Іду до кухні, приношу якогось слоїка.

— «Вишні 87». Ні, 89.

— Дай, я відкрию, у мене сильні руки.

— Бабусю...

— Ну, що таке, якраз через фортепіано й сильні... і от, відразу по обіді всіх запросили до музичної кімнати, де вже чекали стільці, розставлені підковою. Нам улесливо вказали на місце якомога ближче до інструмента, а спітнілий і зблідлий переляканий юнак сів і почав грати. Мені тоді було вісім років... може, дев’ять... зрештою, байдуже. Так чи сяк, я вже тоді розуміла, що він не грає як слід. Він плутався, засильно вдаряв по клавішах, рвав темп. Закінчив. Ноктюрн. Полонез. Дві мазурки. Моя мама сиділа поруч із виразом муки на обличчі й нарешті запитала: «Перепрошую, можна про щось попрохати?..» Кімнатою розлігся схвальний гомін. Чиновники казначейства та їхні чиновницькі половини, які бурхливими оплесками нагороджували родича господаря дому, посміхаючись, чекали прохання про який-небудь вальс чи прелюд. «Чи міг би цей юнак припинити грати?» І вийшла. Батько, побуряковівши на виду, рушив за нею й на ходу виправдовував маму, мовляв, вона не грає від Ромусиної смерті, а фортепіано нагадує їй про доньку, він уклінно перепрошує, і вже дуже пізно... жахливий скандал. Ну, дай мені того слоїка.

— Ти ж сама хотіла.

— У школі на гімнастиці я геть нічого не могла зробити, бо була заслабкою, а от на турніку завжди мені виходило найкраще в класі. Сильні руки від гри на фортепіано. Може, краще ти спробуй... гм, диви-но, — каже здивовано, — певне, тобі так легко вдалося, бо я вже її зрушила.

— Бабуню, але ж ти не грала на фортепіано...

— Як це не грала? Певне, що грала, от тільки потім закинула. Через тітку Сашу.

— Чому через тітку Сашу?

— Бо це вона мене вчила. По-російському. Діставала якісь неймовірно нудні ноти, школи гри, наприклад, Черні, ну, але Черні ще не найгірший... ну, розумієш, такі, що пальцями не хочеться ворушити, жодної тобі чарівності... і загадувала мені це грати. А я опиралася, бо хотіла щось гарне. Адже існує стільки гарних творів, щоб учитися грати на фортепіано.

— Наприклад, інвенції Баха.

— Наприклад. І я затялася, що не гратиму цієї потворної нудоти, зате відразу вивчу «Скерцо сі-мінор» Шопена. Тітка заявила, що я дурна шмаркачка... поклади мені ще варення... дякую... що я дурна шмаркачка й для мене це занадто складне, а я заходилася вчитися. І дійшла до такого місця, коли одночасно треба було грати лівою два звуки, а правою три, і весь час плуталася, тому я розсердилася, сказала, що мені начхати на Шопена й закинула музику. Потім училася співу.

— Теж у тітки?

— Ні, у пані Кламжинської. Пані Кламжинська, знайома батьків, була колись примадонною імператорської опери в Петербурзі. Якось прийшла до нас і попрохала мене щось заспівати. Я заспівала, а вона й каже: «Послухайте, у Лялі прекрасний голос, природним чином поставлений. Вона співає на маску...», тобто, — бабуня демонструє мені, широко роззявивши рота, — от сюди, сюди, у піднебіння. «Пришліть її до мене наступного тижня на репетицію». І я пішла. Пані Кламжинська годину захоплювалася, мовляв, як чудово я співаю, і що мені треба конче вступати до музичної школи, а насамкінець застерегла: «Ну, щоб ти тільки протягом найближчого тижня не застудила горло, бо воно в тебе тепер рихле. А як станеться щось із голосовими зв’язками — то кінець». Ну, і звісно, через два дні я лежала в ліжку з лихоманкою, і від голосу й сліду не було.

— Це тоді, коли прийшла сторожиха?

