А тоді все поточилося блискавично — як завжди в житті моєї бабуні; у період її пізньої слави знайомі називали її ураганом Гелена, зауважуючи, що невипадково тайфуни називають жіночими іменами.
— Я дочекалася, доки Адзьо складе всі іспити, бо серце він мав слабке й характер дещо неврастенічний, а тоді заявила йому, що з мене досить, що я можу приходити до нього час від часу, але щоб він до мене не приходив... бо, розумієш, я завжди можу піти геть, коли він почне мені ці свої коники викидати, але ж у себе я його не вижену... та й годі. Через півроку зустріла його на вулиці й упізнала тільки тоді, коли він мені вклонився. І зрозуміла, що мені все минулося.
Коли я сказала, що зустрічаюся з таким чарівним хлопцем, Юліаном Рогозинським, мама стала посеред кухні, бо саме щось там готувала й командувала служницею і, розмахуючи ополоником, мовила: «Рогозинський? Рогозинський? А це не той бовдур, що чотири роки не міг випускні іспити скласти?» Бо щоб ти знав: у келецькому ліцеї панував такий звичай, коли хлопці у випускному класі вирізали ножиком на своїх формених кашкетах дрібні клітинки й обшивали все це товстими рожевими нитками. А Юлек зробив це ще в першому класі, до того ж, ходив із тростиною й носив монокль, словом, у моєї матері були всі підстави припускати, що її донька закохалася в недоумка.
Крім чарівливості й кашкета в Юлека була ще й мамуня.
— «У вашої матінки така південна зовнішність, чорне волосся, смаглява шкіра... мабуть, пані Рогозинська гречанка або іспанка?» — часто запитували в нього. А він відказував, зсуваючи капелюха на потилицю: «Маму-у-уня? Так, гйечанка, так, ісьпанка. По бабуні Ґлаубітцер і по бабуні Брауман». Бо дошукався тих бабунь-прабабунь у генеалогічному дереві, зрештою, прізвище мамуні було Кірхнер, і геть арійської зовнішності вона не мала... але не мала й семітських рис... просто висока, струнка, вродлива жінка. Прегарне волосся. Вона дуже молодою вийшла заміж за пана Рогозинського, директора фабрики гнутих меблів, чарівного й вишуканого, з родичами такими, що ого-го, бо... Боже мій, геть не пригадую. Але прадідом чи, може, прапрадідом Юлека був Фраже, отой виробник столових приборів «фраже», як у нас називають вироби фабрики графів Платерів... І цей Фраже, який був звичайним міщанином, але забагатів, зі своїм багатством оженився з княжною Мірською, а Мірські були бідні як церковні миші, зате із титулом. І згодом Юлек водив мене до різних графів Красінських як офіційну наречену... Утім, якось ми були на Повонзках на могилі отого Фраже, і там було таке, розумієш, фото на порцеляні, так-от уяви собі, як дві краплі води Юлек, ті самі риси, той самий вираз обличчя; ми були вражені схожістю. І бач, як дивно все склалося, що він відмалку захоплювався усім французьким, умент вивчив мову й перекладав вірші ще в гімназії... щоправда, у математиці був дуб дубом, і на випускному вчителеві довелося підказувати йому формулу обчислення площі круга, але коли він складав випускні, то вже мав чимало публікацій у різних журналах, тож його якось там проштовхнули... Ця схожість із Фраже й франкофілія, ну, неймовірно...
— А пан Рогозинський?
— Що?
— Пан Рогозинський. Була мамуня, а тато до пари був?
— Ні. Я ніколи його не знала, ба, не знав його навіть Юлек, причому із тієї простої причини, що народився вже по смерті свого батька. Його тато страждав на важку форму туберкульозу нирки, і треба було її видалити. На жаль, хірург виявився чи то старим, чи неуважливим, так чи сяк, він вирізав здорову нирку, а хвору залишив, і пан Рогозинський сконав у розквіті віку після кількох тижнів агонії, не дочекавшись сина. А мамуня, втративши чоловіка, справжнє втілення усіх чеснот, вирішила ніколи більше не виходити заміж, аби вшанувати пам’ять по небіжчикові. Що не заважало їй час від часу мати якихось залицяльників — вочевидь пам’ять по чоловікові від цього не страждала, а мамуня була жінкою молодою й надзвичайно привабливою.
