Мій погляд упав на стосик форм під жерстяною попільничкою, яку ми тримали в кутку столу. «РАПОРТ ЧЕРГОВОГО» було видрукувано вгорі, а майже на середині аркуша йшов порожній блок із підзаголовком «Доповідь про всі незвичайні випадки». У цьому блоці я збирався описати барвисте і сповнене екшену прибуття Вільяма Вортона. Але що, як я опишу також і те, що зі мною сталося в камері Джона Коффі? В уяві я вже бачив, як беру олівець — той, кінчик якого вічно лизав Брутал, — і пишу одне слово великими літерами: ДИВО.

Це мало би бути кумедним, але я не всміхнувся. Зненацька мною опанувала впевненість, що я зараз розплачуся. Я затулив обличчя долонями, затиснув рот, щоб жоден схлип не вирвався (не хотів ще раз налякати Дела, бо він потроху вже заспокоювався), але ридань не було. Так само, як і сліз. Трохи так посидівши, знову опустив руки на стіл і склав їх одна на одну. Я не знав, що відчуваю, і в голові пульсувала єдина чітка думка — бажання, щоб ніхто не зайшов у блок, доки я трохи не опаную себе. Бо боявся того, що люди могли побачити на моєму обличчі.

Я підтягнув до себе поближче форму рапорту. Зачекаю, коли ще трохи заспокоюся, і тільки потім візьмуся писати про те, як наша остання вередлива дитина ледве не задушила Діна Стентона. Але тим часом можна позаповнювати різні бюрократичні бздури. Я думав, що мій почерк матиме дивний — непевний — вигляд, але слова виходили більш-менш звичайними.

Приблизно за п’ять хвилин після початку я поклав олівець і пішов у ватерклозет, що прилягав до кабінету, щоб відлити. Нагальної потреби не було, але я подумав, що непогано було б перевірити відчуття. Стоячи над унітазом і чекаючи, коли поллється сеча, я відчув упевненість у тому, що біль буде такий самий, як і вранці, нестерпний, наче каналом донизу проходять крихітні скалки товченого скла; що Коффі лише загіпнотизував мене, та й усе. І від цього мені б полегшало — усупереч болю.

Та тільки болю не було, а в унітаз потекла прозора рідина, без жодних ознак гною. Я застебнув ширіньку, потягнув за ланцюг зливного бачка, повернувся до столу чергового і знову сів.

Я знав, що сталося; знав, напевно, навіть тоді, коли намагався себе переконати в тому, що мене загіпнотизували. Я пережив зцілення, автентичне «Славте Ісуса, Господь-бо Могутній». У дитинстві я ходив до баптистських і п’ятдесятницьких церков (до тих чи інших, залежно від примх матері та її сестер певного місяця), тому історій про «Славте Ісуса, Господь-бо Могутній» і чудесні зцілення чув дуже багато. Я не в усі вірив, але багато моїх знайомих вірили. Героєм однієї з таких історій був Рой Делфайнз, який жив із сім’єю десь за дві милі дорогою від нас, коли мені було років із шість. Делфайнз відрубав маленькому синові пальчик сокирою. Це лихо сталося на задньому дворі, коли хлопчик несподівано ворухнув рукою, якою тримав на колоді дровиняку, поки тато її розрубував. Рой Делфайнз розповідав, що тієї осені та зими він практично протер колінами килим — і навесні пальчик у малого відріс. Навіть із нігтем. Я повірив Рою Делфайнзу, коли він свідчив про це на четвергових радіннях. У його словах була якась проста неприкрита щирість, коли він стояв і розповідав, тримаючи руки глибоко в кишенях робочого комбінезона, і годі було йому не повірити. «Йому свербіло, коли тамтой палець поліз, не спало дитя ночами, — звірявся Рой Делфайнз, — але воно знало, шо це Господня сверблячка, і хай вона буде». Славте Ісуса, Господь-бо Могутній.

Історія Роя Делфайнза була однією з багатьох; чудеса і зцілення були традицією часів мого зростання. Я виріс, вірячи у грі-грі (тільки ми це вимовляли «гріс-гріс», щоб римувалося з «кіс-кіс»), воду з гнилого пенька від бородавок, мох під подушкою, щоб полегшував біль від втраченого кохання, і, авжеж, у те, що ми називали марою. Але я не вірив, що Джон Коффі — чаклун вуду. Я дивився йому в очі. А що ще важливіше — відчував його доторк. Ніби доторк якогось дивного і прекрасного лікаря.

Я ж поміг, правда?

Ці слова дзеленчали у мене у вухах, наче уривок пісні, що причепилась і ніяк не можеш її позбутися, чи слова якогось закляття.

