— Господи, це божевільня, — тремтячим голосом заявив Делакруа. — Містере Джинґлз, я вже хочу, щоб мене засмажити й забути про все це!
Я зайшов у камеру Коффі. Він відступав спиною вперед, а я йшов на нього. Коли його литки вперлися в ліжко (ось яким високим він був), він сів. Поплескав долонею по матрацу поряд, не відриваючи погляду від моїх очей. Я сів поруч із ним, і він обійняв мене за плечі рукою, наче я був його дівчиною в залі кінотеатру.
— Що ти хотів, Джоне Коффі? — спитав я, дивлячись йому в очі — ті сумні погідні очі.
— Лише помогти. — Він зітхнув так, як зітхає чоловік, коли перед ним постає необхідність виконувати роботу, до якої в нього не лежить душа, а потім притулив долоню до мого паху, на той кістковий вигин, розташований на фут чи десь так нижче від пупа.
— Гей! — запротестував я. — Ану прийми свою бісову руку…
І тут мене прошив розряд. Сильний і безболісний удар. Від нього я сіпнувся на ліжку й вигнув спину, згадуючи крики старого Ту — «шкварчу, шкварчу, я засмажений гиндик!» Не було ні тепла, ні відчуття електричного струму, але на одну-єдину мить усе навколо втратило барви, неначе світ незрозумілим чином стиснувся й був змушений пітніти. Я бачив кожну пору на обличчі Джона Коффі, бачив кожну луснуту судину в його зацькованих, налитих кров’ю очах, бачив крихітну подряпину в нього на підборідді, що вже загоювалася. Я усвідомлював, що мої пальці скрюченими лапами вчепилися в повітря, а ноги барабанять по підлозі камери Коффі.
А потім усе минулося. А заразом і моя інфекція сечових шляхів. З паху звіялися кудись як жар, так і пульсуючий біль, що робив мене таким нещасним, а голову вже не мучила лихоманка. Я все ще відчував на шкірі піт, який вона з мене витягла, чув його запах, але так, усе минулося.
— Що відбувається? — пронизливо погукав Делакруа. Його голос долинав ніби з великої далечіні, та коли Джон Коффі нахилився вперед, розриваючи контакт наших очей, голос дрібного кейджена зненацька увиразнився. Неначе хтось витяг з моїх вух вату чи стрілецькі беруші. — Що він там з вами робити?
Я не відповідав. Коффі схилився на коліна, обличчя в нього було напруженим, горло — випнутим. Очі теж вилазили з орбіт. Він був схожий на людину, якій у горлі застрягла куряча кістка.
— Джоне! — Я постукав його по спині; нічого кращого на думку просто не спало. — Джоне, що з тобою?
Він смикнувся від доторку моєї руки, а тоді в нього з горла вирвався відразливий звук блювотного позиву. Рот розтулився — так часом коні відкривають свої роти, щоб стиснути вудила, неохоче, відкопилюючи губи в якомусь відчайдушному вищирі. Зуби розійшлися теж, і Коффі видихнув хмару крихітної чорної мошви, на вигляд — комарів чи мушок. Вони розлючено закружляли між його колін, побілішали й щезли.
Раптом уся сила полишила мій живіт. М’язи в ньому неначе перетворилися на воду. Я прихилився спиною до кам’яної стіни камери Коффі. Пам’ятаю, в голові крутилося ім’я Спасителя — Ісусе, Ісусе, Ісусе, знову і знову, якось отак, — і пам’ятаю, подумав, що марю вже від гарячки. От і все.
Потім до моєї свідомості дійшло, що Делакруа волає, закликаючи на допомогу; він розказував світові, що Джон Коффі мене вбиває, і розказував на всю горлянку. Коффі схилився наді мною, це правда, але тільки щоб дізнатися, чи все зі мною гаразд.
— Деле, замовкни, — сказав я і звівся на ноги. Чекаючи, що біль знову розітне мені нутрощі, але цього не сталося. Мені було краще. Справді. Трохи паморочилося в голові, але минулося ще до того, як я встиг простягнути руку і вхопитися за ґрати камери Коффі задля рівноваги. — Я в повному ажурі.
— Ви ліпше звідтіля виходити, — промовив Делакруа тоном нервової старої бабці, яка просить дитину злазити з отої яблуні. — Вам не можна там бути, поки кругом у блок нікого нема.
Я глянув на Джона Коффі, який сидів на ліжку, поклавши велетенські руки на коліна-пні. Джон Коффі подивився на мене. Йому довелося трохи підняти підборіддя, але не набагато.
— Що ти зробив, здорованю? — тихо спитав я. — Що ти зі мною зробив?
