— В «О’Харі» аж кишить охоронцями, любонько, — казала вона. — Тобі не варто щодо нього непокоїтися. Якщо він з’явиться поруч, тобі достатньо лиш збіса закричати на все горло.

Бев похитала головою:

— Я хочу цілком його уникнути. І так це зробити найпростіше.

Кей подивилася на неї прискіпливо:

— Ти боїшся, що він зможе тебе від цього відмовити, еге ж?

Бев подумала про їхню сімку, як вони тоді стояли в ручаї, про Стенлі з осколком розбитої пляшки «кока-коли», що зеленувато зблискував на сонці; вона подумала про той тоненький біль, коли він легенько різонув їх навскоси по долоні, вона подумала про те, як вони зчепили руки, немов у якомусь дитячому колі, обіцяючи повернутися, якщо воно розпочне знову… приїхати і вбити його назавжди.

— Ні, — сказала вона. — Він не зміг би мене від цього відмовити. Але він може поранити мене, хай хоч яка там служба безпеки. Ти не бачила його минулої ночі Кей.

— Я бачила його достатньо за інших оказій, — сказала Кей. — Гівнюк, що прикидається чоловіком.

— Він сказився, — сказала Бев. — Охоронці можуть його не втримати. Так буде краще. Повір мені.

— Гаразд, — промовила Кей, і Бев з деяким подивом подумала, що вона розчарована тим, що не відбудеться сутички, не вийде й великого скандалу.

— Швидше обміняй чек на готівку, — знов нагадала їй Бев, — поки він не додумався заморозити рахунки. А він це зробить, ти ж розумієш.

— Звісно, — відповіла Кей. — Якщо він це зробить, я поїду до нього з кінською нагайкою і влаштую йому еротичний обмін.

— Тримайся від нього подалі, — різко промовила Бев. — Він небезпечний, Кей. Повір мені. Він як…

«Як мій батько», — бриніло в неї на губах. Натомість вона сказала:

— Він поводився, як якийсь дикун.

— Окей, — погодилась Кей. — Не бери в голову. Їдь, виконуй свою обіцянку. І тим часом подумай про майбутнє.

— Подумаю, — сказала Бев, але це було брехнею. Занадто багато про що інше вона мусить подумати: про те, що трапилося, коли їй було одинадцять років, наприклад. Як показувала Річі Тозіеру, як змусити його «йо-йо» «заснути», наприклад. Голоси з каналізації, наприклад. І те, що вона тоді побачила, — щось таке жахливе, що, навіть коли вона обнімала Кей біля довгого сріблястого борта воркітливого автобуса «Ґрейгаунд», власний розум не зовсім дозволяв їй роздивитися.

Тепер, коли літак із качкою на боці розпочав довге зниження в зону Бостона, її розум знову повертається до того… і до Стена Юріса… і до якогось непідписаного вірша, що прийшов їй на поштовій листівці… і до тих голосів… і до тих кількох секунд, коли вона опинилася лице в лице з чимось, що було, мабуть, нескінченним.

Вона дивиться у вікно, дивиться вниз і думає, що Томовезло — нікчемна дрібнота, порівняно з тим злом, яке чекає на неї в Деррі. Якщо їй належить якась компенсація, це хіба те, що там буде Білл Денбро… ген-ген колись одна одинадцятирічна дівчинка на ім'я Беверлі Марш була закохана в Білла Денбро. Вона згадує поштову листівку з написаним на звороті гарним віршем, і згадує, що колись знала, хто його написав. Зараз вона цього вже не пам'ятає, як не пам'ятає точно й самого вірша… але гадає, що то мусив бути Білл. Так, це мусив бути Заїкуватий Білл Денбро.

Зненацька вона згадує, як увечері готувалася до сну після того дня, коли Річі з Беном повели її в кіно на ті два фільми жахів. Після свого першого побачення. Вона тоді ще пускала Річі дотепи з цього приводу — в ті часи це було її захистом, коли вона перебувала поза домом, — але її це доволі зворушило, і схвилювало, і трішки налякало. Це насправді стало її першим побаченням, хоча там тоді було двоє хлопців, замість одного. За квитки й усе інше заплатив Річі, точно як на справжньому побаченні. Потім, після кіно, були ті хлопці, які гналися за ними… а решту того дня вони провели в Пустовищі… і Білл Денбро туди прийшов з іншим хлопцем, вона не пам'ятає, з яким саме, але пам'ятає, як на мить очі Білла затрималися на ній, і той електричний струс, який вона відчула… струс і приплив рум’янцю, яким, здавалось, зігріло все її тіло.

