Усі дивилися на нього. Стен ковтнув клубок у горлі. У нього там дуже чутно щось клацнуло.

— Я спостерігаю птахів, розумієте. У мене є спеціальний альбом-довідник, бінокль «Цейс-Айкон» і все таке інше. — Він подивився на Едді. — У тебе є ще аспірин?

Едді подав йому пляшечку. Стен взяв дві пігулки, завагався, потім узяв ще одну. Віддав пляшечку назад і проковтнув одну по одній пігулки, кривлячись. А потім продовжив свою розповідь далі.

Стенова зустріч сталася одного квітневого дощового вечора два місяці тому. Він одяг дощовик, поклав у водонепроникну торбу з зашморгом згори свій бінокль і пташиний довідник і вирушив до Меморіального парку. Зазвичай вони ходили туди вдвох з батьком, але того вечора батько якраз мусив залишитися «понаднормово» на роботі й спеціально зателефонував Стену під час вечері.

Батько розповів, що один із клієнтів його агенції, також спостерігач птахів, помітив, як він вважав, самця кардинала — Fringillidae Richmondena, — який пив з пташиної купальні в Меморіальному парку. Вони люблять їсти, пити й купатися якраз у присмерку. Це дуже велика рідкість, побачити кардинала так далеко на північ від Массачусетсу. Чи не хотів би Стен туди сходити, щоб визначити того птаха? Він розуміє, що погода доволі паскудна, але…

Стен радо погодився. Мати взяла з нього обіцянку, що каптур весь час буде на голові, хоча Стен і без того так робив би. Він був педантичним хлопчиком. Не траплялося жодних скандалів з тим, щоб він одягнув калоші або теплі штани взимку.

Півтори милі до парку він ішов крізь такий дрібненький, несміливий дощик, що той не був навіть мжичкою; він радше скидався на непорушно завислий туман. Атмосфера була гнітючою, але якимсь чином все одно хвилюючою. Попри останні, маліючі кучугури снігу під кущами та в гайках дерев (Стену вони нагадували купи викинутих брудних напірників), у повітрі вчувався запах нової парості. Дивлячись на гілки в’язів, і кленів, і дубів на тлі свинцево-білого неба, Стен подумав, що їхні силуети здаються таємничо огряднішими. Уже за тиждень чи два вони розпукнуться, розгортаючи листочки делікатної, майже прозорої зелені.

«Повітря пахне зеленню цього вечора», — подумав він і всміхнувся.

Ішов він швидко, бо вже за годину, чи й раніше, світло мусило померхти. Щодо спостережень він був таким же педантичним, як і щодо свого одягу чи навчання, і якби світла залишилося недостатньо, щоб йому бути абсолютно впевненим, він ніколи не дозволив би собі зафіксувати кардинала, навіть якби серцем знав, що бачить насправді саме його.

Він скоротив собі шлях через Меморіальний парк по діагоналі. Водонапірна Вежа громіздким силуетом біліла ліворуч. Стен на неї ледь глянув. Вежа його не цікавила жодним чином. Неправильний прямокутник Меморіального парку спускався вниз схилом. Трава тут (біла, мертва о цій порі року) влітку була завжди акуратно підстриженою, лежали також круглі квіткові клумби. А от ігрових знарядь не було. Цей парк вважався парком для дорослих.

У його дальнім кінці схил згладжувався, щоб далі зненацька обірватися перед Канзас-стрит і Пустовищем поза нею. Згадана батьком пташина купальня стояла саме на цій пласкій ділянці. Неглибоке кам’яне блюдо, встановлене на масивному мурованому постаменті, занадто великому для тієї скромної функції, яку він виконував. Батько розповідав Стену, що до того, як скінчилися гроші, вони планували встановити тут статую солдата.

— Пташина купальня мені більше подобається, тату, — сказав тоді Стен.

Містер Юріс скуйовдив сину волосся:

— Мені теж, синку, — кивнув він. — Більше купалень, менше куль, такий мій девіз.

