(пізніше)

я знову роблю те саме. Топчу той самий ряст, не роблю нічого конструктивного, тільки накручую себе до тієї межі, де вже варто кричати. Я здригаюся, коли рипне залізна драбина, що веде до горішнього книгосховища. Я здригаюся від тіней. Я ловлю себе на думці — як би я зреагував, якби, штовхаючи перед собою мого маленького возика на гумових коліщатах, розставляв книжки на полиці у книгосховищі, й раптом з-поміж двох рядів похилених книг вистромилася чиясь нашукуюча рука…

Знову сьогодні те саме, буквально непереборне бажання почати їм телефонувати. Раз я навіть був дійшов аж так далеко, що набрав 404, окружний код Атланти, маючи перед собою номер Стенлі Юріса. А потім просто тримав слухавку біля вуха, питаючись у себе, чи я хочу дзвонити їм тому, що насправді впевнений — на сто відсотків упевнений, — чи просто тому, що я зараз такий жахливо наляканий і мені нестерпно бути на самоті; тому що мені необхідно побалакати з кимсь, хто знає (або знатиме), що таке те, чого я так боюся.

На хвильку я ніби справді почув, як Річі перепитує: «Пасовище? ПАСОВИЩЕ? Не тре'а нам ніяких смердючих пасовищ, сеньойррре!» своїм Голосом Панчо Ванільї; почув так ясно, немов він стояв отут, поруч мене… і поклав слухавку. Тому що, коли бажаєш побачитися з кимсь так сильно, як хочу побачитися з Річі — чи з будь-ким з них, — у той момент ти просто не можеш довіряти власним мотиваціям. Найкраще ми брешемо, коли брешемо самим собі. Факт той, що я ще не впевнений на всі сто відсотків. Якщо з’явиться нова жертва, я дзвонитиму… але поки що мушу погодитися з тим, що навіть такий самовдоволений гівнюк, як Редімахер, може бути правим. Дівчинка дійсно могла пам’ятати свого батька; могла бачити його фотографії. І ще я підозрюю, що дійсно переконливий дорослий може умовити котрусь дитину сісти до його машини, не має значення, чого ту дитину навчали.

Є й інший страх, який мене переслідує. Редімахер припустив, що я потроху божеволію. Мені в це не віриться, але якщо я телефонуватиму до них зараз, вони можуть подумати, що я божевільний. Гірше над те, а якщо вони мене зовсім не згадають? «Майк Хенлон? Хто? Я не пам'ятаю жодного Майка Хенлона. Я вас зовсім не пам'ятаю. Яка обіцянка?»

Я відчуваю, що прийде правильний час, коли я мушу їм дзвонити… і коли той час прийде, я знатиму, що він правильний. У той же час відкриються і їхні власні канали. Це так, якби два величезних колеса повільно входили у якусь потужну взаємодію одне з одним, на одному з них я з рештою Деррі, а на іншому всі мої друзі дитинства.

Коли прийде час, вони почують голос Черепахи.

Тому я чекатиму, і рано чи пізно я знатиму. Гадаю, питання, телефонувати до них чи не телефонувати, більше не стоїть.

Залишилося питання — коли.

Та пожежа в «Чорній мітці».

«Перфектний приклад того, як Торгова палата намагатиметься переписувати історію, Майку, — сказав би мені старий Алберт Карсон, мабуть, ще й хихочучи при цьому. — Вони намагатимуться, і подеколи їм це майже вдаватиметься… але старі люди пам'ятають, як і що відбувалося насправді. Вони завжди пам’ятають. І подеколи вони розповідатимуть тобі, якщо ти їх правильно розпитуватимеш».

Є люди, які живуть у Деррі по двадцять років і не знають, що на старій Деррійській армійській авіабазі колись була «особлива» казарма для підсержантськото контингенту, казарма, що стояла за добрячих півмилі від решти бази — і посеред лютого, коли температура тримається якраз близько нуля і вітер по пласких злітних смугах дме зі швидкістю сорок миль на годину,[435] та сколотивши фактор температура/вітер разом у щось таке, у що важко повірити, ті зайві півмилі ставали чимось, що могло призвести до замерзання/переохолодження, або до обмороження, або навіть до смерті.

