Вона побачила, як той кінчик стрічки дряпається об дно тієї, більшої труби, в якої, мабуть, мусить бути керамічне покриття. Вона побачила, як він вигинається… а потім знову змогла штовхати стрічку далі.

Вона випустила вже шість футів. Сім. Дев’ять…

І раптом стрічка почала бігти між її пальцями сама, немов щось там, унизу, потягнуло її за той кінець. Не просто потягнуло, а вхопило й біжить з нею. Беверлі уп’ялася в біжучу стрічку виряченими очима, рот її став проваллям літери «О» в жаху — так, жаху, але не здивування. Хіба ж вона не знала? Хіба ж вона не знала, що щось таке й мусить трапитися?

Стрічка добігла свого кінця. Вісімнадцять футів; рівно шість ярдів.

Делікатний сміх піднісся зі стоку, а слідом і тихе шепотіння, що звучало майже докірливим: «Беверлі, Беверлі, Беверлі… ти не можеш нас побороти… ти помреш, якщо намагатимешся… помреш, якщо намагатимешся… помреш, якщо намагатимешся… Беверлі… Беверлі… Беверлі… лі-лі-лі…»

Щось клацнуло всередині корпусу рулетки, і вона раптом почала стрімко змотуватися назад, мелькотіли цифри й риски. Ближче до кінця — останні п’ять чи шість футів — стрічка стала темною, обтікаючи червоним, і Беверлі закричала й кинула рулетку на підлогу, немов та раптом обернулася на живу змію.

Свіжа кров стікала по чистій білій порцеляні раковини назад у широке око каналізаційного стоку. Беверлі нахилилася, вже ридаючи, з кригою гирявого жаху в шлунку, і підібрала рулетку. Прищемивши її великим і вказівним пальчиками правої руки, тримаючи перед собою, Беверлі понесла її на кухню. По ходу, кров з неї капала на витертий лінолеум коридору й кухні.

Підтримувала вона себе думкою, що сказав би їй батько — що він зробив би їй, — якби дізнався, що вона вимазала його рулетку в кров. Звісно, він не здатен побачити цю кров, але попри це така думка була допоміжною.

Вона взяла одну з тих чистих ганчірок — все ще теплу, мов свіжий хліб, після сушарки — і пішла назад до ванної. Перш ніж почати там вичищати, вона вставила в отвір стоку тверду гумову затичку, закривши його око. Кров була свіжою, тож відмивалася легко. Беверлі пройшлася по своїх слідах, витираючи з лінолеуму краплі розміром з дайм, потім виполоскала ганчірку, викрутила її і відклала вбік.

Взявши другу ганчірку, вона витерла нею батьківську рулетку. Кров була густою, клейкою. У двох місцях там прилипли згустки чогось чорного, тванистого.

Хоча в кров були вимазані тільки останні п’ять чи шість футів, вона почистила стрічку по всій її довжині, стираючи з неї всі сліди каналізаційної гидоти. Закінчивши, вона поклала рулетку назад у шафку над кухонною раковиною і понесла дві брудні ганчірки на заднє подвір’я квартири. Місіс Дойон знову кричала на Джима. Голос у неї звучав чисто, майже як дзвіночок, у тихому, спекотному надвечір’ї.

На задньому подвір’ї, де панувала переважно гола земля, бур’ян та мотузки для сушіння білизни, стояв також іржавий сміттєспалювач. Беверлі вкинула до нього ганчірки, а потім сіла на задньому ґанку. Сльози прийшли зненацька, з дивовижною люттю, і цього разу вона не робила жодних зусиль, щоби їх стримувати.

Обнявши себе за коліна, поклавши голову на руки, вона ридала, а місіс Дойон все кричала Джиму, щоб зійшов з дороги, а чи він хоче, щоб його на смерть збила якась машина?

