— Атож!

— Але якщо її одержують усі?

— Дарма. Кожен буде знати, що ризикує головою, і двадцять разів подумає, перш ніж вчинити насилля. А коли подумає, то навряд чи це зробить.

Верхнє ліве вічко на мить погасло, спалахнуло і блимнуло кілька разів.

З полегкістю всміхнувшись, Ріфт метнувся до пульта, увімкнув систему крайових частот. Малий екран допоміжного ТВФ слухняно засвітився, чекаючи імпульсу. Гріф Ріфт перекрив зворотний зв’язок і звернувся до Соль Саїна:

— Мене стривожило, мені здалося… Але я згадав про умову з Фай Родіс. Якщо вона захоче порадитись, то подасть сигнал, коли я буду чергувати.

Соль Саїн рушив до виходу.

— Залиштесь! Я не жду секретів, тих вічних і милих секретів, єдиних, що вціліли ще на нашій Землі, — зажурено сказав Ріфт.

Соль Саїн стояв у нерішучості.

— Можливо, з нею буде Чеді, — кинув Ріфт. Інженер-обчислювач повернувся й сів у крісло.

Чекати довелось недовго. Екран спалахнув фіолетовим відтінком газосвітлових ламп планети Ян-Ях. У фокусі виник невеликий квадратний сад на заломі зверненої до гір частини палацу. Гріф Ріфт знав, що цей сад відведено для земних гостей, і не здивувався, побачивши Фай Родіс в одному скафандрі. Поруч з нею ішов тормансіанин з густою чорною бородою — у ньому Ріфт упізнав інженера Таеля. Соль Саїн злегка підштовхнув командира, показуючи на СДФ, які стояли в двох протилежних кутках саду. “Екрановано для розмови віч-на-віч, — здогадався Ріфт, — але тоді навіщо я?” Відповідь на це запитання прийшла не відразу. Фай Родіс не дивилась у бік зорельота і поводилася так, ніби не здогадувалася, що передавач СДФ працює, хоча насправді сама його ввімкнула.

Вона йшла з похиленою головою, задумливо слухаючи інженера. Зорелітники, які мало говорили мовою Ян-Ях, розуміли її лише почасти. Шелестіла на вітрі висока трава, похитувались дикорослі, розгорнуті віялом кущі, і важкі диски темно-пурпурових квітів хилилися на пружних стеблах. Невеличкий сад був сповнений неспокою мінливого життя, яке особливо відчувалося з недоступної навіть космічним силам пілотської кабіни корабля.

Сад огортало кільце пітьми. На Тормансі нічне освітлення зосереджувалось у великих містах, важливих транспортних вузлах і на заводах. На всій іншій території планети темрява, панувала півдоби. Невеликий і віддалений супутник Торманса ледве розсіював морок. Поодинокі зорі збоку галактичного полюса підкреслювали чорноту неба. В напрямку центру Галактики тьмяно світилася суцільна пляма зоряного пилу, яка сумно згасала в космічній безодні.

Фай Родіс розповідала тормансіанові про Велике Кільце, яке допомагає земному людству ось уже близько півтори тисячі років, підтримує віру в могутність розуму і радість життя, розкриває неосяжність космосу, застерігає від сліпих пошуків і тупиків на шляху. А тепер те, що раніше проходило зримо, але не втілювалось на екранах зовнішніх станцій Землі, з розкриттям таємниці спірального простору і появою зорельотів Прямого Променя стало близьким.

— Настала Ера Рук, які Зустрілись, і ось ми тут, — закінчила Родіс. — Якби не Велике Кільце, довелося б чекати мільйони літ, перш ніж ми, дві планети, населені людьми Землі, знайшли б одна одну.

— Людьми Землі! — вигукнув приголомшений інженер.

— Хіба ви не знаєте? — насупилась Родіс. Вважаючи Таеля наближеною до Ради Чотирьох особою, вона думала, що йому відома таємниця трьох зорельотів і підземелля в палаці. Насправді ж інженер Хантеело Толло Фраель виявився першим із трийменних тормансіан, яким відкрилася таємниця Ради.

Таель безгучно ворушив губами, силкуючись щось сказати. Родіс приклала долоні до його скронь, і він з полегкістю зітхнув.

— Я порушила обіцянку, дану вашому володареві. Але я навіть не здогадувалася, що завідуючий інформацією всієї планети не знає її справжньої історії.

— Ви, я бачу, не усвідомлюєте до кінця, яка прірва відділяє нас, звичайних людей, від тих, хто нагорі і хто їм прислуговує.

