— А млин маєте?

— Атож.

— А від пожежі застрахований?

— Ні.

— То застрахуйте.

— Е-е-е, пане раднику...

— Застрахуйте, бо селяни вас спалять.

Не застрахував. Спалили.

Іще ближче, власне, на сусідньому пагорбі, був Лисів-Б. Там у свою чергу в маленькій садибі мешкав пан дідич Лібішовський, страшенний картяр, гуляка й марнотратник, що від брата отримав клапоть ґрунту, самі супіски, із заувагою, що цю землю він не може продати, заставити чи програти. Господарював він абияк, ледве кінці з кінцями зводив, але селянам наказував на себе казати «пане дідичу» й цілувати руку крізь рукавичку.

Мілевський, селянин, що часом допомагав у лисівському господарстві, якось пішов до Лібішовського полоти моркву чи, може, продати моркву, уже й не пригадую, але знаю, що саме про неї йшлося, бо дідич Мілевському не заплатив, а лише сказав: «А вам відомо, Мілевський, що ви — польський шляхтич гербу Корвін-Мілевський?» «Ге, — розповідав Мілевський панові раднику, — Корвіном мені за моркву заплатив».

Трохи віддалік були ще дві німецькі садиби. Одна належала якимсь двом братам, а друга — панові Гессу («Племінника того відомого Гесса, але не Гьосса, — завжди повторювала бабуся, кумедно підкреслюючи відмінності, — того, що англієць, а не той, що в Освенцімі»). Про хазяйновитість двох братів кружляли легенди, бо навіть у лісі вони мали добрі дороги. Зате за молодим паном Гессом упадали всі панни, бо він був неймовірно вродливим, понад двометрового зросту, польський офіцер, до того ж заможний і нежонатий. Він не раз провідував Карнаухова й радився з ним щодо різних адміністративних справ, а згодом і особистих; сідали обоє зі скляночками чогось міцного й балакали собі про широкий світ.

— А ви все-таки повинні оженитися, любий пане, — казав прадідусь.

— Повинен, та не ображайтеся, я б хотів узяти за дружину німкеню.

— Ну, а в чім проблема? Їдьте до Німеччини та й повертайтеся із дружиною.

— Я маю на увазі німкеню, а не гітлерівку. Адже ті баби подуріли. Геть усі там подуріли. Мені потрібна якась нормальна німецька дівчина.

— А ви не боїтеся, що війна почнеться?

— І що тоді?

— Ну, що вам як польському офіцерові доведеться воювати зі своїми.

— Сподіваюся, — буркнув Гесс, проте ніхто цього тоді не помітив, — що полякам стане тактовності не кидати мене на західний фронт.

Іще далі, у Єнджейові, був маєток Пшипковських, тих славетних Пшипковських, відомих своїми годинниками. Уся їхня садиба нагадувала великий музей — хоч і не такий, як Королівський Замок, де я на власні очі бачив, як працівниця галереї бігцем перетинала залу й вигукувала до німецької туристки, яка присіла собі на гереківському табуреті: «Пліс, пліс, — тут вона розпачливо здіймала руки догори, — итс оріджінал, итс оріджінал!» Бо у Пшипковських усього можна було торкнутися — і розбитої шибки у дверях, супроводжуваної запискою: «Цю шибку розбив російський солдат у 1864 році», і кожного із прадавніх годинників, із яких котрісь стріляли на віват, інші виглядали зовсім пласкими, а ще якісь удавали птахів чи рослини і, нарешті, можна було сісти на табуреті, підписаному: «На цьому табуреті сидів імператор Наполеон під час відступу військ з-під Москви у 1812 році». І докладна дата.

Старий пан Пшипковський був колекціонером, науковцем і конструктором годинників, а молодий — скульптором і германофілом. Перед самою війною, коли всі наввипередки записувалися до Товариства польсько-англійської чи польсько-французької дружби, він записався до Товариства польсько-німецької дружби. Розповідав, що коли довелося побувати в колоніях, він переконався, що англійці — то негідники й тварюки: проганяють негрів із тротуарів батогами, катують їх і ставляться, як до рабів; краще вже німецький порядок, Шіллер, Гете та Гітлер.

Бабуня заходить уранці до моєї кімнати й дивиться на Басин портрет.

— Дуже схоже, от тільки ніс у тебе інший.

— Бабусю, але це не автопортрет, а портрет Басі.

— Що? Неймовірно. Жодної схожості.

— Як це жодної? — встаю з ліжка і, загорнувшись у ковдру, стаю з бабцею перед мольбертом.

— Бо ні. А я на цьому знаюся.

— Це ще чому? — питаю сердито, хоча й знаю, що не можна гніватися.

