— ...вийшов.

— А ти звідки знаєш? Авжеж, вийшов. То ти знаєш цю історію? Вийшов до нужника, бо туалету в нас ще тоді не було. Тато перепросив його, мовляв, такі умови, те, се, будь ласка, ліворуч, а сам — стриб до стійки з парасолями, вистукує котелок, розкручує ціпка — і той розкручується, а всередині — нотатки, мікрофільми. Бо японець був шпигуном і, вириваючи зуби, при нагоді тягнув за язика всіх цих балакучих генералів та міністрів, тягнув за язика доньок банкірів і директорів, нарешті й самих суддів Верховного суду й депутатів, і сенаторів за язика тягнув, уміло, не настирливо, ні, адже то був вихований, досвідчений японець. Досвідчений японець повернувся з нужника, уздрів тата з розкрученим ціпком і хотів ушитися, але тато хап його за комір і потягнув до поліції, а поліція далі, куди слід. Певне, до контррозвідки. А тоді Геня розігріла голубці й ми дообідали.

Приблизно тоді ж таки розігралася історія Маргаритки, отож ми можемо повернутися до моменту, коли я перебив бабуню (зізнаюся: насправді, коли я сказав «Це буде далі», бабуня зовсім не припинила розповіді, зауваживши: «Ага, далі...», а розказала все до кінця, нарікаючи лише, що я втрутився).

— Якось увечері прийшов із візитом пан Роммель. Цього разу, зігравши із прадідусем кілька творів, він розповідав не про «прюнельки», а про свою старшу доньку, Маргаритку, точніше про пана Гесса. Отож, Маргаритка збиралася на бал. На той-таки бал збирався пан Гесс; проте в останню хвилину вирішив залишитися вдома. По нього приїхали друзі й кажуть: «Слухай, поголися, вдягнися гарно і їдь з нами. Шкода молоді літа просиджувати вдома! Поїдеш з нами автомобілем... Будуть Зуля й Мариня, і Маргаритка Роммелівна». — «Маргаритка? Яка ще Маргаритка?» — Як це — яка? Донька садівника Роммеля. Визирни у вікно, оно сидить в автомобілі». Він визирнув і вмить закохався, така вона була вродлива... висока блондинка, дуже висока; принаймні настільки, що тоді це вважали вадою, але ж Гесс мав на зріст два метри й чотири сантиметри. А коли спитав, чому в неї таке дивне ім’я, а друзі пояснили: «Тому, що вона німкеня», то вже вороття не було. У шаленому темпі одягся, поголився, поїхав. Протанцювали всеньку ніч, а за шість тижнів уже й повінчалися.

Інша справа — бабунина однокласниця, Ядзя Жарновська, героїня із драми дев’ятнадцятого століття, дівчина, вродлива наче мрія, русяві коси, очі, мов волошки. Батько її був панич, що слабував на сухоти, а мати селянка, здорова. Покохали одне одного. Дідусь майбутньої Ядзі, деспотичний шляхтич, заборонив зустрічатися. Вінчаються всупереч його волі. Панич оселяється в селянській хаті й там помирає. Мати самотою виховує дівча, яке, поєднавши в собі аристократичну тендітність і селянське здоров’я, зростає богинею. У неї закохується панич, часи змінилися, тому деспотів немає, заручини, перстеники й ідилія. І раптом усе зруйновано, а я зворушений, хоча й вислуховую цю історію чи не всоте.

— Уже домовилися про весілля, а батьки нареченого досі не познайомилися з матір’ю нареченої; слід було все залагодити якомога швидше, тож у чергових листах молоді планують зустріч. І раптом Ядзя прочитала в листі: «Лише попрохай маму, аби не вбирала хустину на голову, бо то виглядає занадто по-селянськи...» і т. д. «...кохаю Тебе палко...» Зняла перстеника з пальця, поклала до конверта й повернула.

Я зворушений усоте, а бабуня всоте все мені псує, додаючи, що хлопець страшенно перепрошував, і вони таки жили довго й щасливо.

Отож ми вкотре дійшли до любовних питань, і слід поступово змиритися з тим, що бабуня в цій розповіді зробилася вже дорослою настільки, щоб мати якогось, як би вона сама сказала, кавалера. Отак ми дійшли до Юлека.

Насправді мені важко називати Юлека якось інакше, аніж «Юлек», хоча, якби я його знав, то напевне звертався б до нього на «ви» й шанобливо вклонявся. Але він існує для мене лише як молодий чоловік з бабуниних оповідань, як уламок блискучої фотопластини із зображенням лисівського саду, як збірка анекдотів і, насамкінець, як кількасот чи й кілька тисяч сторінок перекладів французьких романів.

