Щоб було іще цікавіше, Юлека мобілізували, а з бабунею сталася істерика. «Так, — кричала вона батькові, — так, ти забороняв мені вийти за нього заміж, а тепер що? Він загине. Не повернеться, загине, а я навіть удовою не буду!» Батько відказав: «Не загине. Даю тобі слово честі». А що він був джентльменом, то слова дотримав, і Юлек повернувся з-під Варшави; ото тільки й навоювався, що тиждень у лісі просидів, геть брудний і неголений.

А вже як він з’явився в Кельце, то більше не було мови про відкладання вінчання. Усі з’їхалися до Лисова, насилу стяглися на якісь харчі й влаштували весілля.

— Е-е-е, хіба це весілля. Я обміняла частину масла, привезеного із Закопаного, лише завдяки цьому в нас був індик... аж сором, що гостина вдалася злиденнішою, ніж переважно бувають бучні сільські весілля. Та нічого не вдієш, довелося скликати всеньке село, бо ж ніколи не трапилося, щоб мене на чиєсь не запросили; поставили на подвір’ї столи, виклали все, на що спромоглися, і якось воно тривало до вечора.

Через кілька днів у маєтку розквартирували якихось німців, а бабуня занедужала на міокардит і вкотре замалим не померла, зрештою, вона із цим уже так зжилася, що й тепер, слава Богу, хоч наче все в неї й спрацювалося дощенту, немовби й цілі ділянки мозку відмерли, а вона таки живе й продовжує усміхатися.

Лисівський будинок був невеликим — звісно, вітальня, у якій облаштувалася прапрабабуня Банда, мала свої шістдесят метрів, а кімната тітки Мехової за двадцять, але їх не можна було виселити; залишалося хіба що звільнити колишній прапрадідів кабінет і комірчину — так і помандрували на звалище поламані меблі, старі ширми, підшивки журналів.

З вікон бабусиної кімнати відкривався чудовий краєвид на поля й луки — у білих рамцях, між шафою й дзиґарями. Сонце сяяло, і в його променях цими полями й луками бігали сільські дітлахи із причепленими до плічей чорними віялами зі страусових пір’їн.

А бабуня лежала й лежала. Тиша. Цокання дзиґарів, мерехтіння на столі, на склі й порцеляні. Зрідка хіба що лунали тихі кроки німців, що скрадалися коридором, аби послухати радіо. Бо поступово з’ясовувалося, що Лисів усе ж мав стати оазою спокою під час чергової великої війни.

— Люди ладні були думати, що я фольксдойчка, так я завжди хвалила отих наших німців, але нам трапилися самі порядні люди. Може тому, що місцевий гестапівець через чотири дні після приїзду зламав ногу, і треба ж було, щоб могутня машина воєнної бюрократії якось це недобачила, і тому нам до кінця війни не призначили нового. Сиділи собі в нас ці вермахтівці й усі як один слухали закордонне радіо, але потайки, боялися, що інші донесуть. Один заходив, з моєї кімнати чутно було різні станції й голос диктора, тоді заходив інший, а перший різко вимикав і про всяк випадок крутив ручкою, щоб не було видно, що за радіостанція... виходив, наступний умикав радіо, крутив ручкою... до кінця війни не пересилили себе, щоб слухати разом.

У нас у Лисові скрізь було повно кальцію й селену. У землі, воді, у повітрі. Тому селяни взагалі не співали. Звісно, якісь там приспівки в них були. Коли жінки працювали в полі, то щохвилини котрась розгиналася й співала, скажімо: «Та не жаль мені нікого, тілько Миколайця, поливав він бульбу й попік собі... ногу». А що старша селянка, то більш сороміцькі приспівки. Зрештою, музика в них була тільки інструментальна; звичайно, на весіллях вони чудово грали, прегарно грали, але не співали, бо горлянки їм пороз’їдало. Зате не хворіли на рак, і лікар мені сказав, що коли я стільки там прожила, то й у мене раку ніколи не буде. Ну, от. Так чи сяк, а зварити юшку на тамтешній воді було неможливо, бо за такого мінерального складу частина овочів розварювалася на місиво, а частина була майже сирою, виходила гидота. Ну, і до всього бабуся Банда не вміла готувати, і жодна зі служниць не мала до того хисту, отож батько завжди казав: «У Броклів навіть індик паскудний», бо тато таки нівроку був гурманом. Проте навіть найліпший кухар на цій воді доброго супу не зварив би.

