(«ймовірно, воловик»)

а не беркут чи велика гагарка.[421]

Стен поклав до чохла бінокль і заховав пташиний довідник. Потім він підвівся і подивився навколо — чи не зможе побачити, що завадило тим раптовим, гучним шумом. Той звук не був схожим на постріл чи автомобільний вихлоп. Більше на те, як розчахуються двері в якомусь фільмі жахів про замки й підземелля… повному дешевих звукових ефектів.

Він не побачив нічого.

Він підвівся і вже було вирушив до спуску на Канзас-стрит. Вежа тепер була правобіч нього — такий собі крейдяно-білий циліндр, примарний у гуснучій темряві. Здавалося, ніби… вона плине.

Така дивна думка. Він припускав, що вона мусила надійти зсередини його власної голови — а звідки ж іще можуть приходити думки? — але якось вона зовсім не була схожою на його власну думку.

Він подивився на Вежу уважніше, а потім, навіть не подумавши про це, завернув у її бік. Угору будівлею Вежі йшли по спіралі розташовані через рівні інтервали вікна, це нагадало Стену перукарський стовпчик[422] перед закладом містера Орлетта, де підстригалися вони з батьком. Над кожним із тих вікон випиналися білі, як кістка, ґонтини — наче брови над очима. «Цікаво, як воно зроблено», — подумав Стен — не з таким сильним інтересом, який напевне відчув би Бен Генском, та все ж таки з деяким — й от тоді-то він помітив при підніжжі Вежі набагато більший проміжок темряви — явний довгастий прямокутник у її круглому цоколі.

Він зупинився, нахмурившись, думаючи, що це доволі кумедне місце для вікна: воно було абсолютно несиметричним щодо інших вікон. Потім він зрозумів, що це зовсім не вікно. Це двері.

«Той грюк, що я почув. То вітром розчахнуло оці двері».

Він роззирнувся довкола. Ранні, похмурі сутінки. Бліде небо вже згасає до свинцево-сизого пурпуру, туман дедалі щільнішає, перетворюючись на упористий дощ, який падатиме майже всю ніч. Сутінки й мряка, і зовсім нема вітру.

Отже… якщо їх не розчахнуло вітром, то мусив бути хтось, хто їх штовхнув? Навіщо? І ще на вигляд це страшенно важкі двері, щоб можна було їх отак просто штовхнути, так бевкнути ними, видати той звук, який він чув. Він подумав, що якась дуже велика людина… можливо…

Цікаво. Стен підійшов ближче, роздивитися.

Двері виявилися навіть більшими, ніж він припускав — шість футів заввишки й два фути завтовшки, дошки, з яких їх було зібрано, зміцнені мідним окуттям. Стен штовхнув двері, напівпричинивши. Попри їхні розміри, двері гойднулись плавно й легко на своїх завісах. Крім того, ще й беззвучно — ані рипнули. Він прикрив їх, щоб подивитися, чи дуже пошкодило ґонт, коли вони так різко розчахнулись. Там зовсім не виявилося пошкоджень, ані єдиної цятки. Химорода, як сказав би Річі.

«Ну, значить, той звук був не від цих дверей, от і все, — подумав він. — Можливо, над Деррі бахнув якийсь реактивний літак з Лорінга.[423] Двері, мабуть, стояли відчиненими весь цей…»

Стен вдарився об щось ступнею. Він подивився собі під ноги й побачив висячий замок… Уточнення: рештки висячого замка. Його було розвалено, немов вибухом. Фактично, він виглядав так, ніби хтось натрамбував у замкову щілину пороху, а потім підніс до неї сірника. Металеві квіти, смертельно гострі, стирчали з корпусу замка застиглими бризками. Стену було видно сталеві пластини всередині нього. Товстий засув висів криво на одному болті, який на три чверті вирвало з деревини. Інші три болти засува лежали на сирій траві. Покручені, як рогалики. Нахмурившись, Стен відхилив двері й зазирнув досередини. Вузькі сходи вели вгору, закругляючись і зникаючи з виду. Зовнішня стіна сходів була чисто дерев’яною, її підтримували велетенські бантини, схоже, збиті не ґонталями, а на шипах. Деякі з тих шипів здалися Стену товщими за його власну руку. Внутрішня стіна була сталевою, з неї, немов пухирі, видималися велетенські заклепки.

— Є тут хто-небудь? — запитав Стен.

Відповіді не було.

Він повагався, потім ступив досередини, щоб трохи краще роздивитися вгорі вузьке горло сходів. Нічого. А тут, усередині, Жах-Місто. Як також сказав би Річі. Він розвернувся, щоб вийти… і почув музику.

Вона долинала стиха, але все одно була моментально впізнаваною.