Вона згадує, як думала про все це, натягуючи на себе нічну сорочку та йдучи до ванної вмити обличчя й почистити зуби. Вона згадує, як думала, що довго не зможе заснути тієї ночі, бо так багато було про що подумати… подумати в доброму сенсі, бо вони здалися їй добрими хлопцями, начебто хлопцями, з якими вона, можливо, зможе пустувати, а можливо, й довіряти їм. Це було б гарно. Це був би… просто рай.

Отак, думаючи про все це, вона взяла свою мачулку й нахилилася над раковиною, щоб її намочити, і голос

зашепотів зі зливного отвору:

— Допоможи мені…

Беверлі відсахнулася, злякана, суха мачулка впала на підлогу. Вона злегка струснула головою, немов прочищаючи її, а потім знову нахилилася над раковиною і з цікавістю зазирнула у той отвір. Ванна містилася в самому кінці їхньої чотирикімнатної квартири. Їй було слабенько чутно звуки якогось серіалу-вестерна по телевізору. Коли той закінчиться, батько, мабуть, перемкне на якусь бейсбольну гру або на бокс, а після того вже й засне у своєму м’якому кріслі.

Шпалери там мали огидний візерунок із жаб на лататті. Шпалери випинало й кривило горбкуватим тиньком під ними. В одних місцях їх промочило до прозорості, в інших вони зовсім відклеювалися. Ванна в іржавих плямах, унітаз тріснув. Над раковиною стирчала з фаянсового патрона гола 40-ватна лампочка. Беверлі пригадувала — непевно, — що колись там був плафон, але він розбився кілька років тому та так ніколи й не отримав заміни. Підлогу вкривав лінолеум, узор на якому стерся, окрім невеличкої ділянки під раковиною.

Не вельми веселе приміщення, але Беверлі користувалася ним так довго, що більше не помічала його вигляду.

Умивальник також в іржавих патьоках. Зливний отвір — просте кільце з хрестовиною, приблизно два дюйми діаметром. Колись на ньому було хромове покриття, але воно теж давно зникло. Гумовий чіп недбало висів, накинутий ланцюжком на кран, позначений «X». Зливний отвір зяяв трубною пітьмою, і, нахилившись над ним, Беверлі вперше зауважила, що звідти надходить якийсь слабкий, неприємний запах — трохи рибний запах. Вона злегка наморщила носа у відразі.

— Допоможи мені…

Бев йокнула. Це ж чийсь голос. Вона була спершу думала, що просто якесь туркотіння в трубах… чи, може, просто її власна уява… певний відгомін тих фільмів…

— Допоможи мені, Беверлі…

Її навперемінку облило хвилями холоду й тепла. Вона вже встигла зняти гумову стрічку з волосся, тож тепер воно яскравим каскадом спадало їй на плечі. Вона відчувала, як настовбурчується його коріння.

Сама не підозрюючи, що зараз збирається заговорити, Беверлі нахилилася над раковиною знову й напівпрошепотіла: «Агов? Там є хтось?» Той голос, що звучав з каналізації, був голосом дуже малої дитини, яка, либонь, лише вчиться балакати. І, попри гусячу шкіру в неї на руках, розум Беверлі шукав якогось раціонального пояснення. У будинку було кілька квартир. Марші жили в задній квартирі на першому поверсі. Крім їхньої, там розташовувалося ще чотири квартири. Може, якась дитина розважається тим, що гукає в зливний отвір? І якийсь звуковий ефект…

— Там є хтось? — перепитала вона у зливного отвору у ванній, голосніше цього разу. Їй раптом майнуло, що, якщо саме зараз сюди закортить увійти її батькові, він вирішить, що вона збожеволіла.

З отвору не прозвучало жодної відповіді, але той неприємний запах, здавалося, подужчав. Це навернуло їй на думку ту бамбукову ділянку в Пустовищі і звалище поза нею; це викликало образи неспішного, гіркого диму й чорної грязі, яка намагається зісмоктати з ніг черевики.

Жодних зовсім малих дітей у їхньому будинку не було, ось у чому справа. У Тремонтів був хлопчик п’яти років і дві дівчинки, одній три роки, а іншій шість місяців, але містер Тремонт втратив роботу в тій взуттєвій крамниці, що на Трекер-авеню, вони заборгували квартплату, і одного дня, незадовго перед тим, як скінчитися шкільним заняттям, всі вони просто зникли, поїхавши десь у старому, іржавому «б’юїку» містера Тремонта з автоматичною коробкою передач[404]. У передній квартирі на другому поверсі жив Скіпер Болтон, але Скіпер мав чотирнадцять років.