Білл розліпив одне око й нарешті намацав слухавку. Слухавка впала на столик, і він, розплющивши тепер уже й друге око, потягнувся по неї. У голові відчувалася цілковита порожнеча, цілковита непідключеність, виснаженість акумулятора.

Нарешті він зумів уловити слухавку. Підвівшись на одному лікті, він притулив її до вуха.

— Алло?

— Білле? — там дійсно був голос Майка Хенлона — з цим він принаймні вгадав. Ще минулого тижня він зовсім не пам’ятав Майка, а зараз лише одного слова вистачило, щоб його впізнати. Яка дивовижна штука… хоча в зловісному сенсі.

— Йо, Майку.

— Розбудив тебе, ге?

— Йо, розбудив. Та все гаразд. — На стіні понад телевізором висіла огидна картина олією, де ловці лобстерів у жовтих дощовиках і жовтих рибальських капелюхах витягували пастки з уловом. Дивлячись на картину, Білл згадав, де він: в деррійському «Таун Хаусі» на Верхній Головній вулиці. По той її бік, за півмилі далі Бессі-парк… Міст поцілунків… Канал. — Котра година зараз, Майку?

— За чверть десята.

— Який день?

— Тридцяте число, — відповів Майк дещо здивовано.

— Йо, ’аразд.

— Я тут організував невеличкі сходини возз’єднання, — промовив Майк. Голос у нього тепер звучав інакше.

— Йо? — Білл скинув з ліжка ноги. — Вони всі приїхали?

— Всі, крім Стена Юріса, — сказав Майк. Тепер у його голосі прозвучало щось, чого Білл розпізнати не зміг. — Бев останньою. Вона прибула вчора пізно ввечері.

— Чому ти кажеш останньою, Майку? Стен може з’явитися сьогодні.

— Білле, Стен загинув.

— Що? Як? Невже його літак…

— Зовсім інше, — сказав Майк. — Послухай, якщо ти не проти, нехай це почекає, поки ми зберемося докупи. Краще буде, якщо я зможу розповісти вам усім разом.

— Це має стосунок до…

— Так, я гадаю, що так, — а після короткої паузи Майк уточнив: — Я певен, що так.

Білл відчув, як серце йому знов облягає знайомий тягар жаху: невже це та річ, до якої можна так швидко призвичаїтися? Чи це те, що він весь цей час носив у собі, тільки не відчуваючи, не усвідомлюючи, як не усвідомлюєш неуникного факту власної смерті?

Він потягнувся по сигарети, закурив і погасив сірника першим видихом диму.

— Ніхто з них одне з одним не зустрічалися учора?

— Ні, гадаю, що ні.

— І ти нікого з нас поки що не бачив?

— Ні, тільки говорив з кожним по телефону.

— Гаразд, — сказав Білл. — Де зустріч?

— Ти пам’ятаєш, де була колись стара ливарня?

— Звичайно, Попасний шлях.

— Ти відстав від часу, старий друзяко. Тепер це Торговий шлях. У нас там тепер третій із найбільших торговельних центрів штату. Сорок Вісім Різних Торговельних Фірм Під Одним Дахом До Ваших Послуг.

— Дійсно звучить суто в а-а-американському стилі, авжеж.

— Білле?

— Що?

— Ти в порядку?

— Так.

Але серце в нього билося занадто швидко, трішечки дрижав кінчик сигарети. Він заїкався. Майк почув це.

Залягла мить мовчанки, а потім Майк заговорив знову:

— Відразу поза торговельним центром там є ресторан, називається «Нефрит Сходу». Там маються окремі кабінети для приватних заходів. Учора я замовив один із таких кабінетів. Якщо захочемо, можемо користуватися ним всю другу половину дня.

— Ти гадаєш, це забере аж стільки часу?

— Я просто не знаю.

— Таксисти знають, як туди їхати?

— Звичайно.

— Гаразд, — сказав Білл. Він записав назву ресторану в блокнот біля телефону. — Чому саме там?

— Тому що це нове місце, я гадаю, — спроквола промовив Майк. — Неначебто як… ну, не знаю.

— Нейтральна територія, — здогадався Білл.

— Так, мабуть, саме так.

— Їжа хоч добра?

— Я не знаю, — відповів Майк. — А як у тебе з апетитом?

Білл пихнув димом, напіврозсміявшись-напівзакашлявшись:

— От він не дуже добрий, старий друже.

— Йо, — відгукнувся Майк. — Он воно як.

— Опівдні?

— Краще о першій, я гадаю. Подаруємо Беверлі трохи часу виспатися.

Білл погасив сигарету.

— Вона заміжня?

Майк знову завагався.

— Ми все з’ясуємо там, — сказав він.

— Це наче через десять років після закінчення школи повертатися туди на зустріч випускників, ні? — промовив Білл. — Побачиш, хто потовстішав, хто полисів, хто має д-д-ітей.

