— Білле… — почав він, але Білла вже не було поруч. Він уже йшов кругаля до правого кінця ґанку, де під нього мусив тоді залазити Едді. Річі довелося його наздоганяти, і він мало не впав, перечепившись об обплутаний травою триколісник, що іржавів там, поступово занурюючись у ґрунт.

Він догнав Білла, коли той присідав, зазираючи під ґанок. Ніякої запони не було на цьому кінці; хтось — якийсь волоцюга — давно відірвав її, щоб мати доступ до притулку внизу, сховатись від січневого снігу або холодного листопадового дощу, або від літньої грозової зливи.

Річі сів навпочіпки поряд, серце в нього гупало, наче барабан. Нічого там не було, під ґанком, окрім заметів пріючого листя, пожовклих газет і тіней. Занадто багато тіней.

— Білле, — повторив він.

— Ш-ш-що?

Білл знову дістав батьківський «Вальтер». Акуратно витяг із руків’я обойму, а потім дістав з кишені штанів чотири набої. По одному їх зарядив. Річі задивився на це, причарований, а потім знову зазирнув під ґанок. Цього разу він побачив ще дещо. Бите скло. Уламки скла слабенько зблискують. Йому боляче зсудомило шлунок. Він був не безголовим хлопчиком і зрозумів, що це вже близько до повного підтвердження історії Едді. Друзки скла на прілому листі під ґанком означали, що вікно було розбито зсередини. З підвалу.

— Ш-ш-що? — знову перепитав Білл, підводячи очі на Річі. Обличчя в нього було похмурим і побілілим. Дивлячись на це обличчя, Річі подумки викинув білого рушника.

— Нічого, — промовив він.

— Т-т-ти й-й-йдеш?

— Йо.

Вони полізли під ґанок.

Запах пріючого листя був тим запахом, який зазвичай Річі подобався, але нічого приємного не було в цьому запаху тут, під ґанком. Це листя вчувалося ніздрюватим у нього під долонями й колінами, і в Річі було враження, ніби його шар тут завглибшки фути два чи й три. Він раптом загадався, що робитиме, якщо якась рука або кіготь випорсне з цього листя і вхопить його.

Білл розглядав вибите вікно. Скло розсіялося повсюди. Дерев’яна планка, яка містилася між двома шибками, лежала переламана надвоє під сходами ґанку. Верхня частина рами стирчала назовні, наче якась зламана кістка.

— Щось дуже сильно тарахнуло цю херню, — сказав Річі.

Білл, котрий якраз роздивлявся — чи радше намагався роздивитися, — що там, усередині, кивнув.

Річі відштовхнув його ліктем трохи вбік, щоб і самому бачити. Підвал явив притемнений розгардіяш ящиків і коробок. Долівка там була земляною, і від неї, як і від листя, тягнуло сирим, тванистим смородом. Ліворуч бовваніла якась піч, пускаючи з себе круглі труби в низьку стелю. Поза нею, в кінці підвалу, Річі розгледів велике стійло з дерев’яними бортами. «Кінське стійло», — була його перша думка, але хто тримав би коня в цьому бісовому підвалі? Потім він второпав, що в такому старому будинку піч мусили топити не нафтою, а вугіллям. Ніхто не завдав собі клопоту переробити цю піч, тому що нікому цей будинок не був потрібен. Та штука з бортами, то вугільний бункер. Праворуч Річі роздивився низку сходів, що вели на перший поверх будинку.

Білл уже цілком сидів… випинаючись уперед… І перш ніж Річі встиг повірити в те, що той зібрався робити, ноги його друга зникли у вікні.

— Білле! — зашипів він. — Гос-споди, що ти робиш! Вибирайся зараз же звідти!

Білл не відповів. Він прослизав досередини, дряпаючи собі куртку вгору від крижів, ледь уникнувши уламку скла, який добряче міг би його порізати. За секунду Річі почув, як його тенісні туфлі гупнули на твердій долівці підвалу.

— Срав я на цю місію, — розпачливо пробурмотів собі Річі, вдивляючись у прямокутник темряви, в якому зник його друг. — Білле, ти з глузду з’їхав.

Вгору долинув голос Білла:

— Т-т-ти м-м-можеш з-з-залишатися там, якщо хочеш, Р-р-річі. В-а-артуй.

Замість того він перекинувся на живіт і просунув ноги крізь підвальне вікно, поки його не зрадили нерви, сподіваючись, що не поріже собі руки чи живіт об бите скло.

Щось вхопило його за ноги. Річі скрикнув.

— Цс-с-с, ц-це ж я, — прошипів Білл, і вже за мить Річі стояв поряд з ним у підвалі, відтягуючи на собі донизу сорочку й куртку. — Ч-ч-чи ти д-д-думав, х-хто тут?