Звуки каліопи.[424]

Він схилив набік голову, прислуховуючись, похмурість на його обличчі почала потроху розпливатися. Авжеж, це грає каліопа, музика карнавалів і окружних ярмарків. Вона викликала в пам’яті уривки спогадів, що були не менш приємними, як і ефемерними: попкорн, цукрова вата, пончики смажені в розтопленому салі, брязкіт ланцюгових приводів атракціонів — таких як «Дика Миша», «Батіг», «Чаша-Карусель».

Тепер його нахмуреність перетворилася на непевну усмішку. Стен зійшов на одну сходинку, потім ще на дві, так само зі схиленою до плеча головою. Знову затримався. Думки про карнавал немовби створювали його насправді; тепер Стен уже насправді чув запах попкорну, цукрової вати, тих пончиків… і понад те! Перцю, сосисок з чилі-соусом, тирси, сигаретного диму. Був тут присутнім і різкий запах солодового оцту, отого, що ним можна побризкати собі картоплю-фрі крізь дірочку в бляшаній кришечці. Він чув запах гірчиці, яскраво-жовтої і пекельно пекучої, яку намазуєш собі на хот-дог дерев’яною лопаткою.

Це було таким чудесним… неймовірним… непереборним.

Він зійшов ще на одну сходинку й тоді почув човгання, нетерплячі кроки над собою: хтось спускався сходами. Він знову нашорошив вуха. Музика каліопи раптом зазвучала гучніше, немов маскуючи звуки тих кроків. Тепер він упізнав і мелодію — це ж «Містечкові перегони».[425]

Кроки — так, але вони не зовсім ніби човгають, чи як? Насправді вони ніби… чвакають, чи не так? Звуки такі, немов якісь люди йдуть у гумаках, повних води.

«Містечкові пані співають от-сю пісню, дуда-дуда (чвак-чвак). Містечкові перегони завдовжки дев’ять миль, дуда-дуда (чвак-чалап — уже ближче). Поганяй всю ніч. Поганяй весь день…»

Тепер уже на стіні над ним загойдалися тіні.

Жах раптом стрибнув Стену в горло — це було так, немов проковтнути щось гаряче й огидне, як гидотні ліки, які тебе вмент, наче електричним розрядом, приводять до тями. Це так подіяли ті тіні.

Він бачив їх лише одну мить. Він мав лише той крихітний клаптик часу, щоб помітити, що їх дві, що вони скулені та якісь неприродні. Він мав лише той крихітний клаптик часу, бо світло тут, усередині, мерхло занадто швидко, а коли він розвернувся, масивні двері Вежі ваговито гойднулися і затріснулись.

Стенлі кинувся вниз сходами (якимсь чином він встиг подолати їх більше ніж дюжину, хоча сам пам’ятав, що був зійшов тільки на дві, найбільше на три), тепер уже дуже сильно наляканий. Тут було занадто темно, щоби бодай щось роздивитися. Він чув власне дихання, він чув, як завмирають звуки каліопи, дудонять, спливаючи кудись понад ним,

(«що робить якась каліопа там нагорі, у темряві? хто на ній грає?»)

і ще він чув ті мокрі кроки. Тепер вони вже наближались до нього. Підбиралися.

Він вдарив у двері обома виставленими перед собою долонями, вдарив так сильно, що іскристі шпичаки болю метнулися йому аж у лікті. Двері так легко перед тим ходили… а тепер навіть не поворухнулись.

Ні… це не зовсім правда. Спершу вони на крихту піддалися, якраз щоб йому побачити глузливу смугу сірого світла, що вертикально йшла з лівого боку дверей. Немов хтось стояв поза ними, не даючи їм відчинитися.

Задихаючись у жаху, Стен попхнув двері що мав сили. Відчуваючи, як їх мідне окуття вгризається йому в долоні. Марно.

Він спішно розвернувся, тиснучи тепер на двері спиною і розпластаними долонями. Він відчував, як піт, масний і гарячий, стікає його чолом. Музика каліопи ще погучнішала. Вона, з відлуннями, спливала вниз спіральними сходами. Тепер у ній уже не вчувалося нічого веселого. Вона змінилася. Стала похоронною. Вона стогнала, як вітер і вода, і мисленим зором Стен побачив окружний ярмарок-карнавал у кінці осені, вітер із дощем задувають пустельним простором, ляпотять вимпели, намети напинаються, завалюються, котяться геть брезентовими кажанами. Він побачив порожні атракціони, що стирчать ешафотами на тлі неба; вітер тарабанить і завиває, химерно гуляючи між їх стояків. Стен раптом усвідомив, що смерть зараз тут, разом із ним, у цій будівлі, що смерть зараз іде по нього з темряви, а він не може втекти.