Інші сім казарм опалювалися мазутом, вони були утеплені й мали вікна з подвійними зимовими рамами. У них було приємно й затишно. «Особлива» казарма, в якій містилося двадцять сім осіб п’ятої роти, опалювалася старою й норовистою дров’яною піччю. Дровами її забезпечували абияк. Єдиним утепленням слугував глибокий шар ялинових і соснових гілок, навалених під стіни самими солдатами. Якось один із роти спромігся дістати повний набір зимових рам, але саме того дня всіх двадцять семеро мешканців «особливої» казарми відправили в Бенгор допомогти з якоюсь роботою на тамтешній базі, а коли вони того вечора повернулися — голодні й холодні, — усі шибки у тих рамах були розбиті. Всі до одної.

Це було у 1930 році, коли половину Військово-повітряних сил Америки все ще становили біплани. Військовий трибунал у Вашингтоні засудив Біллі Мітчелла[436], понизивши його до літання за письмовим столом, бо його осляча наполегливість у намаганнях розбудувати більш сучасні Військово-повітряні сили врешті-решт роздратувала вище керівництво достатньо, щоб воно вирішило його приплеснути. Невдовзі по тому він пішов у відставку.

Таким чином польотів на Деррійській базі відбувалося вкрай мало, попри те, що там було три злітних смуги (втім, справжнє тверде покриття мала тільки одна). Більша частина служби проходила у виконанні всяких безглуздих робіт.

Одним із солдатів п’ятої роти, який після того, як у 1937 році закінчився його строк служби, повернувся в Деррі, був мій батько. Він і розповів мені цю історію.

— Одного дня навесні 1930-го (це було приблизно місяців за шість перед тією пожежею в «Чорній мітці») я з чотирма своїми приятелями повертався з триденної відпустки, яку ми разом провели південніше, у Бостоні. Проходимо, отже, ми крізь ворота, а там, просто у КПП, стоїть, спираючись на лопату, такий одоробало, виколупує собі з гузна залиплі формені штани. Сержант один, родом звідкілясь із півдня. Морквяно-руде волосся. Погані зуби. Прищі. Не вельми відрізняється від мавпи без шерсті на тілі, якщо ти розумієш, про що я. Під час Депресії таких, як він, в армії повно було. Ну, отже, ми проходимо, чотири молоді хлопці, повертаємося з відпустки, все ще в чудовому настрої, і бачимо по його очах, що він так і шукає, з чим би до нас присікатися.

Отже, ми йому так хвацько салютуємо, немов він генерал Блек Джек Першинг[437] власною персоною. Гадаю, все з нами могло б обійтися гаразд, але такий тоді був чудесний день, кінець квітня, сонечко сяє, і в мене само з рота вилетіло: «Доброго дня вам, сержанте Вілсоне, сер», — привітав його я, і він стрибнув на мене всіма чотирма лапами. «Я тобі дозволяв говорити зі мною?» — питається він. «Ні, сер», — відповідаю я. Він обводить поглядом моїх друзів: Тревора Досона, Карла Руна й Генрі Вітсана, який загинув потім у пожежі тієї осені. «Цей-от хитромудрий ніґґер зостається зі мною, — каже він їм. — Якщо решта вас, чорнозадих, не бажає аж до вечора марудитися разом з ним певною сучою брудною роботою, катайте до своєї казарми, покладіть речі й тягніть свої сраки до чергового по частині. Вам ясно?» Ну, вони й пішли, а Вілсон гукає: «Бігом — марш, уйобки! Щоби я бачив, як мелькотять ваші срані підошви, зникли нахер!»

Отже, вони кинулися бігом геть, а Вілсон веде мене до одного зі складів і там вручає заступ. Веде він мене на велике поле, яке тоді лежало майже точнісінько там, де сьогодні стоїть автобусний термінал «Північно-східних авіаліній».[438] І от він дивиться на мене, типу скалиться, і показує на землю, і каже: «Бачиш отам оту яму, ніґґере?» Не було там ніякої ями, але я вирішив, що краще мені буде погоджуватися з усім, що він каже, тож я подивився туди, на землю, де він показував, і відповідаю, звісно, мовляв, бачу. І тут він мені як вріже в ніс, і збив з ніг, і я вже лежу на землі, і кров стікає на останню в мене свіжу сорочку. «Не бачиш ти її, бо якийсь язикатий чорносракий байстрюк її засипав! — кричить він на мене, і щоки в нього аж палахкотять. Але він і шкіриться водночас, і видно, що насолоджується собою. — Так от що ти зробиш, Містере Доброго Дня Вам, ти зробиш те, що вибереш землю з моєї ями. Бігом — марш!»