Верхівка постаменту мала свій девіз, викарбуваний на камені. Стенлі його прочитав, але не зрозумів; єдине, що він знав з латини — це класифікації видів у своєму пташиному довіднику. На постаменті було викарбувано:

Стен сів на лаву, дістав із торби пташиний альбом-довідник і вкотре перегорнув його до сторінки з кардиналом, розглядаючи зображення, засвоюючи характерні ознаки. Самця кардинала важко було б сплутати з кимсь іншим — птах червоний, як пожежна машина, попри те, що не такий великий, — але Стен був людиною звичаю і порядку; такі речі його втішали та зміцнювали відчуття місця й належності до цього світу. Тому, перш ніж закрити альбом, він подарував вивченню зображення добрячих три хвилини (на цьому вологому повітрі кутики аркушів уже підверталися вгору), і тільки потім засунув довідник назад до торби. Він дістав з чохла бінокль і приклав його до очей. Потреби регулювати фокус не було, оскільки попереднього разу він використовував бінокль, сидячи на цій самій лавочці й дивлячись на цю саму пташину купальню.

Педантичний хлопчик, терплячий хлопчик. Він не совався. Він не підводився пройтися, не вихав біноклем туди-сюди, щоб подивитися, чи не можна там ще чогось побачити. Він сидів нерухомо, з біноклем, націленим на пташину купальню, і туман збирався в жирні краплі на його жовтому дощовику.

Він не нудився. Він зазирав у пташиний еквівалент конференц-залу. Деякий час там сиділа четвірка горобців, вмочуючи у воду дзьобики, безтурботно струшуючи краплини собі через плечі на спинки. Потім круто налетіла блакитна сойка, наче якийсь коп, що розганяє зграйку роззяв. У Стеновому біноклі ця сойка здавалася величезною, як дім, порівняно з чим абсурдно тоненькими були її сварливі крики (після того як певний час подивишся невідривно крізь окуляри бінокля на збільшених птахів, їхні розміри починали здаватися не дивними, а цілком нормальними). Горобці відлетіли. Сойка, тепер головна, походила туди-сюди, скупалася, знудилася, полетіла геть. Повернулися горобці, потім відлетіли знову, коли до лазні трубчастокісткових прибула скупатися і, можливо, обговорити важливі справи пара мандрівних дроздів. Колись Стенів батько був розсміявся з невпевненого припущення сина, що птахи можуть розмовляти, і Стен не сумнівався, що батько мав рацію, коли сказав, що птахи для цього недостатньо розумні, що в них занадто малий мозок, — але, чорти забирай, дивлячись на них, легко повірити, що вони таки розмовляють. До них приєднався новий птах. Червоний. Стен поспішно трішки підрегулював фокус. Чи це… Ні. Це була пурпурова піранга[417], гарна пташка, але не той кардинал, на якого він чекав. До неї приєднався золотий дятел[418], який був частим гостем у пташиній купальні Меморіального парку. Стен упізнав його за подертим правим крилом. Як завжди, він поміркував, яким чином це могло трапитися — близька зустріч з яким-небудь котом здавалася найвірогіднішим поясненням. Прилітали й відлітали інші птахи. Стен побачив одного гракла, незграбного й негожого, мов літаючий товарний вагон, одну лазурову пташку[419], іншого золотого дятла. І нарешті його було винагороджено новим птахом — не кардиналом, а якимсь воловиком[420], що в біноклі мав поважний і дурнуватий вигляд. Стен кинув бінокль собі на груди та знову поліз до торби по довідник, сподіваючись, що воловик не відлетить, поки він не впевниться у побаченому. Мусить же він, зрештою, бодай щось принести додому батькові. А вже було час іти. Швидко смеркалося. Він змерз і трохи промок. Він подивився в альбомі, потім знову крізь бінокль. Птах усе ще був там, не купався, просто стояв на краю купальні з тупим виглядом. Майже напевне це був воловик. Без якихось характерних ознак — принаймні таких, які б Стен міг відрізнити з такої відстані, — і важко бути на сто відсотків певним у гуснучих сутінках, але, може, йому вистачить часу й світла для ще однієї перевірки. Він подивився на зображення у довіднику, люто насуплений у своєму зосередженні, а потім знову підхопив бінокль. Тільки-но він навів його на пташину купальню, як лунко-розкотисте бум! підкинуло воловика — якщо то дійсно був воловик — на крило. Стен намагався прослідкувати за птахом біноклем, знаючи, які мізерні шанси на те, щоби знову впіймати його у фокус. Він його загубив, видавши спересердя шипіння крізь зчеплені зуби. Гаразд, якщо він прилетів раз, то, либонь, прилетить знову. І це ж був усього лише воловик, врешті-решт,