Ми стояли там, дивлячись на конання нашого клубу. Всі казали, що це не забрало більше п’яти хвилин, але тоді це вчувалося вічністю. Десь дюжина останніх, хто вибралися звідтам, горіли. Люде хапали їх, починали качати по землі, намагаючись їх загасити. Дивлячись усередину, ми бачили інших людей, які намагались пройти, і розуміли, що їм це ні за що не вдасться.

Трев ухопив мене за руку, і я його руку стиснув удвоє дужче. Ми там отак стояли, тримаючи одне одного за руки, як оце, Майкі, ми зараз з тобою — він з розбитим носом, кров біжить по обличчю, повіки набрякли — і дивились на ті люде. От вони-то й були справжніми привидами, яких ми побачили тієї ночі, лише обриси жінок і чоловіків мерехтять у тому вогні, йдуть до пролому, який Трев пробив ваговозом сержанта Вілсона. Декотрі з простягнутими впе’ед руками, наче в надії, що хтось їх урятує. Декотрі просто йшли, але видко було, що не дійти їм нікуди. Одіж на них па’ала. Обличчя обтікали. Й одне по одному вони валилися, і ніхто більше їх не бачив.

Остання була якась жінка. Сукня на ній геть згоріла, але вона ще залишалась у комбінації. Вона сама горіла, мов та свічка. Наприкінці вона наче дивилася просто на мене й повіки в неї палали. Коли вона впала, то й настав край. Усе те ринуло вгору колоною вогню. На той час, коли туди дістались пожежники нашої бази та ще дві машини з пожежної частини на Головній вулиці, все вже перегорало. Отакою вона була, пожежа у «Чорній мітці», Майкі.

Він допив залишок води й подав мені склянку, щоб я наповнив її з питного фонтанчика в коридорі.

— Можу напудити собі в ліжко сеї ночі, Майкі.

Я поцілував його в щоку й вийшов у коридор набрати води. Коли я повернувся, він знову спливав з реальності, очі його були осклілі й задумливі. Я поставив склянку на стіл, і він промурмотів подяку, слів якої я ледве добрав. Я поглянув на «Вестклокс»[468] на його столику й побачив, що вже майже восьма. Мені було час додому.

Я нахилився, щоб поцілувати його на прощання, а натомість почув, як мої губи шепочуть:

— Що ти тоді побачив?

Очі його, що вже змикалися, ледь обернулись на звук мого голосу. Він міг розуміти, що це я, а міг вважати це голосом власних думок:

— Га?

— Що там таке було, що ти тоді побачив? — прошепотів я. Я не хотів того чути, але мусив знати. Мене обсипало то жаром, то холодом, очі мені пекло, руки крижаніли. Але я мусив те почути. Так, як, я припускаю, дружина Лота мусила обернутися, щоб побачити руйнування Содому.

— Там бу’а птиця. Прямо над останнім з тих людей, що втікали. Яструб, мабуть. Той, що його звуть боривітром. Але ж здоровезний. Ніколи нікому не розповідав. Мене б замкнули. У того птаха розмах крил був, ма’ть, футів шіісят. Він був великий, як японський «Зеро».[469] Але я бачив… бачив його очі… і, гадаю… він бачив мене.

Голова батька хильнулася в бік вікна, де надходила темрява.

— Той птах шугнув униз і підхопив у повітря останньо’о чоловіка. ’хопив його просто за халамиду, саме так… і я чув лопотіння його крил… Звук той був, як звук вогню… і птах завис… я подумав: «Птахи не можуть зависати…» Але цей міг, бо… бо…

Він затих.

— Чому, тату? — шепнув я. — Чому він міг зависати?

— Він не сам зависнув, — мовив батько.

Я сидів там у тиші, гадаючи, що тепер він уже напевне заснув. Ще ніколи в житті мені не було так страшно… тому що за чотири роки перед тим я сам бачив того птаха. Якимсь чином, якимсь неймовірним чином, я майже був забув той кошмар. І ось мій батько знов повернув його мені.

