— Коли розпочинати?

— Вже розпочали.

— Третя година ночі…

— Піднімай усіх з ліжка. Обшукайте старі ремонтні майстерні. Там завжди ночують якісь волоцюги. Може, вони щось бачили. Ага, до речі, щодо машиніста…

— Якого машиніста?

— Того, що знайшов тіло. Протокол його допиту має лежати в мене на столі завтра вранці. Крім того, мені потрібні будуть усі без винятку тут, на вокзалі. Простісінько зараз. Прочешемо територію по периметру. Опитаємо місцевий люд.

— Неділя ж!

— А ти хочеш чекати до понеділка? Залучи хлопців із антикримінальної бригади і службовців муніципалітету.

Ле Коз мовчки записував інструкції до вогкого нотатника.

— Іще мені потрібен чоловік, який знається на великій рогатій худобі.

Помічник допитливо зиркнув на неї.

— Оця бичача голова звідкись узялася, правда ж? Зв’яжися із жандармерією Аквітанії, Ландів і Країни Басків.

— А чому так далеко?

— Бо це бойовий бугай. Toro bravo.

— А ти звідки знаєш?

— Знаю. Найближчі ферми розташовані поблизу Мон-де-Марсана. Далі треба їхати до Дакса.

Ле Коз писав, лаючи крізь зуби мжичку, що розмивала його нотатки.

— Звичайно, у мене геть нема бажання просто зараз оце зустрічатися з журналістами.

— І як, цікаво, ти зможеш від них відкараскатися? — здивувалася заступниця прокурора.

Вона була посадова особа і мала забезпечувати зв’язки з пресою. Напевне, вже запланувала прес-конференцію і навіть вирішила, що надягне з такої нагоди. Анаїс без ножа її зарізала, сказавши:

— Зачекаємо. Поки що ніякої інформації. Якщо нам бодай трохи пощастить, цей хлопчина і справді виявиться безпритульним.

— Не втямлю.

— Його ніхто не буде шукати. І можна буде зволікати із заявою про його загибель. Наприклад, добу. Але й після цього про бичачу голову ні слова. Просто безпритульний волоцюга, що вмер від переохолодження. Усе. Гаплик.

— А якщо це не безпритульний?

— Хоч що кажіть, нам потрібен час. Щоб розпочати слідство без зайвого галасу.

Ле Коз кивнув, прощаючись із жінками, і щез у тумані. Якби була інша пора й інші обставини, він неодмінно випробував би свій чар на обох, але зараз він уторопав, що справа таки нагальна. Отож, найближчим часом доведеться забути про сон, про їжу, про сім’ю і взагалі про все, що не має стосунку до розслідування.

Анаїс обернулася до офіцера з антикримінальної бригади, який увесь цей час тримався віддалік, та не пропустив жодного слова з їхньої розмови.

— Знайдіть мені координатора бригади криміналістів.

— Гадаєш, це початок серії? — тихо запитала заступниця прокурора.

У її голосі бриніли подвійні почуття. Пристрасне бажання і відраза. Анаїс усміхнулася.

— Поки що рано робити висновки, люба моя. Зачекаємо звіту судмедексперта. Модус операнді[4] щось підкаже і про особу злочинця. А поки що перевірю, чи не випускали з «кадилака» чергового навіженця.

Цю назву добре знали в місті. Так звалося відділення психіатричної клініки, де тримали особливо небезпечних пацієнтів. Несамовитих шаленців із кримінальними схильностями. То була місцева цікавинка — нарівні зі славетними бордоськими винами і Пілатовою дюною.

— Крім того, я перевірю базу даних по всій країні, — провадила Анаїс. — Треба з’ясувати, чи не скоювалися раніше такі злочини в Аквітанії та інших краях.

Анаїс казала, що їй на думку спадало, аби лише справити враження на суперницю. Єдиною національною базою даних, де містилися відомості про злочини, скоєні на території Франції, була програма, що її оновлювали самі працівники поліції або жандарми, відповідаючи на спеціальний перелік запитань, але робили це задля годиться.

Зненацька завіса імли перед ними розійшлася. У прогалині стояв працівник криміналістичної служби, що у своєму скафандрі скидався на космонавта.

— Абделятіф Дімун, — відкидаючи відлогу, сказав він. — Координатор криміналістичної служби.

— Ви з Тулузи?

— Авжеж. Тридцять перша лабораторія.

— Як це ви так швидко до нас дісталися?

— Поталанило, якщо можна так висловитися.

Він широко усміхнувся. У нього були білі-білісінькі зуби, що виділялися на тлі брунатної шкіри. Років тридцять, вигляд трохи дикий і дуже сексуальний.

