Батько, котрий вийшов до сніданку вже одягненим у свій білий халат дантиста, поклав на стіл спортивний розділ газети й налив собі другу чашку кави. Батько був приємної зовнішності чоловіком з худорлявим обличчям. Він носив окуляри в сталевій оправі, мав невеличку лисину поза тіменем і мусив померти у 1973 від раку гортані. Він подивився оголошення, на яке показував Річі.

— Фільми жахів, — промовив Вентворт Тозіер.

— Йо, — підтвердив Річі, щирячись.

— Схоже, ти волієш піти.

— Йо!

— Схоже, ти можеш померти в корчах від розчарування, якщо тобі не вдасться побачити цих двох сміттєвих фільмів.

— Йо, йо, так і буде! Я знаю, що так і буде! Гаплииик!

Річі упав зі стільця на підлогу, вчепившись руками собі в горло, і висолопив язик. Це був традиційний химерний спосіб Річі вмикати свій чар.

— О Боже, Річі, чому б тобі це не припинити, будь ласка? — запитала мати від плити, де вона смажила йому пару яєць та пекла млинці.

— Оце так справи, Річе, — почав його батько, коли Річі повернувся на стілець. — Гадаю, я, мабуть, забув у понеділок видати тобі кишенькові гроші. Це єдина причина, яку я можу собі уявити, чому тобі знову потрібні гроші в п’ятницю.

— Ну…

— Пішли?

— Ну…

— Це надзвичайно глибока тема для хлопця з таким мілким розумом, — сказав Вентворт Тозіер. Упершись ліктем у стіл, а підборіддям собі в долоню, він роздивлявся на свого єдиного сина з виразом, що здавався глибоким захопленням. — І на що ж вони пішли?

Річі моментально запав у Голос Англійського Мажордома Тудлза:

— Ну, я витратив їх, господ’рю, хіба ні? Те-се, коржики та всяка така гниль! Моя частка зусиль у цій війні. Всі мусять робити власний внесок, щоби відбити тих кривавих гунів, хіба не так? Невеличка скрута, еге ж бо? Трохи сутужне становище, а що не так? Трохи…

— Трохи несосвітенного лайна, — проказав дружелюбно Вент і потягнувся по полуничний конфітюр.

— Звільніть мене від вульгарності під час сніданку, якщо ваша ласка, — сказала Меґґі Тозіер своєму чоловікові, підносячи на стіл яйця для Річі. А до Річі: — Я, між іншим, не розумію, навіщо тобі хочеться забивати собі голову таким жахливим сміттям?

— Ой, мам, — мугикнув Річі.

Зовні він був пригніченим, усередині торжествував. Він умів читати обох своїх батьків, як книжки, — добряче зачитані й дуже любимі книжки — і був упевнений, що отримає бажане: робочі завдання і дозвіл піти в суботу на денний сеанс у кіно.

Вент нахилився до Річі й широко посміхнувся:

— Гадаю, я маю для тебе потрібну мені справу, — мовив він.

— Правда, тату? — відгукнувся Річі й посміхнувся навзаєм… трішечки непевно.

— О, так. Ти знаєш наш моріжок, Річі? Ти знайомий з нашим моріжком?

— Дійсно, так, господ’рю, — сказав Річі, знову стаючи, чи то намагаючись знов стати, Тудлзом. — Трохи кошлатий, ой леле?

— Ой леле, — погодився Вент. — От ти, Річі, і виправиш цей стан.

— Я виправлю?

— Ти. Покоси його, Річі.

— Гаразд, тату, звичайно, — сказав Річі, але жахлива підозра зненацька розквітла у нього в мозку. Можливо, тато має на увазі не тільки галявину перед будинком?

Усмішка Вентворта Тозіера поширшала до хижого акулячого оскалу:

— Весь моріжок. О, дитино-ідіоте, плід мого лона. Спереду. Ззаду. По боках. А коли закінчиш, я перехрещу тобі долоню двома зеленими папірцями з подобизною Джорджа Вашингтона на одному боці й зображенням піраміди, увінчаної Вічно Задивленим Очиськом, на іншому.

— Щось я тебе не розумію, тату, — сказав Річі, боячись, що все він таки второпав.

— Два бакси.

— Два бакси за весь моріжок? — скрикнув Річі голосом пораненого. — Це ж найбільший газон у всьому кварталі! Господи, тату!

Вент зітхнув і знову підібрав свою газету. Річі побачив заголовок на першій шпальті: «ЗНИКНЕННЯ ХЛОПЧИКА ВИКЛИКАЄ НОВІ ПОБОЮВАННЯ». Він мелькома подумав про дивний фотоальбом Джорджа Денбро — але то безперечно була галюцинація, а якщо навіть і ні, то те було вчора, а зараз сьогодні.