Я ж поміг, правда?

Та тільки це не він поміг. Господь поміг. Оте «я» Джона Коффі можна було списати радше на невігластво, ніж на гординю. Але я знав — вірив у це, принаймні, — що чув про зцілення в тих церквах Славіння Ісуса, Господь-бо Могутній, молитовних куточках у соснових лісах, які так обожнювали мої тітки і двадцятидворічна мати: від цілителя чи зцілюваного ніколи нічого не залежить, лише Господь Своєю волею зцілює. Для людини радіти тому, що хворий одужав, — це нормально, цілком очікувана річ. Але зцілений має обов’язок поставити питання, чому це сталося, — поміркувати про волю Господню й ту надзвичайну милість, яку Він явив, щоб здійснити волю Свою.

Чого хотів від мене Бог у цьому разі? Чого Він міг потребувати аж так невідкладно, щоб вкласти цілющу силу до рук убивці дітей? Щоб я був у блоці, а не трусився вдома в ліжку, хворий, як собака, смердячи сіркою, що сочилася б з усіх пор? Можливо; мені варто було пильнувати у блоці, бо Дикий Білл Вортон міг ще якогось дикунса показати, а Персі Ветмор — утнути якусь дурну й потенційно руйнівну херню. Що ж, гаразд. Хай буде так. Я триматиму очі розплющеними… а рот на замку, особливо про чудесні зцілення.

З того, що я вже набагато краще виглядаю й говорю, ніхто не мав особливо дивуватися; я всім навколо розповідав, що потроху вичухуюсь, і до того дня сам у це щиро вірив. Я навіть начальникові Мурзу казав, що одужую. Делакруа щось бачив, але я гадав, що він триматиме писок стуленим (від страху, що Джон Коффі зачаклує його за непослух). Що ж до самого Коффі, то він, певно, вже про все забув. Зрештою, він був лише провідником, а щойно перестав дощ, жодна дренажна труба у світі вже не пам’ятає воду, яка по ній текла. Тому я постановив собі мовчати на цю тему, як риба, навіть не здогадуючись, як скоро мені доведеться виповісти цю історію й кому я її розказуватиму.

Але мій дебелий хлопчак дуже мене цікавив; нема сенсу заперечувати. А після того, що він зі мною зробив у своїй камері, цікавість моя зросла стократ.

Того вечора, перед тим як піти з роботи, я домовився з Бруталом, що він прикриє мене наступного дня, якщо я трохи запізнюся. А прокинувшись уранці, я поїхав на північ, у Тефтон, округ Трапінґус.

— Щось мені не дуже подобається, як ти переймаєшся цим Коффі, — сказала мені дружина, вручаючи пакунок із наготовленим обідом (Дженіс ніколи не була прихильницею придорожніх забігайлівок, де продавали гамбургери; вона казала, що в кожній із них чигає шлунковий біль). — Поле, на тебе це зовсім не схоже.

— Я не переймаюся ним, — відповів я. — Просто цікаво, от і все.

— Досвід підказує, що одне призводить до іншого, — ущипливо промовила Дженіс і зі смаком сердечно цмокнула мене в губи. — Вигляд у тебе набагато кращий, хоч на цьому спасибі. Бо ти змусив мене понервувати. Не боляче вже пісяти? Вилікувався?

— Вилікувався, — підтвердив я й вирушив у путь, наспівуючи пісеньки на кшталт «Ось, Джозефіно, моя крилата машина»[35] і «Ми при грошах»[36], щоб не нудьгувати.

Спершу я навідався в офіс «Тефтон Інтеллідженсер», і там мені повідомили, що Берт Гаммерсміт, той чоловік, якого я шукав, найпевніше, зараз в окружному суді. У суді мені повідомили, що Гаммерсміт був, але поїхав, коли через прорив труби перенесли засідання — розгляд справи про зґвалтування (на шпальтах «Інтеллідженсера» той злочин називатимуть «нападом на жінку», бо саме так усе й відбувалося, доки на сцену не вийшли Рікі Лейк і Карні Вілсон). Гадали, що він поїхав додому. Як туди доїхати, я спитав на путівці, такому нерівному й вузькому, що з острахом наважився рушити ним на своєму «форді». І знайшов-таки того, кого шукав. Гаммерсміт написав більшість репортажів із суду над Коффі, і саме від нього я й почув більшу частину деталей про те нетривале полювання, коли упіймали Коффі. Деталей, яких «Інтеллідженсер» вирішив не друкувати, бо вони були надто бузувірськими, ось що я маю на увазі.