Раптом каналізаційний отвір видав схожий на відрижку смішок.

Беверлі закричала й затріснула двері, і через п’ять хвилин руки в неї все ще так сильно дрижали, що, миючи вікна у вітальні, вона ледве не впустила пляшку «Віндекса».

Уже близько третьої того дня, коли квартиру було замкнуто, а ключ запхано в самісіньку глибину кишені джинсів, Беверлі Марш навмання завернула до провулку Річарда, вузького проходу, що поєднував Головну й Централ-стрит, і побачила там Бена Генскома, Едді Каспбрака та хлопця на ім’я Бредлі Доновен, які грали в пристінок.

— Привіт, Бев! — гукнув Едді. — У тебе були які-небудь кошмари після тих фільмів?

— Та нє, — сказала Беверлі, сідаючи навпочіпки, щоб подивитися гру. — А ти звідки про це знаєш?

— Скирт мені розповів, — сказав Едді, киваючи великим пальцем на Бена, котрий чомусь дико спалахнув без видимої для Беверлі причини.

— Які фільми? — спитав Бредлі, і тепер Беверлі його впізнала: Він приходив тиждень тому в Пустовище з Біллом Денбро. Вони разом відвідували логопеда в Бенгорі. Беверлі більш-менш була викинула його з голови. Якби її спитали, вона б сказала, що він здається якимсь менш важливим за Бена й Едді — менш належним.

— Парочка про страховиськ, — відповіла вона йому й навприсядки посунулася вперед, поки не опинилася між Беном і Едді. — Ти граєш?

— Так, — сказав Бен. Він швидко поглянув на неї, а потім подивився вбік.

— Хто виграє?

— Едді, — сказав Бен. — Едді справжній майстер.

Вона подивилась на Едді, котрий з серйозним виглядом полірував собі нігті об перед сорочки, а потім захихотів.

— Можна мені пограти?

— Я не проти, — сказав Едді. — Пенса маєш?

Вона порилася в кишені й видобула три.

— Йсусе, як ти наважуєшся виходити з дому з такою купою грошей? — запитав Едді. — Я б побоявся.

Бен із Бредлі Доновеном засміялися.

— Дівчата теж можуть бути хоробрими, — промовила Беверлі поважно, і за мить вони сміялися вже всі разом.

Першим кидав Бредлі, потім Бен, потім Беверлі. Оскільки він вигравав, Едді кидав останнім. Вони метали монети проти задньої стіни Аптеки на Централ-стрит. Інколи вони падали, не долетівши, інколи вдарялися об стіну й відскакували. У кінці кожного кола метальник, чия монета опинилася найближче до стіни, забирав усі чотири пенні. Через п’ять хвилин Беверлі вже мала двадцять чотири центи. Вона програла лише єдиний раунд.

— Діфсіна мафлює, — промовив Бредлі й підвівся, щоб піти. Його гарний настрій пропав, він дивився на Беверлі сердито й водночас принижено. — Діфсятам не мосьна досьфоляти…

Бен підхопився на рівні. Це було приголомшливе видовище — бачити, як підхоплюється Бен Генском.

— Забери свої слова назад!

Бредлі подивився на Бена, роззявивши рота:

— Фсьцо?

— Забери свої слова назад! Вона не махлювала!

Бредлі перевів погляд з Бена на Едді, потім на Беверлі, яка все ще стояла на колінах. Потім він знову подивився на Бена:

— Хосєсь собі росьпуфлу губу, сьоб була, як ти фесь, гіфнюк?

— Звичайно, — сказав Бен, і зненацька його обличчя розпливлося в усмішці. Щось у ній змусило Бредлі зробити здивований, непевний крок назад. Можливо, побачене ним у цьому вищирі було тим простим фактом, що після катавасій з Генрі Баверзом і вигравши там не раз, а двічі, Бен Генском не збирався дозволити себе залякувати якомусь кощавому Бредлі Доновену (який разом зі своєю катастрофічною шепелявістю мав ще й бородавки по всіх руках).

— Йо, а потім фи фсьою фасьою бандою нафалисесь на мене, — сказав Бредлі, роблячи ще один крок назад. Голос у нього набрав непевного дрижання, а на очах виступили сльози. — Фся сьграя мафляїв!

— Просто забери назад ті слова, що ти сказав про неї, — повторив Бен.

— Не переймайся, Бене, — промовила Беверлі. Вона простягнула Бредлі жменю мідяків. — Забери, що там твого. Я взагалі грала не заради зиску-писку.