— Страховисько, — відповів Річі й тремтливо реготнув.

— П-п-піди в т-т-той бік, а я п-п-пі…

— Нахер, — перебив Річі. Він реально чув биття власно серця у своєму голосі, від чого той звучав непевно, скоком — то вгору, то вниз. — Я тільки з тобою, Великий Білле.

Спершу вони рушили до вугільного бункера, Білл трохи попереду, з пістолетом у руці, Річі зразу ж позаду нього, намагаючись дивитися всюди одночасно. Білл став на мить поза одним з видовжених дерев’яних бортів вугільного бункера, а потім раптом вискочив з-за нього, цілячись затиснутим двома руками пістолетом. Річі міцно замружився, гартуючи себе перед вибухом. Пострілу не пролунало. Він обережно розплющив очі.

— Н-н-нічого, к-к-крім ву-у-угілля, — мовив Білл й нервово гигикнув.

Річі підступив до Білла й подивився. Під задньою стіною бункера все ще височіла ледь не під стелю кучугура старого вугілля, просипавшись їм під ноги хіба що парою грудок. Воно було чорним, як вороняче крило.

— Давай… — почав Річі, і тоді згори підвальних сходів розчахнулись, грюкнувши вибухом об стіну, двері, проливаючи вниз ріденьке денне світло.

Хлопчики скрикнули.

Річі почув гарчання. Дуже гучне — такі звуки могла б видавати якась дика тварина в клітці. Він побачив, як сходами спускаються мокасини. Вище них вицвілі джинси… метляються руки… Але ж то не руки… то лапи. Велетенські, потворні лапи.

— Л-л-лізьмо н-на ву-у-угілля, — крикнув Білл, але Річі стояв заціпеніло, раптом розуміючи, що йде по них, що збирається вбити їх у цьому просмерділому сирою землею й пролитим по кутках дешевим вином підвалі. Розуміючи, але бажаючи побачити. — Т-т-там в-вікно, п-п-понад ву-у-угіллям.

Лапи вкривала густа бура шерсть, кучеряво покручена, як дротовиння; пальці закінчувалися пощербленими нігтями. Тепер Річі побачив шовковий жакет. Чорний, з помаранчевим обкантуванням — кольори Деррійської середньої школи.

— П-п-пішов! — крикнув Білл, пославши Річі вперед колосальним поштовхом. Річі розпластався на вугіллі. Болюче падіння на його гострі кути розірвало одурманення хлопчика. Ще лавина вугілля осипалася йому на руки. Те божевільне гарчання тривало далі й далі.

Паніка затьмарила розум Річі.

Мало усвідомлюючи, що робить, він подерся на вугільну гору, піднімаючись, зіслизаючи вниз, знову пориваючись угору, і все це з безугавним криком. Вікно вгорі почорніло від вугільного пилу й майже зовсім не пропускало сюди світла. Воно було замкнене на засувку. Річі вхопився за засувку поворотного типу і навалився на неї всією своєю вагою. Засувка зовсім не ворухнулась. Гарчання тепер наблизилося.

Під ним вистрелив пістолет, в закритому приміщенні цей звук пролунав заледве не оглушливо. Пороховим димом, гострим і кислим, Річі вдарило в ніс. Це струснуло його, повернувши до певного рівня притомності, і він второпав, що крутить шпінгалет не в той бік. Він поміняв напрямок прикладуваної ним сили, і засувка з тягучим, іржавим рипінням подалася. Вугільний пил сіявся йому на долоні, мов перець.

Пістолет вистрелив вдруге з оглушливим гуркотом. Білл Денбро прокричав: «ТИ ВБИВ МОГО БРАТА! ТИ, ХУЙЛО!»

Якусь мить здавалося, що та істота, що зійшла вниз сходами, ніби сміється, ніби щось говорить — то було так, наче якийсь злий пес почав гавкати спотвореними словами, і в ту мить Річі думав, що істота в шкільному жакеті прогарчала: «Я й тебе вб'ю теж».

— Річі! — крикнув по тому Білл, і Річі почув, як знову заторохтіло, падаючи, вугілля, це Білл подерся вгору. Гарчання й рев не вщухали. Тріщали дошки. Упереміш із гавкотом лунало виття — звуки з якогось крижаного кошмару.

Річі щосили штовхнув вікно, не зважаючи на те, що шибка може розбитися і йому поріже склом руки до кісток. Він був не в тому стані, щоб на щось зважати. Шибка не розбилася; вікно хитнулося надвір на старих сталевих завісах, лускатих від іржі.