— Ні, то іншого разу, коли я захворіла на запалення легень. Лежала три тижні з лихоманкою й марила. Пригадую, як прийшов лікар Гжибовський, який казав батькові: «Боже, Боже, я із хворою пані Ромою був, бачив, як вона слабне. І от тепер, щоб пані Ірена другу дитину втратила, Боже, Боже, яке нещастя... я зроблю все, повірте, усе зроблю, щоб дитя видужало». І приходив тричі на день, обстукував-вистукував мене, слухав. Зрештою, одного разу я прочумуюся із такого хворобливого сну... темно, штори затягнуті, а я така втомлена, що мені геть однаково, чи житиму я, чи не житиму, аби це лише швидше закінчилося. Права рука зсунулася з ліжка й звисає до землі, а я не маю сили її підвести. Важка вона мені та й важка. Я занадто слабка, аби сказати комусь про цю руку, попрохати допомоги. І цієї миті входить сторожиха та й каже: «Пане раднику, а ми вже там унизу громниці запалили та й молимося, аби панночка Лялюся легеньку смертоньку мала». Ну, коли я зачула про ту легеньку смертоньку, то собі думаю: «Ге, дам я вам легеньку смертоньку, не діждете!» Зібрала в собі всі сили, підняла руку, поклала на постелі й знепритомніла. Коли отямилася, саме прийшов доктор Гжибовський. Мені міряли температуру. А я лежу, заплющивши очі, і вдаю, наче сплю. Лікар каже: «Ну, тепер подивимося. Якщо впала нижче тридцяти восьми, то занадто, серце не витримає. Та якщо втримається вище, слід сподіватися. Ну, слава Богу, тридцять вісім і три». А потім уже було щоразу краще. Проте однаково десь із місяць мене годували яловичим бульйоном, таким, що виварювали його на густі-густенькі драглі, і давали мені по ложечці вранці, в обід і ввечері, бо більшої кількості організм би не витримав. Пригадую, як мене садовили в шезлонг під черешнею й щодня давали більшу кількість бульйону. Ну, та мені там, звісно, було нудно, і я вирішила вийти із саду. Підвелася із шезлонга, вийшла на вулицю і враз мені зробилося млосно. Якась жінка глянула на мене й мовила: «Боже, дитино, та ж ти геть сіра...» А я беркиць — і зімліла. Занесли мене додому, повернули до тями, а коли я заспокоїлася, висварили, що я такі дурниці роблю. І знову два чергові тижні на шезлонгу.

— Під черешнею?

— Під черешнею. Нарешті мені дозволили пройтися. Спершу лише раз довкола саду, тоді кілька разів, аж, зрештою, я вийшла до міста. Іду, а тут якісь робітники на риштованнях. Проходжу попід ними й раптом чую: «Стережись!» і тієї ж миті відчуваю дивний доторк до плеча. Виявилося, що робітникові випала з рук така велика залізяка, пролетіла повз чотири поверхи й гепнулася з гуркотом якраз біля мене... бабах... дивлюся, я була в такій блакитній сукенці, з буфами, а на одному буфові такий іржавий слід. Оце так, думаю, от уже вдруге смерть на мене чигає. Краще повернутися додому. І тієї ж миті мене ледь не збив якийсь великий автомобіль! Просто диво, що якась жінка мене смикнула за руку й врятувала. О, думаю собі, Бог трійцю любить, то коли я вже зімліла, упала на мене залізяка і ледь не переїхала машина, то тепер матиму спокій на щонайближчі кількадесят років. І справді. От тільки серце я потому мала завжди слабке.

— То по батькові? Бо він мав такі проб...

— Та ні, ні... батько був міцний мов тур, але в ранній молодості занедужав на холеру. Вижив, але протягом чотирьох тижнів мав гарячку понад сорок градусів, що геть знищило йому серце. І часто траплялося, особливо влітку, у Лисові, що з ним ставався «невеличкий напад», і батько лежав собі десь на дорозі чи в полі, залежно, куди він подався на прогулянку. Прибігали селяни й кричали: «Пан радник упав!», тож мама або я хапали нітрогліцерин і бігли на допомогу, та найчастіше стрічали його по дорозі, коли він спокійно повертався, завжди в щонайкращому гуморі.

Бо влітку їздили до Лисова. Моравиця тим часом перейшла іще в інші руки, у руки Павликів, котрі, як свідчить їхнє прізвище, Чарторийськими не були. Дідусь Зиґмунт (для якого досі місця в цій історії не було) називав таких людей полупанками. Щойно посіли маєток, відразу знизили поденну платню наймичкам.

Пан радник Карнаухов сидів із дружиною на ґанку моравицького будинку, попивав каву, чай чи, може, хлібний квас, і слухав уважно, як пан Павлик вихваляється різними технічними новинками, що дозволять заощадити чимало грошей.

— От, наприклад, за селом є будівлі, що їх колись дідич ставив, і теоретично ми повинні з них збирати чинш, але протягом стількох років власники це ганебно занедбали. Така сила грошей! Ну, та ми вже взялися до роботи, перевірили книги й тепер вимагатимемо від пожильців щомісячної платні.