Ще два зникнення протягом минулого тижня — знову діти. Якраз коли я тільки-но почав розслаблятися. Перший — шістнадцятирічний хлопець на ім’я Денніс Торріо, друга — всього лиш п’ятирічна дівчинка, яка каталася на санчатах поза своїм будинком на Західному Бродвеї. Мати, вся в істериці, знайшла її санчата, оту синю пластикову «летючу тарілку», і більш нічого. Уночі перед цим випав свіжий сніг — дюйми чотири приблизно. І крім її — жодних слідів, сказав мені шеф Редімахер, коли я йому зателефонував. Я його дедалі дужче дратую, здається мені. Це не те, через що я мучитимуся безсонними ночами; мені ще робити набагато гірші справи, хіба не так?

Спитав у нього, чи можу я побачити поліцейські фотографії. Він відмовив.

Спитав у нього, чи не вели її сліди до якоїсь дренажної труби або зливової решітки. Після цього запала довга тиша. Потім Редімахер сказав:

— Я починаю загадуватися, Хенлоне, чи не варто було б вам відвідати певного лікаря? Лікаря типу мозкоправа. Дитину вкрав її батько. А чи ви газет не читаєте?

— А Торріо також украв батько? — спитав я.

Знову довга пауза.

— Дайте цьому спокій, Хенлоне, — сказав він. — Дайте мені спокій.

Він поклав слухавку.

Звичайно, я читаю газети — хіба не я особисто кожного ранку розкладаю їх у читацькій залі Публічної бібліотеки? Та маленька дівчинка, Лорі Енн Вінтербаргер, після запеклого шлюборозлучного судового процесу, який відбувся навесні 1982 року, жила під опікою своєї матері. Наша поліція розробляє версію, що Хорст Вінтербаргер, який нібито працює, механіком-ремонтником десь у Флориді, приїхав машиною в Мейн, щоби вкрасти свою дочку. До того ж, за їх версією, він став машиною біля її будинку й покликав дочку, яка й підійшла сама до нього, — звідси й відсутність інших слідів, окрім слідів маленької дівчинки. З приводу того, що ця дівчинка ні разу не бачила батька відтоді, як їй було два рочки, їм сказати нічого. Почасти та глибока запеклість, якою супроводжувалося розлучення Вінтербаргерів, походила від твердження місіс Вінтербаргер, що принаймні у двох випадках Хорст Вінтербаргер сексуально домагався їхньої дитини. Попри гарячі заперечення самого Вінтербаргера, вона просила суд відмовити Вінтербаргеру в праві відвідувати дочку, і суд задовольнив це прохання. Редімахер стверджує, що це судове рішення, в результаті якого Вінтербаргер виявився цілком відрізаним від своєї єдиної дитини, могло підштовхнути Вінтербаргера до того, щоб забрати дочку. У цьому є якась імовірність, але запитаймо в себе таке: чи могла б упізнати батька через три роки й побігти до нього, коли він її покликав, маленька Лорі Енн? Редімахер каже — так, навіть попри те, що востаннє вона його бачила, коли їй було два рочки. Я ж так не думаю. І мати її каже, що Лорі Енн добре було навчено не підходити до незнайомців і не балакати з ними, це той урок, який рано й добре завчають більшість дітей у Деррі. Редімахер каже, що зробив подання до поліції штату Флорида, щоб вони розшукали Вінтербаргера, і на цьому його відповідальність закінчується.

«Справи опікунства — це більше парафія правників, аніж поліції», — так процитувала минулої п’ятниці «Деррі Ньюз» слова цього пихатого, важкотілого гівнюка.

Але той хлопець, Торріо… там дещо інше. Чудове життя в родині. Грав у футбол за «Деррійських Тигрів». Учень-відмінник. Улітку 84-го був у школі виживання «Готових до мандрів» і чудово пройшов усі іспити.[434] Уживання наркотиків не зафіксовано. Мав подружку, в яку вочевидь був безтямно закоханий. Мав усе, заради чого варто жити. Все, заради чого варто залишатися в Деррі, принаймні ще наступні два роки.

І все одно десь зник.

Що трапилося з ним? Раптовий напад потягу до мандрів? Чи може, якийсь п’яний водій його збив, добив на смерть, а потім десь закопав? Чи може, він усе ще в Деррі, може так бути, що він тепер на нічному боці Деррі, в компанії з такими, як Бетті Ріпсом і Патрік Гокстеттер, і Едді Коркоран і решта? Чи, може