Річі хотів уже був піти з вітальні, але потім подумав про Бена Генскома. Погортавши телефонний довідник, він знайшов там Арлін Генском. Оскільки вона була єдиною леді серед чотирьох Генскомів у списку, він вирішив, що це й мусить бути номер Бена, і зателефонував.

— Я хотів би піти, але я витратив уже всі свої кишенькові гроші, — сказав Бен. Зізнався він у цьому пригніченим і засоромленим голосом — фактично, всі свої гроші він витратив на цукерки, содову воду, чіпси та сухі м’ясні палички.

Річі, котрий наразі купався в багатстві (і котрий не любив ходити в кіно сам), сказав:

— У мене повно грошей. Можу дати тобі під розписку.

— Йо? Справді? Ти це зробиш?

— Звичайно, — відповів Річі спантеличено. — Чому ні?

— Окей! — щасливо вигукнув Бен. — Окей, це чудово! Два фільми жахів! Ти казав, що один фільм про вовкулаку?

— Йо!

— Чоловіче, я люблю кіна про вовкулаків!

— Йсусе, Скирте, не намочи собі штани.

Бен розсміявся:

— Зустрінемося перед «Аладдіном», гаразд?

— Йо, чудово!

Річі поклав слухавку й подивився на телефон задумливо. Йому раптом дійшло, що Бен Генском самотній. І від цього він відчув себе ледь не героєм. Він насвистував, піднімаючись угору сходами по комікси, які можна буде почитати перед сеансом.

День був сонячним, вітряним і класним. Річі, пританцьовуючи, йшов по Централ-стрит до «Аладдіна», клацаючи пальцями та стиха наспівуючи «Рок-дрозда»[376]. Почувався він чудово. Похід у кіно завжди дарував йому приємне відчуття — він любив той чарівний світ, ті чарівні сновидіння. Йому шкода було всіх, хто мусив виконувати якісь нудні обов’язки у такий-от день — Білла з його мовною терапією, Едді з його тітками, бідного друзяку Боса Стена, який у такий день чиститиме сходи переднього ґанку або замітатиме гараж тільки за те, що та формочка для пирога, яку він кидав, замість майнути ліворуч, майнула праворуч.

У задній кишені в Річі сиділа його «йо-йо», він тепер її витяг і знову спробував змусити її «заснути»[377]. Це було вміння, якого Річі дуже жадав набути, але поки що — пусто-дурно. Ця скажена срана штука просто не хотіла того робити. Вона або падала донизу і знову підстрибувала вгору, або падала донизу й мертво висла там на шнурку.

На півдорозі вгору пагорбом по Централ-стрит він побачив якусь дівчину в бежевій плісированій спідничці й білій блузці без рукавів, вона сиділа на лаві перед аптекою Шука. І їла щось ніби схоже на фісташкове морозиво у вафельному ріжку. Яскраве, золотаво-руде волосся — світліші пасма здавалися мідними, а подекуди й майже білявими — звисало їй на лопатки. Річі знав тільки одну дівчину з волоссям саме такого відтінку. Беверлі Марш.

Бев дуже подобалася Річі. Ну, він її любив, але не в тому сенсі. Він був у захваті від її зовнішності (також він знав, що в цьому він не самотній — такі дівчата, як Селлі Мюллер і Ґрета Бові, ненавиділи її пекельно, все ще занадто юні, щоб зрозуміти, як це все інше їм дістається так легко… а вони все одно мусять змагатися зовнішністю з дівчиною, яка живе в одній з тих задрипаних квартир на Нижній Головній вулиці), проте щонайперше вона йому подобалася за те, що була крутою і мала насправді чудове почуття гумору. А ще в неї зазвичай були сигарети. Коротше, вона йому подобалася тому, що була класним хлопцем. Тим не менше, пару разів він ловив себе на тому, що загадується, якого кольору трусики вона носить під отим невеличким вибором своїх доволі вицвілих спідниць, а це ж не та річ, про яку загадуєшся, думаючи про інших хлопців, чи не так?

І, мусив визнати Річі, вона збіса дуже красивий хлопець.

Підходячи до лави, на якій вона сиділа та їла морозиво, Річі підперезав поясом невидимий плащ, насунув собі на очі невидимого м’якого капелюха й уявив себе Гамфрі Богартом[378]. Додавши правильний Голос, він і став Гамфрі Богартом — принаймні для самого себе. Інші почули б його, як того самого Річі Тозіера, хіба що з легким нежитем.

