Отже, копаю я чи й не дві години, і вже доволі скоро стою в ямі собі по підборіддя. Останні пару футів там була глина, і на той час, як закінчив, я вже стояв у воді по щиколотки, у промоклому наскрізь взутті.

«Вилізай звідти, Хенлоне», — наказує сержант Вілсон. Він сидів там само, на траві, курив сигарету. Навіть руки мені не подав, щоб допомогти вилізти. Я брудний, у грязюці від голови до п’ят, не кажучи вже про засохлу кров у мене на форменій сорочці. Він підвівся, підійшов. Показує на яму: «Що ти там бачиш, ніґґере?» — «Вашу яму, сержанте Вілсон», — відповідаю я. «Йо, гаразд, я вирішив, що вона мені не потрібна, — каже він, — мені не потрібна яма, викопана ніґґером. Поверніть мою землю назад до неї, рядовий Хенлоне».

Отже, я почав засипати яму, а коли закінчив, уже сідало сонце й ставало холодно. Він підходить і дивиться, коли я вже закінчив приплескувати заступом останню землю. «Ну, а що тепер ти бачиш, ніґґере?» — питається він. «Земляний горбок», — відповів я, і він мене вдарив знову. Боже мій, Майкі, я вже був близько до того, щоб підхопитися з землі й розвалити йому голову ребром заступа. Але, якби я так зробив, я б ніколи більше не подивився в небо, окрім як крізь ґрати. І все ж таки траплялися моменти, коли я майже був певен, що варто було тоді так і зробити. А проте якимсь чином я спромігся втримати себе у спокої. «Ніякий це не земляний горбок, дурень ти мокроскубаний з манди останньої шльондри, — кричить він мені, аж слина йому з губ бризкає. — Це МОЯ ЯМА, і краще тобі зараз же вибрати з неї землю! Бігом — марш!»

Отже, викопав я землю з тієї його ями, а потім засипав її знову, і потім він мене питає, чому це я раптом засипав його яму якраз тоді, коли він був готовий у неї посрати. Отже, викопую я її знову, і він спускає штани, і звішує свою кощаву, пердючу реднеківську сраку над ямою, і шкіриться до мене, поки робить свою справу, і питається: «Як ся маєш, Хенлоне?» — «Просто чудово, сер», — умент відповідаю я, бо сам собі вирішив, що не здамся, поки не впаду там зомлілий або мертвий. Таке мене зло взяло. «Ну, я маю на меті це поправити, — каже він. — Почнемо з того, що вам краще зараз же засипати цю яму, рядовий Хенлоне. І я бажаю бачити більше жвавості. Ти забарюєсся».

Отже, я засипав її знову й із того, як він ошкірявся, зрозумів, що він тільки розігрівається. Аж гульк — один його приятель зсутулено чалапає по полю з гасовим ліхтарем і каже йому, що там була раптова перевірка й Вілсона здали, що його там не було. Мої друзі мене прикрили, тож зі мною все було гаразд, а от друзі Вілсона — якщо він їх так називав — тим не переймалися.

Тоді він мене відпустив, і я чекав, чи побачу наступного дня його ім’я у списку покараних, але воно там так і не з’явилося.

Гадаю, він, мабуть, просто сказав лейтенанту, що пропустив перевірку, тому що врозумляв одного язикатого ніґґера, кому належать усі ями на Деррійській армійські базі — ті, які вже викопано, і ті, які ще ні. Може, вони йому медаль вручили замість того, щоб відправити чистити картоплю. Отак воно велося у п’ятій роті тут, у Деррі.

Це було якраз десь у 1958 році, коли батько розповів мені цю історію, і я гадаю, йому було під п’ятдесят, тоді як матері моїй було десь років сорок чи близько того. Я його спитав: якщо в Деррі було отак, то чому він тоді сюди повернувся?

— Ну, мені було всього лиш шістнадцять, коли я вступив до армії, Майкі, — сказав він. — Збрехав про свій вік, щоб потрапити. Це була не моя ідея, між іншим. Моя мати наказала мені так зробити. Я був величеньким, і це єдина причина, чому моя брехня вдалася, гадаю. Я народився і виріс у Берго, у Північній Кароліні, і єдине, коли ми бачили м’ясо, це відразу, як було зібрано тютюн, або взимку, якщо мій батько, бува, підстрелить єнота чи опосума. Єдине смачне, що я пам’ятаю про Берго, це опосумний пиріг[439] з викладеними кругом по ньому кукурудзяними коржиками, красиво, як тільки собі можна уявити. Отже, коли тато загинув через аварію якогось сільськогосподарського обладнання, мама сказала, що повезе Філлі Луберда в Коринт, де в неї були родичі. Філлі вважався немовлям у нашій родині.

