Ще більше вугільного пилу посіялося вниз, цього разу на лице Річі. Він, мов той вугор, вивернувся на бічне подвір’я, вдихаючи солодке свіже повітря, відчуваючи, як довга трава шмагає його по обличчю. Він неясно усвідомлював, що надворі дощ. Він побачив товсті стебла тих велетенських соняхів, зелені й волохаті.

«Вальтер» вистрелив утретє, і звір у підвалі закричав — примітивний звук чистої люті. Потім закричав Білл:

— Воно в-вхопило мене, Річі! Поможи! Воно в-в-вхопило мене!

Річі навкарачки розвернувся і побачив кружало переполоханого обличчя свого друга у надвеликому квадраті підвального вікна, через яке колись кожного жовтня засипали зимовий запас вугілля.

Білл лежав розпластаний на вугіллі. Махав руками, безпорадно стискаючи пальці, намагаючись вхопитися за віконну раму, яка залишалася поза його досяжністю. Сорочка й куртка на ньому задерлися майже до грудини. І він сповзав назад… ні, його стягувало назад щось, що Річі ледь міг роздивитися. Воно ворушилося громіздкою тінню позаду Білла. Тінню, яка гарчала й белькотіла, видаючи майже людські звуки.

Річі не мав потреби його роздивлятися. Він його уже бачив минулої суботи, на екрані кінотеатру «Аладдін». Це було безумством, цілковитим безумством, але навіть так Річі не спливло до голови сумнівів ні у власному здоровому глузді, ні у своєму рішенні.

Це Вовкулака-підліток ухопив Білла Денбро. Тільки тут не той парубок Майкл Лендон з купою гриму на обличчі й купою фальшивого хутра. Тут справжній.

Немов на підтвердження цього Білл закричав знову.

Річі потягнувся вперед і вхопив Білла за руки. В одній руці той тримав пістолет «Вальтер», і вдруге цього дня Річі зазирнув у його чорне око… тільки цього разу воно було заряджене.

Вони перетягували Білла: Річі — учепившись за його руки, Вовкулака — учепившись за його щиколотки.

— Т-т-тікай звідси г-г-геть, Річі! — закричав Білл. — Т-т-тікай…

З темряви раптом спливло обличчя Вовкулаки. З низьким випнутим лобом, порослим рідкою шерстю. Щоки запалі й волохаті. Очі в нього були темно-карими, сповненими лячного розуму, лячної тями. Рот у нього відкрився, воно почало гарчати. Біла піна потекла з кутів його товстої нижньої губи двома ручаями, скрапуючи йому з підборіддя. Зачесане назад волосся на голові було жахливою пародією на підліткову «качачу гузку». Воно закинуло назад голову й загарчало, очі його ані на мить не підпускали очей Річі.

Білл зіп’явся вище на вугілля. Річі перехопив його за передпліччя й потягнув. Якусь мить він думав, що вже ось-ось переможе. Тоді Страховисько знов ухопило Білла за ноги й ще раз підсмикнуло назад у темряву. Воно було сильнішим. Воно наклало свої лапи на Білла, доводячи, що бажає заволодіти ним.

Потім, узагалі не задумуючись, що він робить чи чому він це робить, Річі почув, як з його рота ринув Голос Копа-Ірландця. Голос містера Нелла. Але це була не поганенька імітація у виконанні Річі Тозіера; це не був навіть точний містер Нелл. Це був Голос кожного патрульного копа-ірландця, який бодай колись жив на світі і, крутячи на сирицевій шворці поліцейського кийка, перевіряв посмиком, чи замкнені двері крамниць після півночі:

— Пусти його, хлопе, а то я проломлю твою тупу голову! Їйсусом клянуся! Одпусти його зара’же, а то я згодую то’і ж твою власну дупу з тарілочки.

Істота в підвалі видала вухокрутний рев люті… але, як здалося Річі, була присутня й інша нота в тому репеті. Можливо, страх. Або біль.

Він ще раз відчайдушно смикнув, і Білл вилетів з вікна просто на траву. Він дивився вгору на Річі темними нажаханими очима. Спереду його жакет забруднився на чорне від вугільного пилу.

— Ш-ш-швидше! — задихався Білл. Він мало не скімлив. Він вхопився за сорочку Річі. — М-м-ми м-м-мусимо…

Річі почув, як знову гуркоче, осипаючись униз, вугільна лавина. За мить підвальне вікно заповнило собою обличчя Вовкулаки. Страховисько загарчало на них. Його лапи вчепились у мляву траву.

