— Може, я чаю зроблю?

— Зробиш, як закінчу. Ну, то я тоді, підбадьорена бабуниним успіхом, помчала до саду. Я вже збагнула, що на німців треба гримати. Гримала до кінця війни. На росіян теж. Не забудьте, — тут бабуня обертається до всіх з міною пророчиці Анни, — якщо колись сюди прийде яка-небудь армія, то треба кричати, але рішуче, а не істерично. Ага. Отож я вийшла до саду й гостро запитала, чи хтось говорить французькою чи російською. Один балакав, якийсь білий росіянин; бідолаха, теж знайшов до кого приєднатися, до гітлерівців. Тицяю пальцем: «Ваші коні?» — «Наші», — відказує. — «А хто вам дозволив коні до дерев прив’язувати? Хіба не знаєте, що вони кору обгризають і потім дерево всихає? Негайно заберіть їх звідси й прив’яжіть коло паркана, до штахет. Негайно!»

— Цей момент розповіді мені завжди найдужче подобався. Бабуня підносилася в кріслі, її очі палали в темній оправі, мов отруйні перлини в чорних мушлях, і рука, рука, простягнута в бік телевізора чи піаніно, залежно від обставин, усоте проганяє німецьку кінноту з райського саду в Лисові.

— І забрали? — питаю тактовно, дякуючи цим за неперевершене виконання ролі херувима із золотим мечем.

— Аякже. Забрали. А я їм: «І ще заберіть коня з обори й поверніть на місце корову, бо змерзне». А той солдатик: «Але пані, це капітанський кінь, капітан — то страшна людина, він розгнівається». — «Нехай собі гнівається, — кажу, — аби коня вивів з обори». — «Ви не розумієте, він страшні речі робить, цей капітан, йому людину вбити — однаково, що муху», — і кидається мені в ноги. «Бариня, — хлипає, — бариня, він цього коня до віта-а-альні заведе». — «А де цей ваш капітан? Я з ним сама побалакаю». Ну, то він мене провів; капітан ставний, кремезний мов дуб, хоч армія й окупаційна. Французькою говорив, то вже добре. «Заберіть, будь ласка, свого коня з обори й прив’яжіть у стайні. Обора має бути для моєї корови». — «А чому? Тримайте корову в стайні». — «Стайня велика, і корова в ній змерзне». — «А мій кінь не змерзне?» — «А ваш кінь молоко дає?» Подумав, подумав і наказав прив’язати коня в стайні. Пішли разом до маєтку, бо він хотів вибрати кімнати, щоб розквартирувати солдатів. «Неймовірно, — повторював він, роззираючись довкола, — неймовірно. Ніколи не сподівався знайти в польському домі стільки прегарних картин, стільки чудових книжок, такий вишуканий інтер’єр». А я собі думаю: «Ах ти, негіднику, пройдисвіте, а що ти собі думав — що приїдеш до Польщі й побачиш монгольські юрти й білих ведмедів?», і відказую йому: «А знаєте, я ніколи не сподівалася, що хтось із німців це помітить». — «Один — один», — відповів він і широко посміхнувся.

Тим часом Юлек сидів у розбомбленій Варшаві.

Що ж, слід сказати, що Юлек ніколи не був героєм. Як його втілення, можу лише додати від себе, що цілковито його розумію. Довідавшись про всі подвиги моєї бабуні, конфлікти з німцями, допомогу партизанам, небезпечні ескапади, він, смертельно збліднувши, зачинявся у своїй кімнаті з Анатолем Франсом. Зате й не боявся бомб — мабуть, через те, що їхні вигадливі траєкторії породжені математикою, яка для Юлека завжди була оповитою чорною магією й незвіданою таїною. Куля й бомба належать до царства сліпого фатуму й абстракції.

— Під час облоги Варшави, коли навколо падали бомби й усі сиділи по підвалах, Юлек залишився у своїй кімнаті. «Якщо я здохну від смороду й задухи, то краще вже у власній квартирі», — сказав він. Сидів у фотелі, місто палає, а він читає газету. І раптом чує якийсь такий звук «пс-с-ст» і дзенькіт. А це у вікно влетів осколок, пробив дірку в газеті й застряг у бронзовій ніжці люстри, якраз над Юлековою головою. «Я й не пригадую, — розповідав він, — як опинився в підвалі».

Так чи сяк, то була маленька бабунина перемога, бо вона завжди боялася бомбардувань (може, через те, що краще знала математику, а може, ні).

