Вона на мить зупинилася перед зачиненими дверми ванної, намагаючись підготувати розум до того, що може побачити всередині. «Зараз принаймні день», — подумала вона, і це її трохи втішило. Не дуже, але трохи. Вона вхопилася за дверну ручку, повернула її і ступила досередини.

Цей ранок був клопітним для Беверлі. Вона приготувала сніданок батькові — помаранчевий сік, омлет, версію тосту Ела Марша (хліб гарячий, але зовсім не підсмажений насправді). Він сів за стіл, забарикадувавшись «Ньюз», і з’їв геть усе.

— Де бекон?

— Скінчився, тату. Ми його доїли вчора.

— Зготуй мені біфштекс.

— Там його тільки трішечки залишилося, у…

Шелеснула газета, потім лягла. Його синій погляд упав на дочку, мов гиря.

— Що ти сказала? — перепитав він лагідно.

— Я сказала, зараз же зроблю, тату.

Він трішки затримався на ній поглядом. Потім газета знов піднялася вгору й Беверлі поспішила до холодильника діставати м’ясо.

Аби фаршу здавалося більше, вона якомога дужче розім’яла ті його рештки, які ще зберігалися в морозилці, і приготувала йому біфштекс. Він їв його, читаючи спортивну сторінку, а Беверлі готувала для нього обід — пара сандвічів з арахісовим маслом і джемом, великий шмат пирога, принесеного минулого вечора матір’ю з «Садиби Гріна», термос гарячої кави, добряче присмаченої цукром.

— Перекажи своїй матері, що я сказав, щоб сьогодні тут усе було поприбирано, — промовив він, забираючи свій обідній ладунок. — Тут уже, як у якійсь збіса старій свинюшні. Бігме! Я цілісінький день прибираюся по всій лікарні. Я не мушу приходити додому, як у якусь свинюшню. Дивись мені, Беверлі.

— Гаразд, тату. Я перекажу.

Він поцілував її в щоку, незграбно обійняв і пішов. Беверлі, як завжди, пішла до вікна своєї кімнати й дивилася, як він іде по вулиці. І, як завжди, коли він завернув за ріг, відчула потайне полегшення… і ганила себе за це.

Помивши посуд, вона взяла книжку, яку тоді читала, і вийшла ненадовго на задній ґанок. Від сусіднього будинку притопав Ларс Тераменіус, довге біляве волосся якого світилося тихим внутрішнім світлом, щоб показати їй свою нову вантажівку «тонка»[406] і нові подряпини на колінах. Беверлі поохала над тим і іншим. Потім її покликала матір.

Вони поміняли білизну на обох ліжках і наваксували кухонний лінолеум. Мати взялася за підлогу у ванній, за що Беверлі була глибочезно вдячна. Ельфріда Марш була маленькою жіночкою з сивіючим волоссям і похмурим виглядом. Її зморшкувате обличчя проказувало світу, що вона перебуває тут уже певний час і має намір залишатися тут і дещо довше… також воно проказувало світу, що нічого не було в тім легкого, і вона не очікує на якісь скорі переміни в такому стані справ.

— Ти помиєш вікна у вітальні, Бевві? — повернувшись до кухні, спитала мати. Вона вже перевдяглася у свою офіціантську уніформу. — Я мушу з’їздити до шпиталю Святого Йосипа, у Бенгорі, навідати Шеріл Таррент. Вона минулого вечора зламала собі ногу.

— Йо, звісно, помию, — відповіла Беверлі. — А що трапилося з місіс Таррент? Вона впала чи щось таке?

Ельфріда Марш і Шеріл Таррент працювали разом у ресторані.

— Шеріл з отим непотребом, за яким вона заміжня, потрапили в автомобільну аварію, — похмуро сказала мати Беверлі. — Він напився. Ти кожного вечора мусиш дякувати Богові в своїх молитвах за те, що твій батько не п’є, Бевві.

— Я так і роблю, — відповіла Бев. Вона так і робила.

— Вона втратить роботу, я гадаю, та й він не втримається, — тепер у голос Ельфріди Марш прокралися інтонації похмурого жаху. — Їм доведеться піти на утримання від округу, я гадаю.

Це було найгіршим в уявленнях Ельфріди. Втратити дитину чи дізнатися, що в тебе рак, не було вартим з цим навіть до пари стати. Можна бути бідним, можна жити, як вона це називала «перебиваючись». Але на дні всього, навіть нижче рівчака, лежав той час, коли ти змушений звертатися по допомогу до округу і, як дарунок, пити трудовий піт з брів інших людей. Це була та перспектива, знала вона, перед якою зараз постала Шеріл Таррент.