— Привіт, мивочко, — промовив він, підпливаючи до лави, де вона сиділа, споглядаючи дорогу з машинами. — Нема шеншу ч’кати тут автобуса. Націшьти відрізали нам шлях до відступу. Останній літак відлітає опівнішь. Ти сядеш на нього. Ти потрібна своєму чоловіку, мивочко. Мені теж… але я якось перебудуть.

— Привіт, Річі, — промовила Бев, а коли обернулась до нього, він побачив на її правій щоці пурпурно-чорний синець, наче тінь воронячого крила. Його знову приголомшило те, яка вона гарна… і тільки зараз йому раптом дійшло, що вона мусить стати справжньою красунею. До цього моменту йому зовсім ніколи не спадало на думку, що красуні можуть існувати не тільки в кіно та що він сам може знатися з такою. Імовірно, саме той синець дозволив йому розгледіти можливість її вроди — суттєвий контраст, окремий недолік, який спершу привернув увагу до себе, а потім якимсь чином визначив решту: ці сіро-блакитні очі, природно червоні губи, бездоганна, вершкового кольору дитяча шкіра. І крихітні бризки веснянок на носі.

— Побачив щось зелене? — спитала вона, зухвало смикнувши головою.

— Тебе, мивочко, — сказав Річі. — Ти става зеленою, як лімбувзький сир. Але коли ми вибевемося з цієї Кашабланки[379], тебе лікуватимуть найкващі лікарі, яких лишень можна купити за гроші. Ми зробимо тебе білою знову. Пвисягаюся на сьому ім’ям моєї матері.

— Ну, ти й йолоп, Річі. Це зовсім не схоже на Гамфрі Богарта.

Але, кажучи це, вона трішки всміхнулася.

Річі сів поряд з нею:

— Підеш у кіно?

— У мене зовсім нема грошей, — сказала вона. — Можна мені подивитися твоє «йо-йо»?

Він подав їй іграшку:

— Тре’ здати його назад, — сказав він. — Воно мусило б «засинати», але ж ні. Мене намахали.

Вона просунула палець крізь петельку на мотузці, і Річі підштовхнув свої окуляри вгору на переніссі, аби бачити, чи не збирається Бев показати щось краще. Вона повернула руку долонею до неба, дунканівське «йо-йо»[380] зручно спочивало в утвореній її жменькою долоні плоті. Вказівним пальцем вона скотила «йо-йо» з долоні. Скотившись до кінця своєї мотузки, воно «заснуло». Бев смикнула пальцями в жесті «ходи-но сюди», «йо-йо» слухняно «прокинулося» і видерлося по своїй мотузці знову їй на долоню.

— Здуріти можна, треба ж таке, — промовив Річі.

— Це дитинячий трюк, — сказала Бев. — Глянь на оце.

Вона знову цюкнула «йо-йо», дозволила йому на хвильку «заснути», потім серією хитрих посмиків «поводила собачку»[381] і повернула по мотузці його знов собі на долоню.

— Ох, припини це, — сказав Річі. — Ненавиджу, коли викозирюються.

— Або як щодо цього? — спитала Бев, ніжно усміхаючись.

Вона примусила «йо-йо» стрибати вперед-назад, від чого ця дерев’яна, червона дунканівська іграшка зробилася схожою на той «Бо-Ло скок»[382], якого колись мав Річі. Закінчила вона двома «навколосвітніми подорожами»[383] (ледь не вдаривши якусь стареньку леді, котра чимчикувала повз них і зиркнула в їхній бік). «Йо-йо» врешті опинилося в жменьці Бев, з мотузкою, акуратно накрученою на шпиндель. Вона вручила іграшку Річі та знову сіла на лаву. Річі сів поруч неї, з відвислою в абсолютно щирому захваті щелепою. Бев подивилась на нього й захихотіла.

— Стули рота, мух наковтаєшся.

Річі гучно затріснув рота.

— Між іншим, остання частина, то просто пощастило. Я вперше в житті зробила дві поспіль «навколосвітні подорожі» без кізяків.

Повз них уже проходили діти, прямуючи до кінотеатру. Ішов Пітер Гордон з Маршею Федден. Вони нібито «зустрічалися», але Річі здогадувався — це лише тому, що вони живуть по сусідству на Західному Бродвеї і обоє такі гівнюки, що потребують підтримки й уваги одне одного. Пітер Гордон уже встиг виростити добрячий урожай вугрів, хоча йому було лише дванадцять. Інколи він вештався разом із Баверзом, Крісом і Хаґґінсом, але був недостатньо хоробрим, щоб утнути щось самому.