У принципі, я мав би згадувати про Юлека лише після Адзя, але перед Зиґмунтом, тобто моїм дідусем; крім того, є ще кілька чоловічих імен, які бабуня вимовляє з насолодою, з якою колись вимовляли назви кількох улюблених готелів у Біарріці та Марієнбаді; та поки ми про них не згадуватимемо.

Адзьо був поетом і першим бабуниним нареченим. Він здобув її ефектним наступом з літературного боку — тобто публікував у серйозних, журналах присвячені (з усією серйозністю) коханій серйозні вірші, у яких аж роїлося від майстерних метафор, візантійського блиску, забутих богів та міфічних чудовиськ. А бабуня, оточена колом подруг, з паленіючим обличчям читала в шкільних коридорах ці серйозні вірші в серйозних журналах. То діялося в часи, коли друковане слово ще мало якусь вагу, і ним було легше, ніж нині, убити, спокусити чи підбадьорити, а що Ляля Бенецька була, як то кажуть, опорою келецької культури, і друковане слово промовляло до неї із силою і в осіянні слави, то вже невдовзі її бачили то тут, то там, у товаристві низенького, непримітного студента, увінчаного зачіскою, популярність якій дуже швидко й цілковито поклав край такий собі теж малопомітний австрійський художник із тим самим ім’ям.

— Бо, бачиш, Адек був з бідної, дуже бідної родини. Батько якийсь залізничник, мати вдома гарувала, три сестри. І в них були дві кімнатки в будці обхідника, бо батько був, здається, таки обхідником, і в одній кімнатці тулилися батьки й три сестри, а в іншій — Адзьо, о Адзьо був генієм і мусив мати місце для праці, і тишу, і спокій, і всі вдома ходили навшпиньках, коли Адек писав, читав німецькі романи або перекладав. Ну, а коли поїхав до Варшавського університету, то батьки геть собі вимотували жили, і без того вже добряче вимотані, щоб його утримати; на щастя, квартирував він у товариша безкоштовно, точніше за те, що розмовляв із товаришем німецькою, бо Адек справді знав цю мову блискуче. Товариш був милий але не надто тямущий, і дивився на Адзя мов на святий образ; носив за ним книжки, готував, прибирав, доки, зрештою, із власної волі й без примусу не перетворився на його служника. Спілкувалися вони виключно мовою Гете, тому я їх не дуже розуміла, але з інтонації й тих кількох слів, які я вихопила з їхньої вишуканої розмови, де вживалися всі граматичні часи й способи, особливо ж наказовий, я здогадалася, що Адзьо поводився із тим Кшисем чи Тадзем доволі паскудно. Пізніше, коли я вже порвала з Адзем, то не раз бачила того хлопця в місті — блідий, зіщулений, він кидав на людей невпевнені, наполохані погляди. Згодом чула, що він виїхав з Варшави, але не знаю, чи то дійсно так.

«Коли я вже порвала з Адзем» — бо розрив з Адзем був неминучим. Щоправда, бабуня продовжувала читати в серйозних журналах присвячені їй вірші й навіть через шістдесят років пам’ятала кілька рядків із жалобної поеми на смерть Пілсудського — про снігову левицю, що конає під сонцем на штахетах, і про Танатоса, який ходить по дахах — але терпіти нескінченні скандали, сцени ревнощів та істерики, під час яких Адзьо кидався на підлогу й бив по ній кулаками, усе це було геть не в стилі моєї бабуні.

— Аж раптом я збиралася з ним на бал, а перед тим на спіритичний сеанс, бо тоді це було дуже модним, усі ці столики, що кружляли, медіуми, викликання, ланцюги рук і т. д. Ми сиділи з подругами рядком, довкола столу, на якому було блюдечко й кругла планшетка з алфавітом... і за рухами блюдечка або коли одна з дівчат його пересувала, уже не пригадую, як саме, на планшетці вибирали чергові літери. Звісно, що ми цікавилися іменами наших майбутніх чоловіків. Одній випав Людвик, другій — Антоній чи Пйотр, іще одній — Яшун чи, може, Маріан, а коли спитала я, блюдечко кружляло, кружляло, утворюючи речення «Не бійся, маленька, усе буде добре». Уявляєш, як вони всі з мене сміялися, що я буду старою дівою або чиєюсь утриманкою. А тоді ми пішли на бал, де Адек у літературному товаристві почав просторікувати, мовляв, натхнення натхненням, але жінка, муза — уже зайва, то тільки розрядка напруження, яке гамує вільну творчість і так далі — а всі ж знали, що він говорить це в присутності офіційної музи й коханої. Намагалися якось там його зупинити, перевести розмову на інше, аж нарешті Юлек запросив мене до танцю — бо чомусь лише до Юлека Адзьо не ревнував, власне, не знаю, чому, може, уважав його потворним — обійняв і проказав, наблизивши вуста до мого вуха: «Не бійся, маленька, усе буде добре».