— Після того як помиєш вікна й винесеш сміття, можеш піти трохи погратися, якщо захочеш. Сьогодні в твого батька вечір боулінгу, тому вечерю йому ти подавати не мусиш, але я хочу, щоб до темряви ти була вдома. Сама знаєш чому.

— Гаразд, мам.

— Боже мій, як ти швидко ростеш, — промовила Ельфріда. Вона на мить задивилася на пухирчики, що напинали светр Беверлі. Погляд її був люблячим, проте безжальним. — Не знаю, як я тут упораюся, коли ти вийдеш заміж і житимеш у своєму помешканні.

— Я буду поряд ще майже вічно, — сказала Беверлі, усміхаючись…

Мати коротко обняла її і поцілувала в кутик рота своїми теплими, сухими губами:

— Я краще знаю, — сказала вона. — Але я люблю тебе, Бевві.

— Я тебе теж люблю, мамуню.

— Коли закінчиш, переконайся, що на шибках не залишилося ніяких патьоків, — сказала вона, беручи свою сумочку й ідучи до дверей. — Якщо вони там знайдуться, отримаєш прочуханки від свого батька.

— Я буду уважною.

Коли мати вже відчинила двері, щоб виходити, Беверлі запитала, як вона сподівалася, безпристрасним тоном:

— Ти не помітила нічого дивного у ванній, ма?

Ельфріда оглянулася на неї, трохи нахмурена:

— Дивного?

— Ну… я вчора ввечері бачила там павука. Він виповз зі зливного отвору. Хіба тато тобі не розповідав?

— Ти чимсь розсердила свого тата минулого вечора, Бевві?

— Ні! Ха, звідки! Я сказала йому, що з отвору виповз павук і налякав мене, а він мені розказав, що інколи вони знаходили потонулих пацюків в унітазах у старій середній школі. Бо така була каналізація. То він тобі не казав про того павука, якого я бачила?

— Ні.

— Ну, гаразд, це не має значення. Я просто поцікавилася, може, й ти його бачила.

— Я не бачила жодного павука. Мені хотілося б, аби ми могли собі дозволити новий лінолеум на підлогу у ванній.

Вона поглянула на небо, синє і без хмаринки:

— Кажуть, якщо вб’єш павука, це накликає дощ. Ти його не вбивала, чи як?

— Ні, — відповіла Беверлі. — Я його не вбивала.

Мати знову подивилась на дочку, губи в неї були стиснуті так міцно, що майже відсутні.

— Тато точно не розсердився за щось на тебе минулого вечора?

— Ні.

— Бевві, він коли-небудь тебе торкається?

— Що? — Беверлі подивилася на матір цілком спантеличено. Господи, батько торкався її щодня. — Я не доберу, що ти…

— Пусте, — коротко мовила Ельфріда, — не забудь про сміття. А якщо залишиш патьоки на шибках, батько з прочуханкою до тебе не забариться.

— Я не

(«він коли-небудь тебе торкається»)

— …залишу.

— І будь удома до темряви.

— Буду.

(«він коли-небудь»)

(«непокоїться жахливо сильно»)

Ельфріда пішла. Беверлі знову повернулась до своєї кімнати і, як перед тим за батьком, спостерігала, поки мати не зникла за рогом. Тоді, коли вона цілком упевнилася, що мати попрямувала до автобусної зупинки, Беверлі взяла відро, «Віндекс» і кілька ганчірок з-під кухонної раковини. Пішла до вітальні й почала мити вікна. Квартира здавалась якоюсь занадто тихою. Кожного разу, коли рипіла підлога або вдаряли десь двері, Беверлі трішки здригалася. Коли над нею, в Болтонів, змили унітаз, вона ахнула так, що це ледь не прозвучало скриком.

І ще вона весь час поглядала на зачинені двері ванної.

Нарешті вона підійшла до них, і відчинила, і подивилася всередину. Мати тут прибирала вранці, і більшість тієї крові, що натекла під умивальник, зникла. Так само й кров із пруга умивальника. Але так і сохли бурі патьоки в самій раковині, цятки та плями крові на дзеркалі й на шпалерах.

Беверлі глянула на своє зблідле відображення й усвідомила з раптовою, забобонною моторошністю, що через кров на дзеркалі здається, ніби це вона сама кровоточить. Вона знову подумала: «Що мені з цим робити? Чи я збожеволіла? Чи це лише в моїй уяві?»