— Нас прислали в Бордо з іншого приводу. Забруднення на промисловому підприємстві Лормона.

Анаїс дещо чула про ту справу. Підозрювали колишнього працівника тієї фірми — насправді великого хімічного концерну, — який начебто з помсти навмисне допустився порушення деяких технологічних процесів. Капітан і заступниця прокурора назвалися. Криміналіст скинув рукавички і потиснув обом жінкам руки.

— Успішно попрацювали? — запитала Анаїс, намагаючись, щоб голос звучав нейтрально.

— Майже на нулі. Дуже вогко. Тіло близько десяти годин кисло у воді. За таких умов, вважайте, ніякої надії на папілярні мітки немає.

— На що, перепрошую?

Анаїс обернулася до заступниці прокурора, пишаючись, що може продемонструвати свою обізнаність.

— На відбитки пальців.

Вероніка Руа закопилила губи.

— Фрагментів органіки не знайшли. Біологічних рідин теж, — провадив Дімун. — Ні крові, ні сперми, нічогісінько. Дощ, нехай йому дідько. Поки що ми впевнені тільки в одному: злочин скоїли не тут. Убивця просто покинув тут тіло. Убив цього хлопчину він в іншому місці.

— Ви зможете якомога хутчій надіслати мені звіт і результати аналізів?

— Авжеж. Ми тут усе і зробимо, в якій-небудь приватній лабораторії.

— Якщо у мене будуть запитання, я вам зателефоную.

— Нема проблем.

Чоловік записав номера свого мобільника на звороті візитки.

— А я вам свого дам, — сказала Анаїс, видираючи сторінку із записника. — Телефонуйте о будь-якій порі дня і ночі. Я живу сама.

Криміналіст трохи звів брови, здивований таким несподіваним зізнанням. Анаїс зашарілася. Вероніка Руа дивилася на неї з неприхованою насмішкою. Анаїс порятував офіцер із антикримінальної бригади, який щойно повернувся.

— Можна вас на хвилину? Шеф просить підійти. Він має вам сказати щось важливе…

— Що саме?

— Достеменно не знаю. Наче вчора тут зловили якогось химерного чолов’ягу. З утратою пам’яті. Мене тоді тут не було.

— Де конкретно його знайшли?

— На коліях. Неподалік від ремонтної ями.

Вона кивнула Руа і Дімунові й тицьнула йому аркуша зі своїми координатами. І почвалала за офіцером через колії. Удалині, поміж занедбаними спорудами, промайнули три постаті в білих халатах, що прямували від автостоянки. Служба перевезення трупів. За ними з тихим вурчанням рухався автовантажник. Либонь, замовили його, щоб підняти з ями тіло і величезну голову.

Прямуючи за своїм проводирем, вона обернулася і зиркнула через плече. Заступниця прокурора приязно щебетала до криміналіста. Вони відійшли подалі від стрічки огородження і закурили. Вероніка Руа кудкудакала мов курка. Анаїс роздратовано загорнула на грудях арафатку, яку носила замість шалика. Що ж, допіру вона здобула зайве підтвердження своїм звичним міркуванням. З трупом чи без трупа, солідарні чи ні, але правило не міняється: перемагає найдужчий.

У середмісті імла погустішала. Від асфальту, від мурів, од каналізаційних ґрат химерними сувоями здіймалися білі хмари. За п’ять метрів нічогісінько не було видно. Утім, для Анаїс це не становило ніякої проблеми. До поліційної дільниці вона могла дістатися із заплющеними очима. Вислухавши досить заплутані пояснення начальника патрульної служби — він розповів, що минулої ночі неподалік від місця знаходження трупа виявили дивного чолов’ягу, убраного як ковбой, з цілковитою втратою пам’яті, — вона дала ще декілька розпоряджень і сіла в авто.

Звернувши з набережної на бульвар Віктора Гюґо, вона попрямувала до собору Сент-Андре. Збудження вщухло, і на неї налягла втома. Чи впорається вона з цією справою? Чи її не відберуть у неї взагалі? За кілька годин ця новина пошириться у найвищих колах міського товариства. Префект, мер, депутати — всі почнуть телефонувати старшому комісарові Жанові-П’єру Деверса. Труп із бичачою головою в столиці вина — це вам не жарт. Усі будуть одностайні: справу потрібно розкрити якомога раніше. І перше запитання, що виникне в кожного: а кому її доручили? Скільки років керівникові слідчої групи? Який має досвід? Стать? І головне — ім’я? І тоді неухильно випливе скандал, пов’язаний з її батьком. Та історія приклеїлася до неї мов шевська смола, не відірвати.