Ну, і тут буде розповідь про Карчівку. Зараз буде, бо бабуня нервово поправляє коц на ліжку або флокси у вазі.
— Якось вона саме приймала когось із коханців, а Юлек, якому тоді було років, може, десять, а може, дванадцять, зайшов до її спальні й побачив матір, як писав Вех[2], з інфлагрантом[3]. У тоці, він вибіг з дому у самій нічній сорочці, босоніж, посеред ночі, і побіг на Карчівку, такий пагорб за містом. Знайшли його лише вранці, змерзлого, мокрого від роси. І через це у нього були різні проблеми, він навіть ходив до психоаналітички. І коли сказав їй, що в нього є наречена, вона йому відповіла: «Наречена? Дуже добре, приведіть її сюди, побачимо, чи вона вам підходить». І привів. Я сиділа напроти неї, напружена, але потім якось розговорилися...
— Зрештою, недарма Ґутек малював тебе із «Вступом до психоаналізу» під пахвою...
— Недарма. Нарешті через годину психоаналітичка сказала: «Краще й бути не могло. Рідко трапляється така внутрішньо впорядкована особистість».
На літературних здібностях, прекрасних вустах і небувалому розумі Юлекові чесноти не закінчилися. Наприклад, він говорив уві сні. До того ж, віршами, до того ж, по одному віршику за ніч, до того ж, в алфавітному порядку. Хроніки засвідчують твори на літери Ґ та Д:
— Я йому не вірила, що то він уві сні, — каже бабуня, розсівшись зручно у фотелі зі склянкою чаю; звісно, чай, як і личить напівросіянці, бабуня п’є саме зі склянки, незрідка з вишневим або малиновим варенням на маленькому блюдечку, — та одного разу почала йому говорити: «Юлеку, повернись на лівий бік. Ну, поверни-и-ись. Добре. Знову. І знову...», аж, зрештою, він упав з ліжка й прокинувся. Трохи побився, — додає бабуня, лукаво посміхаючись, — тож, певне, не прикидався. Хоч з іншого боку, заради сміху був готовим і на більші жертви. А знаєш цю історію про святих? Знаєш. Ну, певне, що знаєш. Прийшла до батьків у гості така пані, страшна святенниця, і її залишили сам на сам з Юлеком, хай там як, але моїм офіційним нареченим. І він їй каже: «А знаєте, я нещодавно був у Римі». Пані охає, шаріється: «Ах, як чудово, що ви там бачили? Бачили папу, могили мучеників, Аппієву дорогу?» — «О, так, — відповідає Юлек, — ну, і їхні чудові пам’ятки, знаєте, костели, музеї...» — «Ну, так, ви ж людина мистецтва...» — «Ах, мистецтво мистецтвом, але глибокі релігійні переживання — це зовсім інша річ...» Пані червоніє від утіхи. «Хоча, знаєте, мушу сказати, що саме тут я вловив таку собі недоречність. Так, так, цілком можливо. Уявіть собі, що Ватикан не має грошей. Святійший отець банкрутує. Відповідний рівень літургії, папський двір, благодійна діяльність, усе це поглинає велетенські суми. Через те хтось із кардиналів запропонував ідею, яку після певних вагань запровадили в життя. Так-от, зірки кіно можуть собі тепер купити місця у вівтарях для реклами». Пані пополотніла. «Звичайно, що популярніший святий, то вищі ціни. Апостолів розпродали відразу. Валентіно тепер в образі Іоанна Богослова, Ґрета Гарбо — святої Терези, наша Пола Негрі взяла собі Марію-Магдалину, Ліліан Ґіш — святу Катерину, а Кларк Гейбл — святого Себастьяна. І, знаєте, коли отак ходити римськими храмами, і що не вівтар — то якась зірка чи зірочка, то воно все-таки заважає молитві. Навіть коли знати, що прохаємо про щось святого Тадея-Юду, а не Еррола Флінна». Усе це він виголосив із незворушним обличчям Бастера Кітона, чи то пак святого Ієроніма, втупившись безжально в очі пані, чиє серце шалено калатало, горло стискали безгучні спазми, а обличчя вкрилося плямами. Зрештою, більше вона в нас не з’являлася.