрішніх розслідувань навіть не призначив дати розгляду її справи. То, питається, нащо вона повернулася до Бордо?