— Гадаю, тобі не так вже й сильно хочеться подивитися ті фільми, як тобі спершу здавалося, — промовив Вент з-поза газети. За мить над її верхнім краєм з’явилися його очі, вивчаючи Річі. Роздивляючись його трішечки самовдоволено, якщо правду казати. Вивчаючи його так, як у покері гравець з каре вивчає понад віялом своїх карт опонента.

— Коли це роблять близнюки Кларки, ти даєш їм по два долари кожному.

— Так і є, — визнав Вент. — Але, наскільки мені відомо, вони не хочуть піти завтра в кіно. Або, якщо хочуть, у них, мабуть, є кошти на цей випадок, оскільки останнім часом вони не вигулькували, щоб перевірити стан забур’янення довкола нашої оселі. Ти ж, з іншого боку, бажаєш піти, але виявляєш, що не маєш для цього коштів. Той тиск, що ти його зараз відчуваєш у себе в животі, може бути від п’яти млинців і двох яєць, які ти з’їв на сніданок, Річі, або від того, що ти опинився в глухому куті, до якого я тебе упровадив. Знай-знай. — І очі Вента знову потонули за газетою.

— Він мене шантажує, — звернувся Річі до матері, яка їла сухий тост. Вона знову намагалася скинути вагу. — Це саме шантаж, я просто сподіваюся, ти це розумієш.

— Так, любий, я це розумію, — кивнула мати. — У тебе яйце на щоці.

Річі змахнув яйце зі щоки.

— Три бакси, якщо я все зроблю до того, як ви повернеться ввечері додому? — спитав він у газети.

Батькові очі вигулькнули на мить знову:

— Два п’ятдесят.

— Ox, чоловіче, — ойкнув Річі. — Ти як Джек Бенні.[375]

— Мій ідол, — сказав Вент з-поза газети. — Вирішуй, Річі, я хочу дочитати спортивні результати.

— Згода, — сказав Річі й зітхнув. Коли тебе тримають за яйця рідні, вони добре знають, як тиснути. Доволі сміхостайне це, якщо подумати. Косячи траву, він вправлявся у своїх Голосах.

Він закінчив спереду, ззаду й по боках близько третьої дня в п’ятницю і розпочав суботу з двома доларами та п’ятдесятьма центами в кишені джинсів. Майже збіса багатій. Він зателефонував Біллу, але Білл понуро сказав, що мусить їхати в Бенгор, проходити якісь логопедичні тести. Річі висловив йому співчуття, а потім додав своїм найкращим Голосом Заїкуватого Білла: «3-з-завдай їм т-т-там ч-ч-чортів, В-великий Б-білле».

— Т-твоїм л-л-лицем та до м-м-моєї с-с-сраки, — сказав Білл і поклав слухавку.

Потім він подзвонив Едді Каспбраку, але в Едді голос був ще пригніченішим, аніж у Білла — мати купила собі та йому цілоденний автобусний проїзний, сказав він, і вони збираються відвідати тіток Едді у Гейвені, у Бенгорі, і в Гемпдені. Усі три вони товсті, як місіс Каспбрак, і всі три самотні.

— Кожна щипатиме мене за щоку й казатиме, як я виріс, — сказав Едді.

— Це тому, що вони знають, який ти милий, точно як я. Я побачив, який ти милий, відразу ж, щойно з тобою познайомився.

— Ти інколи справжній гівнюк, Річі.

— Щоб когось упізнати, треба таких знати, Едсе, а ти знаєш їх усіх. Наступного тижня будеш у Пустовищі?

— Гадаю, що так, якщо ти з хлопцями будеш. Хочеш, пограємо у війну?

— Може. Але… ми з Великим Біллом маємо дещо тобі розповісти.

— Що?

— Насправді це історія Білла, так я думаю. Побачимося. Насолоджуйся своїми тіточками.

— Дуже смішно.

Третьому він подзвонив Стену Босу, але Стен впав у неласку в своїх батьків через те, що розбив суцільну віконну шибку. Він грався в летючу тарілку формою для пирога та зробив хибний віраж. Кото-строфа. Весь цей вікенд йому доведеться виконувати різні роботи вдома. І наступний вікенд, імовірно, також. Річі висловив співчуття і запитав, чи приходитиме Стен у Пустовище на наступному тижні. Стен сказав, що, мабуть, так, якщо батько не вирішить його замкнути чи ще щось.

— Йсусе, Стене, то ж усього лиш вікно.

— Йо, але велика шибка, — відказав Стен і повісив слухавку.