У Білла все ще залишався «Вальтер» — він протримав пістолет протягом усього цього часу. Тепер він ухопив його обома руками, очі змружилися в щілинки, він натиснув гачок. Знову оглушливо грюкнуло. Річі побачив, як Вовкулаці відірвало шматок черепа й потік крові ринув по тій половині його обличчя, забарвлюючи в червоне шерсть, просякаючи комір шкільного жакета.

З ревом воно почало вибиратися з вікна.

Рухаючись поволі, наче вві сні, Річі сягнув собі під куртку й до задньої кишені. Він видобув пакуночок з намальованим на ньому чхаючим чоловіком. Поки закривавлена істота з гарчанням настирливо виборсувалася з вікна, кігтями прориваючи глибокі борозни в землі, Річі розірвав пакет і стиснув його. «Забирайся геть до себе, хлопе!» — наказав він Голосом Копа-Ірландця. Біла хмара пурхнула в обличчя Вовкулаці. Його ревіння раптом припинилося. Воно вирячилося на Річі замало не з кумедним здивуванням і якось здавлено вискнуло. Його очі, червоні й мутні, зосередилися на Річі, здавалося, запам’ятовуючи його раз і назавжди.

Потім воно почало чхати.

Воно чхало знову, і знову, і знову. Довгі низки слини вилітали йому з пащі. Зелено-чорні згустки шмарклів вилітали йому з ніздрів. Один кавалок ляпнув на шкіру Річі, і там запекло, наче кислотою. Хлопчик стер шмарклю з криком болю й відрази.

На обличчі монстра все ще горіла лють, але також і біль — це неможливо було не завважити. Білл, звісно, поранив страховисько з батькового пістолета, але Річі вразив його дужче… спершу Голосом Копа-Ірландця, а тепер чхальним порошком.

«Господи, якби я мав і чухальний порошок, а ще й веселий зумер,[396]можливо, я зміг би його вбити», — подумав Річі, а потім Білл вхопив його за комір куртки й відсмикнув назад.

І добре, що він це зробив. Вовкулака перестав чхати так само раптово, як був почав, і кинувся до Річі. І то, швидко — неймовірно швидко.

Річі міг би так просто там і сидіти з пакетом з-під чхального порошку Доктора Дурка в руці, дивитися на Вовкулаку з якимсь ніби наркотичним зачудуванням, думаючи про те, яке буре в того хутро, яка червона кров, про те, як нема нічого чорно-білого в реальному житті, він міг би сидіти там, аж поки лапи страховиська Не вхопили б його за шию, а довгі нігті вирвали горлянку, але Білл знову вхопив його й рвучко поставив на рівні.

Річі спотикливо кинувся за Біллом. Вони побігли навкруг будинку до його фасаду, і Річі думав: «Воно не наважиться далі переслідувати нас, ми вже на вулиці, воно не наважиться переслідувати нас, не наважиться, не наважиться…»

Але воно гналося. Він чув страховисько відразу в себе за спиною, воно лютувало, і гарчало, і пінилося слиною.

А ось і Сілвер, так і стоїть прихилений до того дерева. Білл заскочив на сидіння і вкинув батьківський пістолет до багажного кошика, в якому вони возили так багацько іграшкової зброї. Закидуючись на багажник, Річі ризикнув озирнутися й побачив Вовкулаку, що навскіс по моріжку біг до них: той був уже менш ніж за двадцять футів. Кров і шмарклі змішалися на його шкільному жакеті. Біла кістка зблискувала крізь його шкуру біля правої скроні. Білі смуги чхального порошку виднілися з боків на його носі. А ще Річі побачив дві речі, які немов довершували цей жах. На жакеті цього страховиська не було зіпера; натомість там були великі, пухнасті помаранчеві ґудзі, наче помпони. Інша річ була ще гіршою. Це саме вона змусила його відчути себе так, ніби ось-ось він зомліє чи, може, здасться і дозволить себе вбити. На жакеті золотою ниткою було вишите ім’я — таке гаптування, хто хотів, міг собі замовити у Мехена за долар.

Вишитим на закривавленому лівому борті жакета Вовкулаки, замурзаним, але доступним для прочитання було ім’я: РІЧІ ТОЗІЕР.

Страховисько кинулося до них.

— Жени, Білле! — крикнув Річі.

Сілвер почав котитися, але повільно — занадто повільно. У Білла це забирало так багато часу — розігнатися…

Вовкулака перетнув вибоїсту стежину, якраз коли Білл викотився на середину Нейболт-стрит. Його вицвілі джинси були забризкані кров’ю, і, дивлячись назад через плече, сповнений якогось жахливого, незламного, спорідненого з гіпнозом причарування, Річі побачив, що шви на тих джинсах місцями розійшлися і звідти стирчать жмуття шорсткої бурої шерсті.