— Юлек казав, що це й не дивно, бо німця я забалакаю, а бомбу — ні.

Щиро кажучи, я й не знаю достеменно, з якого помешкання до якого підвалу збігав тоді Юлек, але підозрюю, що це діялося в тітки Хичевської.

Бо крім мамуні Юлек мав ще й тітку, оцю Хичевську, що славилася кепською й досить асиметричною фігурою, яку, зрештою, оспівував один зі славетних Юлекових віршиків — хоч не скажу напевне, уві сні він його вигадав, чи на яву:

Донька тітки Хичевської — то Рибалочка. У ній було чимало вірменської крові, тож, певне, через це посеред її обличчя пишався велетенський гострий ніс, який і породив її прізвисько, котре, звісно, теж було Юлековою вигадкою.

Квартира Рибалочки була облаштована неймовірно гарно, бо Рибалоччин самчик був мистецтвознавцем і реставратором меблів; виконував роботи для різних державних установ, які час від часу за копійки продавали йому різні понищені речі, а він їх реставрував, перетворюючи на справжні перлини.

На столі стояв великий бірюзовий таріль із намальованими на ньому гранатовими плодами, скрізь композиції, декор, скрізь кольорові акценти й бездоганні пропорції.

— Знаєш, я зробила страшенний ляп, — каже мені якось бабуся, — бо одна стулка шафи була відкрита й видко було гуцульську сорочку, прегарно гаптовану бірюзовими нитками на червоному тлі. Рукав зсунувся й мало не землі торкався, і я простягнула руку, щоб поправити, а Рибалочка засичала: «Облишшш, так має бути». А пішла я до неї, бо тато заявив, що крім «Аматі», подарованої Мішею де Сікаром, у нього є чудова скрипка, якої йому цілком достатньо при його здібностях, отож добре було б «Аматі» продати. Я відвезла скрипку до Варшави, де вона мала чекати на оцінювача, а я не хотіла залишати інструмент у себе вдома, бо це справжній жах, у Замку вешталося стільки люду, крім того, ця моя кімнатка така крихітна, щось могло впасти, розтрощити... ну, і Юлек натякнув, що, може, до Рибалочки. Там скрипка теж чекала на оцінювача. Там вона й згоріла у перші ж дні бомбардувань Варшави, у товаристві гуцульської сорочки, тареля із гранатами, ампірного шезлонга, кількох Луї-Філіппів, бідермайєрівської софи, ритму й композицій.

Коли «Аматі» де Сікарів палала у своєму футлярі, за кілька чи кільканадцять вулиць звідти дядечко Брокль виносив із Королівського Замку картини, канделябри, вирізані зі стін фрагменти фресок, крісла й скульптури; і коли він тягнув якусь малахітову вазу, на подвір’я впала бомба й убила його на місці. Дядька поховали недалеко, там, де тепер лежить уламок старої колони Зиґмунта.

Коли німці увійшли до Варшави й посіли всі установи, тітка Аді пішла вимагати пенсію. Чиновник дивиться в документи й каже:

— Але ж, люба пані, ви ж бо фольксдойч, ви отримуватимете спеціальну пенсію від держави.

А тітка Аді:

— Я є полькха. Я за мій тшоловік пішла на Сибір, і моя тшоловік убила ваша німецька бомба. Я не хотшу ніяка ваша пензія, я хотшу пензія по забита тшоловік.

Дали їй ту пенсію, але Яся Броклівна тремтіла від страху, що німці прийдуть і розстріляють матір за таку зухвалість. Зате вона анітрохи не боялася тримати на полиці між книжками якісь урятовані національні реліквії, чи не серце Костюшка або ще там якоїсь Емілії Плятер.

— А Лоренц, — розповідає бабуся, — словом про Брокля не згадав. Негідник. Після війни грабував усю Польщу, усі колекції, що їх військові відшукували, вивозив до Варшави. Музейники називали його другим Герінгом.

Відкриваю «Боротьбу за культурні цінності» — і справді, про Казимира Брокля, хай там як, а хранителя Замку, тільки й того, що загинув він 17 вересня, рятуючи твори мистецтва з охопленого пожежею будинку. Небагато. Нічого не зміг я довідатися й про портрети вродливої пані Купчелло, що її так багато малював Віткаци; певне, згоріли разом із Замком, бо нікому тоді на думку не спало, що малахітову вазу або декоративну лиштву легше реконструювати за фотографіями, аніж оту мазанину Віткевича.