Сльози приниження полилися через нижні повіки Бредлі. Він вибив монети з долоні Беверлі й побіг провулком Річарда в той кінець, що виходив на Централ-стрит. Діти стояли, дивлячись на нього з роззявленими ротами. Досягши безпечної відстані, Бредлі обернувся і прокричав:

— Ти пфосто мала курьва, ось і фсьо! Мафляйка! Мафляйка! Тфоя мати сльондра!

У Беверлі перехопило подих. Бен кинувся по провулку до Бредлі, але спромігся лише на те, щоб перечепитися об якийсь порожній ящик і впасти. Бредлі втік, і в Бена вистачало розуму, щоб не вірити, ніби він зможе його колись наздогнати. Натомість він повернувся до Беверлі, подивитися, чи все гаразд з нею. Те слово шокувало його так само сильно, як і її.

Вона побачила стурбованість на його обличчі. Уже було, відкрила рота, щоб сказати, все окей, не переймайся, лайка не бійка, в боці не болить… та раптом оте дивне запитання матері

(«він коли-небудь тебе торкається»)

спливло у голові. Дивне запитання, так — просте, але безглузде, повне якихось зловісних недомовок, мутне, як стара кава. Замість того, аби сказати, що лайка не болить, вона залилася слізьми.

Едді ніяково подивився на неї, дістав з кишені штанів інгалятор і смоктнув з нього. Потім він нахилився і почав збирати розкидані пенні, маючи в цей час на обличчі метушливий, заклопотаний вираз.

Бен інстинктивно ворухнувся до неї, з бажанням обняти, втішити, але потім зупинився. Занадто гарною вона була. Перед лицем її краси він почувався безпорадним.

— Веселіше! — промовив він, розуміючи, що це мусить звучати по-ідіотському, але неспроможний придумати чогось доречнішого. Він легесенько торкнувся її плечей (обличчя собі вона закривала долонями, щоб приховати мокрі очі й зарюмсані щоки), а потім прибрав руки, немов вона була занадто гарячою для доторку. Він уже був таким червоним, ніби його зараз грець візьме. — Веселіше, Беверлі.

Вона опустила долоні й викрикнула пронизливим, лютим голосом:

— Моя мати не шльондра! Вона… вона офіціантка!

Це зустрілося з абсолютною тишею. Бен вирячився на неї з відваленою нижньою щелепою. Едді дивився на неї вгору з бруківки провулка, з руками, повними монеток. І раптом усі троє вже істерично реготали.

— Офіціантка! — крякав Едді. Він мав хіба що найслабше уявлення, хто вона така, шльондра, але щось у такому порівнянні все одно вразило його, як щось чарівливе. — Ось хто вона така!

— Так! Так! Вона офіціантка! — задихалася Беверлі, плачучи та сміючись водночас.

Бен так сильно реготав, що більше не міг встояти. Він важко сів на сміттєвий бачок. Під його тушею кришка провалилася досередини бака, і Бена боком повалило на бруківку провулка. Едді показував на нього пальцем, виючи від сміху. Беверлі допомогла йому підвестись на ноги.

Над ними розчинилося вікно, і якась жінка закричала:

— Ану, діти, забирайтеся геть звідси! Тут людям ще на роботу в нічну зміну, щоб ви знали! Щезніть!

Не думаючи, всі троє зімкнули руки, з Беверлі посередині, і побігли на Централ-стрит. Вони все ще сміялися.

Вони об’єднали свої гроші й виявили, що мають сорок центів — достатньо на два молочних коктейлі з морозивом в аптеці. Оскільки старий маруда містер Кін не дозволяв молодшим дванадцяти років дітям їсти свої смаколики за стійкою біля апарата газованих напоїв (він стверджував, що їх можуть розбестити пінбол-апарати[407] в задньому приміщенні), вони понесли дві величезних вощених картонки з фрапе до Бессі-парку й сіли там їх пити на траві. Бен тримав кавовий, Едді — полуничний. Беверлі сиділа між двома хлопцями, з соломинкою, пригощаючись по черзі в кожного, немов та бджілка з квіточок. Вона знову почувалася добре — уперше відтоді, як минулого вечора стік вихаркнув той згусток крові — знесиленою й емоційно виснаженою, але в порядку, в мирі з самою собою, наразі принаймні.

— Я просто не второпаю, що сталося з Бредлі, — нарешті озвався Едді, говорячи незграбно вибачливим тоном. — Він ніколи не поводився так раніше.