Залягла мить тиші, а потім Кей заговорила знову, тепер уже цілком прокинувшись:

— Де ти? Що трапилося?

— Я в «Сім-одинадцять» на розі Стрейленд-авеню і якоїсь іншої вулиці. Я… Кей, я кинула Тома.

Кей швидка, рішуча, схвильована:

— Добре! Нарешті! Ура! Я приїду, заберу тебе! Той сучий син! Той шматок лайна! Я приїду, заберу тебе тим клятим «мерседесом»! Я найму оркестр із сорока музикантів! Я…

— Я візьму таксі, — сказала Беверлі, тримаючи останні два дайми у спітнілій долоні. У круглому дзеркалі в кінці крамниці їй було видно, з якою глибокою, мрійливою концентрацією задивися на її задок той прищавий продавець. — Але за таксі, коли я туди доїду, платити доведеться тобі. У мене зовсім нема грошей. Ані цента.

— Я дам тому байстрюкові п’ять баксів чайових, — вигукнула Кей. — Це найкраща к-чорту новина відтоді, як пішов у відставку Ніксон.[401] Вези свої сіднички сюди, дівчинко. І… — вона зробила паузу, а коли заговорила знову, голос у неї був серйозним і сповненим такої доброти й любові, що Беверлі мало не розплакалась. — Слава Богу, ти це нарешті зробила, Бев. Я кажу те, що насправді думаю. Слава Богу.

Кей МакКолл — колишня дизайнерка, яка вийшла заміж за багатія, розлучилася з ним ще багатшим і у 1972 році, приблизно роки за три до того, як з нею вперше познайомилася Бев, відкрила для себе феміністичний рух. У часи її найбільшої популярності і скандальності її звинувачували в тому, що вхопилася за фемінізм після того, як скористалася архаїчними, шовіністичними законами, аби витягти зі свого чоловіка-підприємця все до останнього цента, що лишень тільки дозволяли їй ті закони.

«Лайно собаче, — вигукнула якось Кей до Беверлі. — Люди, які кажуть такі нісенітниці, ніколи не мусили лягати до ліжка з Семом Хаковичем. Два штрики лоскоту й пирск — такий був девіз у старигана Семмі. Єдине, коли він міг протриматися довше сімдесяти секунд, це коли дрочив у ванні. Я його не обікрала; я просто взяла свою недоотриману бойову платню».

Вона написала три книжки — про фемінізм і працюючу жінку, про фемінізм і родину, про фемінізм і духовність. Дві перших були доволі популярні. За три роки після своєї останньої книги Кей дещо вийшла з моди, і Беверлі гадала, що для неї це певне полегшення. Вкладені нею гроші добре віддячувалися («Фемінізм і капіталізм не заперечують одне одного, слава Богу», — сказала вона якось Бев), і тепер вона була заможною жінкою з таунхаусом, заміською садибою і двома чи трьома коханцями, достатньо зрілими, щоб витримати з нею дистанцію в ліжку, але недостатньо зрілими, щоб побити її в теніс. «А коли вони сягають аж такого рівня, я їх кидаю», — казала Кей і, хоча сама вона явно вважала це жартом, Беверлі загадувалася, чи й насправді це так.

Беверлі викликала таксі, коли воно приїхало, вона, рада забратися з очей продавця, залізла зі своєю валізою на заднє сидіння й дала водієві адресу Кей.

Кей у норковому манто поверх фланелевої нічної сорочки чекала наприкінці своєї під’їзної алеї. На ногах у неї були пухнасті рожеві капці з велетенськими помпонами. Не помаранчевими помпонами, слава Богу — таке могло б погнати Беверлі з криками знову в ніч. Поїздка до Кей виявилася химерною: до Бев поверталися ті події, спогади напливали так швидко і такі ясні, що це лякало. У неї було таке відчуття, ніби хтось завів у її голові великий бульдозер і почав розривати ментальне кладовище, про яке вона навіть не здогадувалася, що воно там існує. Тільки замість трупів на поверхню виверталися імена, імена, про які вона роками не думала: Бен Генском, Річі Тозіер, Ґрета Бові, Генрі Баверз, Едді Каспбрак… Білл Денбро. Особливо Білл, Заїкуватий Білл — звали вони його з тією дитячою відвертістю, яку інколи називають щирістю, а інколи жорстокістю. Він їй тоді здався таким високим, таким досконалим (поки не відкрив рота й не почав говорити, тобто).

Імена… місця… події, які були трапилися.