— Він не зависнув, — промовив батько. — Він плинув. Він плинув. Великі низки повітряних кульок були прив’язані до обох його крил, і він плинув.

І батько заснув.

Воно знову надходить. Тепер я це знаю. Я ще почекаю, але серцем я вже знаю. Я не певен, що зможу це витримати. Дитиною я був здатен мати з цим справу, але в дітей усе інакше. Фундаментальним чином усе інакше.

Я писав усе це минулої ночі в якійсь нестямі — та все одно, навряд чи варто мені було йти додому. Все Деррі покрило тоненькою крижаною глазур’ю, і хоча зараз, уранці, уже сонце, ніщо не рухається.

Я писав довго, аж за третю годину ранку, штовхаючи ручку все швидше й швидше, намагаючись викласти все. Я був забув, що одинадцятирічним хлопчиком я бачив того велетенського птаха. Це батькова розповідь повернула мені той спогад… і я більше ніколи його не забуду. Нічого з того. Гадаю, в якомусь сенсі то був останній батьків дарунок мені. Жахливий дарунок, ви могли б сказати, але по-своєму й чудесний.

Я заснув просто де сидів, головою уткнувшись собі в руки, блокнот і ручка на столі переді мною. Сьогодні вранці я прокинувся з занімілою дупою й болючою спиною, але почуваючись вільним, якось так… очищеним від тієї старої історії.

А потім я побачив, що хтось мені склав компанію, поки я спав.

Сліди, висохлі до ледь видних брудних відбитків, вели від передніх дверей бібліотеки (які я замкнув; я завжди їх замикаю) до столу, за яким я спав.

Слідів назад не було.

Хоч би що це приходило, воно підійшло до мене серед ночі, залишило свій талісман… а потім просто щезло.

До моєї настільної лампи було прив’язано єдину повітряну кульку. Наповнена гелієм, вона плавала в ранковому сонці, промені якого косо падали крізь одне з високих вікон.

На ній було зображене моє обличчя, без очей, кров плине з рваних очниць, рот спотворений криком на тоненькій, набухлій гумовій шкірці повітряної кульки.

Я подивився на кульку й закричав. Крик луною кинувся крізь бібліотеку, відбився назад, вібруючи разом із залізними ґвинтовими сходами, що ведуть до книгосховища.

Кулька луснула — «бах».

Телефон дзвонив, будячи й вириваючи його зі сну, що був занадто глибоким для сновидінь. Він намацував слухавку, не розплющуючи очей, не прокинувшись і наполовину. Якби телефон тоді ж і припинив дзвонити, він би знов, як по маслу, з’їхав у сон; так само легко й просто, як колись з’їжджав із засніжених пагорбів у МакКаррон-парку на своєму «Податливому Літуні».[471] Біжиш навздогін за санчатами, кидаєшся на них і мчиш униз — і самому здається, наче зі швидкістю звуку. Дорослим такого не зробиш; знівечиш к чорту собі яйця.

Його пальці поблукали по телефонному диску, зісковзнули, знову зійшли на нього. Непевно передчувалося, що це має бути Майк Хенлон, Майк Хенлон телефонує з Деррі й каже йому, що він мусить повернутись туди, каже йому, що він мусить згадати, каже йому, що він давав обіцянку, що Стен Юріс порізав їм долоні скалкою пляшки від кока-коли й вони дали обіцянку…

От тільки все це вже відбулося.

Він прибув сюди вчора надвечір, близько шостої години… якщо точніше. Якщо його ім’я стояло останнім у Майковому списку дзвінків, припускав він, то всі вони, либонь, уже прибули сюди, кожен у різний час; можливо, дехто провів тут навіть більшу частину дня. Сам він нікого з них не бачив і не прагнув побачити когось з них. Він просто зареєструвався в готелі, піднявся до свого номера, замовив у номер вечерю, зрозумівши, щойно її поставили перед ним, що не зможе нічого з’їсти, а потім завалився в ліжко й проспав без сновидінь до цього моменту.