— Така ж, як між “джи” — довгоживучими, і “кжи” — короткоживучими, тими, хто не здобуває освіти і приречений до передчасної смерті?

— Більша. “Кжи” можуть поповнити знання самостійно й зрівнятися з нами в розумінні світу, а ми без надзвичайних обставин ніколи нічого не дізнаємось, окрім того, що нам дозволено згори.

— І ви не знаєте, що передачі Великого Кільця інколи ловлять тут, на планеті Ян-Ях?

— Не може бути!

Фай Родіс ледь усміхнулась, згадавши відвідання бібліотеки в Інституті Суспільного Устрою.

…Вдоволений інтересом землян, начальник-“змієносець” провів їх через простору залу з численними колонами, виступами, різьбленим каменем і позолоченим деревом, оздобленими барельєфами. Змії, схожі на квіти, чи квіти — на змій, — цей надокучливий мотив повторювався на ступінчастих виступах горішньої частини стін, решітках хорів, капітелях і підніжжях колон. Вузенькі вікна прорізали масиви книжкових шаф, тіні яких перехрещувались, немов віяла, на кам’яній підлозі, а прозорі куполи стелі освітлювали високо розташовані скульптури тварин, черепашок і людей у спотворених безумством чи людтю масках. По центральній осі довгої зали на химерних мідних підставках стояли небесні глобуси, відгороджені один від одного столами з кольоровими картами. Землянам було досить лише глянути на них, щоб зрозуміти, що зображення інших світів, таке детальне і наближене, не могли дати ніякі телескопи. Отже, тормансіани зрідка ловили передачі Великого Кільця.

Бідолаха інженер усе ще дивився на Родіс здивованими очима.

“Погляд ідеаліста”, — подумала Родіс, порівнюючи його з ширяючими очима “Змієносців” та з пильним, проникливим поглядом “лілових” вартових. Вона зробила умовний знак.

Гріф Ріфт увімкнув зворотний зв’язок.

— Познайомтеся з вашими побратимами в зорельоті, Таель, — сказала Родіс, показуючи на стереозображення Ріфта і Саїна, — тільки говоріть повільніше. У них бракує практики з мови Ян-Ях.

Зорелітникам сподобався цей щирий тормансіанин з відкритою душею.

Фай Родіс повільно пішла вздовж квіткової клумби, дозволивши Таелю самому говорити з її друзями.

— Ви можете заповнити прірву нашого незнання? Можете показати нам і Землю, і планети інших зірок, і найвищі досягнення їх цивілізацій? — збуджено запитував інженер.

— Усе, що ми вивчили самі! — запевнив його Ріфт. — Але у всесвіті відомо так багато явищ, перед якими ми — немов діти, котрі ще не вміють читати.

— Нам хоч би десяту частину ваших знань, — усміхнувся інженер Таель, — я кажу — нам. Є багато людей на планеті Ян-Ях, які куди більше заслуговують знайомства з вами, ніж я! Як це зробити? Сюди, в цей палац, їм ходу нема.

— Можна демонструвати фільми й говорити навіть з тисячею чоловік біля зорельота, — сказав Гріф Ріфт.

— І забезпечити їхній захист, — додав Соль Саїн.

Вони почали обговорювати план дій. Родіс не брала участі. Гріф Ріфт поглядав на її постать, що темніла віддалік біля якоїсь химерно викривленої скульптури на розгалуженні двох садових доріжок.

— Найголовніша складність, як завше, не в техніці, а в людях, — підсумував Гріф Ріфт. — Виявляється, ви не вмієте розрізнити психічну структуру людини за її зовнішнім виглядом.

— Ви передбачили це, говорячи про індикатор ворожості, — нагадав Соль Саїн.

— Поки його немає, який сенс у моєму передбаченні! і Підійшла Фай Родіс і сказала:

— Поки ми не придумали психоіндикатора, доведеться нам узяти на себе його роль. Евіза, Вір і я, як загартованіші психічно, відбиратимемо знайомих і друзів Таеля. Так збереться початкова аудиторія.

Коли в кабіні зорельота зникло зображення саду, Соль Саїн сказав:

— Усе це нагадує легенду про Іоланту, тільки навпаки.

— Навпаки? — не збагнув Ріфт.

— Пам’ятаєте легенду про незрячу дівчину, яка не розуміла, що вона незряча, поки не прийшов до неї лицар? Так само й тут: і заборонений сад, і осліплений невіглаством чоловік, і лицар з широкого світу, тільки в жіночій подобі. І навіть у панцері…