То паленіючи, то холонучи, вона згадала ті голоси з каналізації… і ту кров. Вона тоді закричала, і батько дав їй духу. Її батько… Том…

Навернулися сльози… а потім Кей уже розплачувалася з водієм і дала йому на чай достатньо, щоб змусити враженого таксиста вигукнути: «Дякую вам, леді! Вау!»

Кей завела її в дім, відправила в душ, дала їй халат, коли вона вийшла, зварила каву, оглянула її поранення, дезінфікувала порізану ступню й заклеїла рану пластирем. Додала до другої чашки кави Бев добрячу порцію бренді та приневолила її випити все до останньої краплини. Приготувала їм по біфштексу з кров'ю, додавши до них пасерованих свіжих грибів.

— Гаразд, — промовила вона. — Що трапилося. Ми телефонуємо копам чи просто посилаємо тебе пожити в Ріно,[402] скільки там потрібно?

— Я не можу тобі багато розповісти, — сказала Беверлі. — Це здаватиметься занадто божевільним. Але я сама винна, здебільшого…

Кей ляснула долонею по столу. Удар по полірованій стільниці з червоного дерева прозвучав, як постріл пістолета невеликого калібру. Бев здригнулась.

— Не кажи так, — щоки Кей яскраво горіли, карі очі блищали. — Скільки ми з тобою вже друзі? Дев’ять років? Десять? Якщо я знову хоч раз почую про твою вину, я виригаю. Ти мене чуєш? Я буквально нахер виригаю. Не було твоєї вини цього разу, чи попереднього разу, чи будь-якого разу. Чи ти не знаєш, що більшість твоїх друзів вважали, що він рано чи пізно забезпечить тобі гіпс або взагалі вб’є?

Беверлі дивилася на неї широко розчахнутими очима.

— І це була б твоя вина, принаймні почасти, за те, що залишалася там і дозволила цьому статися. Але тепер ти пішла. Подякуємо Богу за маленькі радощі. Але хіба це не ти сидиш тут — половина нігтів обідрані, ступня порізана до крові, сліди від ременя на плечах — і розказуєш про якусь власну вину.

— Ременем він мене не бив, — промовила Бев. Брехня вийшла автоматичною… як і той глибокий сором, від якого в неї жалюгідно спалахнули щоки.

— Якщо ти порвала з Томом, те саме ти мусиш зробити й з брехнею, — сказала спокійно Кей і так довго, з такою любов’ю подивилася на Бев, що та була змушена опустити очі. Вона відчула в горлі смак солоних сліз. — Кого ти думаєш обдурити? — спитала Кей, говорячи так само спокійно. Потягнувшись через стіл, вона забрала руки Бев у свої. — Темні окуляри, блузи з високими комірами й довгими рукавами… можливо, це могло обманути одного-двох покупців. Але друзів ти обманути не могла, Бев. Людей, які тебе люблять, ти обманути не могла.

І тоді Беверлі заплакала, плакала вона довго й важко, і Кей її обнімала, а пізніше, вже перед тим як піти до ліжка, вона розповіла Кей, що могла. Що один старий друг із Деррі, в штаті Мейн, де вона виросла, подзвонив і нагадав їй про обіцянку, яку вона колись давно дала. Зараз прийшов час виконати ту обіцянку, сказав він. Чи вона приїде? Вона відповіла, що приїде. Тоді й розпочалася ця сварка з Томом.

— Що то за обіцянка? — спитала Кей.

Беверлі повільно похитала головою:

— Я не можу тобі цього сказати, Кей. Як би мені того не хотілося.

Кей поміркувала над цим, а потім кивнула:

— Гаразд. Досить чесно. Що ти збираєшся робити з Томом, коли повернешся назад з Мейну?

І Бев, у якій дедалі дужчала впевненість, що з Мейну вона не повернеться, ніколи, сказала тільки:

— Я відразу приїду до тебе, і ми разом вирішуватимемо. Гаразд?

— Гаразд, дуже добре, — сказала Кей. — Це також обіцянка?

— Щойно лиш я повернуся, — неухильно підтвердила Бев. — Можеш на це покластися, — і вона міцно обняла Кей.

З грошима після реалізації чека Кей і в туфлях Кей на ногах вона сіла в автобус «Ґрейгаунд» [403] до Мілвокі, побоюючись, що Том міг поїхати до «О’Хари» шукати її. Кей, яка проводжала Бев до банку й до автостанції, намагалася її відмовити.