— Хотілося б мені, аби це було так, — промовив Майк.

— Йо, мені також, Майкі. Мені також.

Він поклав слухавку, довго простояв у душі й замовив сніданок, якого не хотів і в якому тільки поколупався. Атож, апетит у нього був зовсім недобрий.

Білл набрав компанію «Великі жовті таксі» й попрохав забрати його о чверть до першої, вважаючи, що п’ятнадцяти хвилин буде цілком достатньо, щоб підвезти його на Попасний шлях (як з’ясувалося, він був абсолютно неспроможний думати про цю дорогу як про Торговий шлях, навіть коли побачив той торговельний центр на власні очі), але Білл недооцінив дорожній рух обіднього часу й те, як сильно виросло Деррі.

У 1958 році воно було маленьким містом, та й поготів. У межах офіційної території самого Деррі тоді було тисяч тридцять мешканців та ще, можливо, тисяч сім у сусідніх містечках поза цими межами.

Тепер воно стало справжнім містом — дуже маленьким містом за стандартами Лондона чи Нью-Йорка, проте цілком пристойним за стандартами Мейна, де Портленд, найбільше в штаті місто, могло похвалитися всього лиш трьомастами тисячами.

Поки таксі повільно рухалося Головною вулицею («Ми над Каналом зараз, — думав Білл, — його не видно, але він там, унизу, тече в темряві»), а потім завертало на Централ-стрит, перша його думка була цілком передбачуваною: як багато всього змінилось. Але разом із тією передбачуваною думкою надійшов глибокий смуток, якого він аж ніяк не очікував. Білл згадував власне дитинство тут як лячний, незатишний час… не тільки через літо 1958 року, коли їхня сімка постала лицем до лиця з тим жахом, але й через смерть Джорджа й те глибоке обмарення, в яке, здавалося, запали його батьки після тієї смерті, через постійне глузування з його заїкуватості, через Баверза, Хаґґінса й Кріса, що постійно шукали, як би утнути йому капость після тієї битви камінням у Пустовищі

(«Баверз, Хаґґінс і Кріс, ой леле! Баверз, Хаґґінс і Кріс, ой леле!»)

і просто через відчуття того, що Деррі холодне, Деррі суворе, Деррі насрати на те, помре хтось із них чи виживе, і, звичайно ж, на те, чи подужають вони Клоуна Пеннівайза. Мешканці Деррі жили-були з Пеннівайзом в усіх його подобизнах довгий час… і, можливо, якимсь божевільним чином навіть дійшли до розуміння його. До вподобання його, до потреби в ньому. Любові до нього? Можливо. Так, можливо, і це також.

То звідки ж цей смуток?

Може, тільки від того, що тутешні переміни такі нудні, скажімо так? Чи, може, від того, що на позір Деррі для нього втратило свій автентичний образ?

Нема вже кінотеатру «Самоцвіт», на його місці парковка («ТІЛЬКИ ЗА КВИТКАМИ» — повідомляє щит на в’їзді, «МАШИНИ ПОРУШНИКІВ БУДЕ ЕВАКУЙОВАНО»). Зникли також «Човник-Чобіток" і "Їдальня Бейлі", які стояли поряд із кінотеатром. Їх замінила філія «Північного національного банку». На безликій споруді з бетоніту стирчить цифрове табло, показуючи час і температуру — останню у двох шкалах, градуси за Фаренгейтом і градуси за Цельсієм. Аптека на Централ-стрит, лігво містера Кіна, де Білл того дня брав для Едді ліки проти його астми, також зникла. Провулок Річарда перетворився на якийсь гібрид під назвою «міні-мол». Зазирнувши туди, поки таксі чекало проти світлофора, Білл встиг побачити крамничку грамплатівок, крамничку натуральних харчів та крамничку іграшок й ігор, яка оголошувала про повний розпродаж «УСІХ ЗАПАСІВ ПІДЗЕМЕЛЬ І ДРАКОНІВ».

Таксі смикнулося, трохи просунувшись уперед.

— Забере якийсь час, — промовив таксист. — Х’тілося б мені, аби ці чортові банки розбили між собою їхні обідні години. Вибачте мою французьку, якщо ви релігійна людина.

— Усе гаразд, — відгукнувся Білл. Надворі було похмуро, а тепер уже й дощ почав потроху бризкати на лобове скло таксі. Радіо бурмотіло про пацієнта якогось закладу для душевнохворих, котрий втік звідти, і нібито є вельми небезпечним, а потім почало бурмотіти про «Ред Сокс», котрі нікому не становили жодної небезпеки. Спочатку зливи, потім прояснення. Коли Беррі Менілоу почав стогнати про Менді[472], яка прийшла й віддала, сама не взявши нічого, таксист рвучко вимкнув радіо.