— Ти кажеш про мого дядька Філа? — запитав я, усміхаючись тій думці, що хтось може називати його Філлі Лубердом. Він був адвокатом у Тусоні, в Аризоні, вже шість років членом тамтешньої міської ради. Малим я думав, що дядько Філ багатій. Як для чорного у 1958 році, він ним і був. Він заробляв двадцять тисяч доларів на рік.

— Про нього я й кажу, — відповів мені тато. — Але в ті дні він був лише дванадцятирічним хлопчиком, який ходив у латаному комбіку й матроській шапочці з рисового паперу та не мав взуття. Він був найменшим, я — другим найменшим. Усі решта були деінде — двоє померли, двоє одружилися, один у в’язниці. Говард. Він завжди був безпутнім. «Ти мусіш записацця в армію, — сказала мені твоя бабуся Ширлі. — Не знаття мені, чи вони там почнуть тобі одраз платити, чи ні, але тіки-но почнуть, ти мусіш слати мені ’сигнування щомісяць. Мені нестерпно відправляти тебе геть, синку, та якшо ти не подбаєш про мене й Філлі, навіть не знаю, шо з нами буде». Вона дала мені моє свідоцтво про народження, щоб я показав його рекрутиру, і я побачив, що вона якимсь чином переправила на ньому рік, щоб зробити мене вісімнадцятирічним.

Пішов я, отже, до суду, де сидів армійський рекрутир, і спитав, як мені вступити. Він показав мені папери й риску, де поставити позначку. «Я умійу писати своє імня», — сказав я йому, і він розсміявся так, ніби мені не повірив. «Ну гаразд, давай тоді напиши його, чорний хлопчино», — каже він. «Зач’кайте хвильку, — кажу йому. — Я хочу в вас дещо зап’тати». — «Гати, — каже він. — Я можу дати відповідь на будь-яке твоє запитання». — «А справді в армії їдять м’ясо двічі на тиждень? — спитав я. — Моя мама каже, нібито так, але вона моцно тисне на мене, щоб я записався». — «Ні, його не їдять двічі на тиждень», — каже він. «Ну, саме отак й я думав», — кажу йому, думаючи тим часом собі, що цей чолов’яга зануда, але він принаймні чесний зануда. А потім він каже: «В армії його їдять кожного вечора». І я сам собі дивуюся, як я тілько міг подумати, ніби він чесний. «Ви, ма’ть, думаєте про мене, що я геть-чисто дурень», — кажу йому. «Правильно думаєш, ніґґере», — каже він. «Ну, якщо я вступлю в армію, я мушу робити дещо для мами й Філлі Луберда, — кажу я. — Мама каже, це якесь ’сигнування». — «Це отут, — каже він, тицяючи у формуляр грошового асигнування. — Ну, що там ще мається в тебе на умі?» — «Ну, — кажу я, — а як щодо вишколу, щоб стати офіцером?» Коли я це сказав, він закинув голову й так реготав, що я вже був подумав, що він зараз вдавиться власного слиною. А потім він каже: «Синку, той день, коли в нашій армії заведуть чорних офіцерів, буде днем, коли ти побачиш, як у джаз-клубі чарльстон танцює скривавлений Ісус Христос. А тепер ти або підписуєш, або ні. Мені вже бракує терпіння. І ще ти засмердів тут все приміщення».

Отже, я підписав і далі тільки дивився, як він причіплює скобками до моєї особової картки формуляр асигнування, а потім приймає в мене присягу, а потім я вже й солдат. Я гадав, мене відправлять у Нью-Джерсі, де військові будували мости, оскільки війн, у яких слід було б битися, тоді не було. Натомість я потрапив у Деррі, штат Мейн, у п’яту роту.

Батько зітхнув і посовався у своєму кріслі, великий чоловік із сивим волоссям, що кучерявилося в нього щільно при голові. На той час наша ферма була однією з найбільших ферм у Деррі, ми мали, либонь, найкращу ятку сільськогосподарської продукції південніше Бенгора. Ми всі втрьох важко працювали, а під час жнив батько мусив наймати ще й помічників, і ми були успішні.

Він сказав:

— Я повернувся сюди, тому що бачив Південь і бачив Північ, і ненависть була однакова й там, і там. То не сержант Вілсон мене в цьому переконав. Він був не чим іншим, як просто засранцем із Джорджії, який, куди б він не перебирався, тягнув із собою Південь. Йому, щоб ненавидіти ніґґерів, не треба було перебувати південніше лінії Мейсона-Діксона[440]. Він просто ненавидів. Ні, то пожежа в «Чорній мітці» переконала мене в цьому. Розумієш, Майкі, певним чином…