— Як це — чому? По-перше, я з дитинства зростала в домі, повному картин. Мало того, що дід із бабою мали чимало гарних картин, то ще й Ромуся, перебуваючи на лікуванні в Італії, слала мені ледь не щодня листи, і дуже пильнувала, аби в кожному була листівка з іншим твором мистецтва. Ці листівки, пригадую, висіли потому над моїм ліжком. Ну, і тато малював, і тітка Єва... тітка Єва по-своєму, шалено, наче й правильно, проте... колись, приміром, розмалювала японський комод дідуся Брокля...

— Малювати по японських комодах! Варварство!

— Але той комод анітрохи не був гарний. А Єва намалювала подвір’я, таке, як наше, але на клумбі спереду сиділа велетенська жаба, і здавалося, що вона зараз усе подвір’я проковтне, тільки плямкне. Зате тато малював дуже правильно й дуже по-російському. Наприклад, мідний таз, наповнений до половини водою, який виглядав наче справжній. Крім того, він обожнював Станіславського[1] і часом малював такі пейзажики... їх багатенько валялося вдома, з одного невдалого навіть зробили совочок для сміття. Він приятелював із художниками; пригадую, як колись прийшов його знайомий, професор Варшавської академії, а я сіла осторонь і намалювала з нього ескіз. Він мав дуже характерний профіль... о, чекай-но, я тобі намалюю, — тут бабуня витягає серветку, ділить її на три шари, і на одному малює опукле чоло, орлиний ніс і випнуте підборіддя, — ось, такий. І цей професор, коли побачив мій малюнок, то сказав: «Послухайте, вона мусить вступати до Академії...»

— Тебе геть без кінця чогось навчали.

— Ну, так виходило. Отож тато послав мене на уроки рисунку й живопису, але я не хотіла малювати мідних тазиків, наповнений до половини водою, і відмовилася.

— Бабуню, можна мені вмитися?

— Гаразд.

— Прийду снідати, і ти мені розповіси решту.

— Ні, бабуню, я сам собі поріжу помідор. Тобі облити окропом і зняти шкірку? Добре. Тепер можеш мені більше розповісти про родичів.

— Про родичів? Ну, що ж, наприклад... ми жили з тіткою Сашею, яка славилася своїм прегарним волоссям. І от якось я заходжу до її кімнати, а там тітка голомоза, з таким маненьким мишачим хвостиком на маківці, а волосся лежить на туалетному столику. Мене це страшенно шокувало. От мама — то інша річ, у неї було чудове волосся, і вона носила його, заплітаючи дві коси, довгі аж до п’ят, угорі товсті як передпліччя, а внизу такі, як чоловічий великий палець, та однаково, раз на місяць розплітаючи їх, щоб помити, приказувала: «Пхе, і що в мене від того волосся зосталося... мишачі хвостики».

— «Мишачі хвостики»? То ще й «справжнісінький сир».

— «Справжнісінький сир» то якраз бабуся Ванда сказала, коли випадково ввійшла до Ружиної кімнати й угледіла її груди, значить, як такі довгасті грудки сиру. Зрештою, тітку Ружу я бачила лише на канікулах, коли та приїздила до Лисова зі своїми дітьми, Алінкою та Здзішеком, — тут у бабуниних очах з-над канапки спалахують дві блискавки, — який був жахіттям мого дитинства.

— Це той, що тебе підтоплював?

— Ой, чого він лише не робив... По-перше, підтоплював мене в ставку, по-друге, часто вдавав, що тоне, а я йшла берегом і кричала... а він прекрасно плавав, тож сидів під водою справді довго, а я щоразу дозволяла себе ошукати. Зрештою, скільки ж мені було тоді років? Може, сім? По-третє, він прозивав мене Какаду. А я страшенно сердилася, звісно, дитина. Вихоплював у мене мою улюблену ляльку й закидав на верхівку розлогої липи, що росла за будинком, а тоді казав, що віддасть її, якщо я погоджуся звати себе Какаду... а ти ж знаєш, як я лазила по деревах... один-єдиний раз залізла на грушу в Лисові, бо дерево мало горизонтальні гілки, на які легко було видряпатися, зате потім боялася злізти й довелося чекати, доки тато приїде після роботи з Кельце, а тим часом усі сільські дітлахи з’юрмилися довкола груші й кепкували, що я не можу злізти. Отож Здзішек забирав мені ляльку, Тосю, вішав її на якій-небудь гілці, страшенно високо, і казав: «Скажи, що ти Какаду, то я зніму». Зате Алінка завжди мене рятувала; лазила по деревах так само спритно, як Здзішек, і знімала Тосю. Одного разу, як вони приїхали пізньої осені, кинув Тосю до крижаної води, а я намагалася витягти, підсковзнулася й упала до ставка. На щастя, Алінка мене врятувала...