— Поміг, — відказав він. — Я ж поміг, правда?
— Так, мабуть, але як? Як ти поміг мені?
Він хитнув головою — праворуч, ліворуч, назад до середини. Він не знав, як він допоміг (як він вилікував хворобу), і безжурне обличчя свідчило, що йому на це похрін — так само, як мені було похрін на механіку бігу, коли я першим долав останні п’ятдесят ярдів двомильного забігу четвертого липня. Я хотів було спитати в нього, як він узагалі дізнався, що я хворий. Та тільки відповіддю мені було б те саме хитання голови, у цьому я не сумнівався. Десь я вичитав був одну фразу, яку відтоді ніколи не забував, щось про «загадку, оповиту таємницею». Таким і був Джон Коффі. Гадаю, спокійно спати вночі він міг лише тому, що йому все було по барабану. Персі назвав його ідьйотом; жорстоко, але недалеко від істини. Наш здоровань знав своє ім’я, знав, що воно пишеться не так, як напій, а решта його мало цікавила й більше він знати не хотів.
Неначе бажаючи підтвердити це, він ще раз повільно хитнув головою, а потім улігся обличчям до стіни, підклавши під ліву щоку, як подушку, складені долоні. Його ноги звисали з краю ліжка на рівні гомілок, але він цим не переймався. Сорочка ззаду задерлася, і моїм очам відкрилися шрами, що хрест-навхрест перетинали спину.
Я вийшов із камери, прокрутив ключі в замках, а тоді став обличчям до Делакруа, який приклеївся до ґрат на протилежному боці коридору, огорнувши їх руками й занепокоєно дивлячись на мене. А може, навіть з острахом. Містер Джинґлз сидів у нього на плечі, й тонесенькі вусики сіпалися, наче ворсинки.
— Що той темнявий вам робити? — спитав Делакруа. — То бути якесь грі-грі?[33]
Промовлене з тим кейдженським акцентом, «грі-грі» римувалося з «пі-пі».
— Деле, я не розумію, про що ти говориш.
— Диявол! Не знати ви! Погляніти на себе! Усе змінено! Навіть ходити по-іншому, начальнику!
Моя хода, мабуть, і справді змінилася. У паху розливалося блаженство спокою, відчуття тиші, таке виразне, що межувало з екстазом. Мене зрозуміє кожен, хто потерпав від сильного болю, а потім вилікувався.
— Деле, все гаразд, — наполягав я. — Джону Коффі жахіття наснилося, от і все.
— Він грі-грі! — обурено вигукнув Делакруа. На верхній губі в нього розсипалися бісеринки поту. Він бачив небагато, але навіть побаченого вистачило, щоб перелякати його до смерті. — Чаклун вуду!
— Чому ти так вирішив?
Делакруа зняв рукою мишу з плеча. Огорнув її пальцями в долоні й підніс до обличчя. З кишені витяг рожевий кавалок — один зі своїх м’ятних льодяників. Простягнув його, але миша спершу проігнорувала, натомість витягуючи шию до Делакруа, нюхаючи його віддих так, як хтось міг би втягувати носом аромат букету квітів. Очиці — краплинки нафти — звузилися й заплющилися з виразом, близьким до екстазу. Делакруа цьомнув мишу в носа, і миша дозволила себе цьомнути. А потім узяла запропоновану цукерку й заходилася енергійно гризти. Хвильку помилувавшись, Делакруа підвів погляд на мене. І раптом до мене дійшло.
— Тобі мишак сказав? — спитав я. — Правильно?
— Oui[34].
— Так само, як нашепотів своє ім’я.
— Oui, на моє вухо нашепотіти мені.
— Деле, лягай, — сказав я. — Перепочинь. Усе це перешіптування, певно, таке виснажливе.
Він сказав ще щось — мабуть, звинуватив мене в тому, що я йому не вірю. Але його голос знову долинав наче з великої далини. І, повертаючись до столу чергового, я вже не те що йшов — я летів чи, може, навіть не рухався, а камери просто пропливали повз мене з обох боків, як кіношні декорації на прихованих коліщатках.
Я почав сідати, як звичайно, але на півдорозі коліна підігнулись і я гепнувся на сидіння стільця. Якби стільця піді мною не було, то гепнувся б прямо на підлогу, без жодних варіантів.
Я тупо сидів, прислухаючись до відчуття тиші в паху, там, де якихось десять хвилин тому палахкотіла лісова пожежа. «Я ж поміг, правда?» — сказав Джон Коффі. І то таки була правда, її підтверджувало моє тіло. Але душевний спокій — це вже зовсім інша річ. У цьому він зовсім не поміг.