І коли я так слабувала, Юлек якийсь час готував обіди. Обіди як обіди, другі страви доволі смачні, але супи! Які супи! Неймовірні, усе зварене, як треба, смачнючі, запашні. Він не виказував таємниці, але пишався собою мов павич. Якось каже мені: «Нині влаштую тобі лукуллів бенкет». І присмачував то тим, то тим, то іншим, щохвилини приносив покуштувати. Аж додав того стільки, що воно зробилося неїстівне. Так чи сяк, крім одного того випадку, коли він передав куті меду, супи були чудові. Нарешті пестощами й жартівливими погрозами я примусила його поділитися секретом рецептів. Ну, Юлек і каже: «Ти знаєш, я й сам не відаю, як воно таке смачне виходить... Набираю воду з діжки, чищу...» — «З діжки?» — перепитую. — «Так, із тієї, що під будинком». А то була діжка для дощівки, у якій наш наймит Бакалярчик, мив руки від гною щоразу, як вертався з поля. Там було ціле кишло комариних личинок, котрі, якщо піднести долоню до поверхні води, роблять так: «Тр-р-р-р»...углиб — і зникають, мов і не було. Не кажучи вже, що там роїлося від дрібнішої комашні.

І ми швиденько повернулися до огидних лисівських супів.

— Скидалося на те, що війна все ж так швидко не закінчиться, і нам доведеться оселитися на селі, де легше прохарчуватися й життя безпечніше. Треба було серйозно зайнятися господарством, щось вигадати, стати на ноги, усе це, певна річ, на мені, бо бабуня старенька, мати піаністка, батько зневірений юрист, а Юлек — літератор... а тут, як на зло, я лежала хвора вже третій тиждень. По-перше, я собі надумала, лежачи годинами в ліжку, що треба конче купити корову. Отож, хоч-не-хоч, покликала Юлека, наказала витягти з туалетного столика бабунин золотий ланцюжок з місячними каменями, доволі потворний, зате довгий, отже, золота чимало, і сказала: «Тримай, треба це продати ювелірові й купити завтра вранці на ярмарку корову». Юлек сів на ліжку, узяв ланцюжок, поглянув, тяжко зітхнув і кивнув головою, мовляв, продасть і купить.

Приходить назавтра вранці й зазирає до мене у відчинене вікно, весь осяяний сонцем, бо то кінець вересня, а, може, початок жовтня, принаймні дуже тепло. «І що? — питаю, — купив корову?» — «Купив». — «І як вона виглядає? Вим’я велике?» А Юлек дивиться на мене допитливо й відказує: «Знаєш... я там до вимені не дуже придивлявся. Але в неї такі гарненькі руді кучерики довкола голови». Боже милий, який то був розпач! Корова була така худа, що я боялася її торкнутися, аби не перекинути. Вим’я нагадувало висхлу сливку й узагалі скидалося на те, що довго вона не протягне. Справді, руді кучерики були. Крім того, селянин, що її продавав, переконав Юлека, що корова тільна, а вона сухоребра мов тріска! Ну, нічого. Відгодували ми її, обханючили — і, знаєш, що? Вона не лише тільною виявилася, а ще й давала таке молоко, що в молочарні нам сказали розбавити водою, бо як німці побачать у документах такий відсоток жиру, то запровадять це як норму. І хто ж від цих кучериків міг такого сподіватися, га?

Ну, а потім я видужала. Може, то заголосно сказано, але я встала й підійшла до вікна. Побачив мене котрийсь із німців, що сидів на ґанку й ваксував чоботи, і загукав, що фройляйн одужала. Збіглися всі, вітали, усміхалися, співали. Я не могла збагнути, чому вони так натішитися не можуть. Аж тут з’ясувалося, що капітан заборонив їм голосно розмовляти, співати, як голишся чи не голишся, гупати ногами. У військових чоботях тяжко не гупати, отож вони ходили в повстяних капцях або ковзалися на ганчірках для натирання підлоги — усе через те, що фройляйн хвора. Ну, а вже як видужала, то такий собі німець, що розповідав, буцім він у Гамбурзі грав у симфонічному оркестрі, витягнув із кишені губну гармоніку й заграв на ній Моцарта.

Що ж іще діялося в ці перші дні війни?