Едді — як це не химерно, але правда — подорослішав до того, що став доволі схожим на Ентоні Перкінса[476]. Обличчя мав дочасно пооране борознами (хоча в рухах здавався дещо молодшим за Річі й Бена) і виглядав усе ж таки старшим завдяки своїм окулярам без оправи — окулярам, які можна було уявити на якомусь англійському адвокаті, що надягає їх, ідучи до Королівського суду або гортаючи обґрунтування справи. Волосся мав коротке, підстрижене в тому давно немодному стилі, що був знаний наприкінці п’ятдесятих і на початку шістдесятих як «Ліга плюща»[477]. Одягнений він був у кричуще картатий піджак, який скидався на щось схоплене з вішака на «пожежному розпродажі» в крамниці чоловічого одягу, яка ось-ось вилетить із бізнесу… проте годинник на зап’ястку мав «Пате Філіп»[478] і перстень на мізинці лівої руки з рубіном. Камінь той був занадто вульгарним й нахабно виставним, щоб бути чимсь іншим, ніж справжнім.

Бен був єдиним, хто насправді змінився, і подивившись на нього знову, Білл відчув, як його легко накрило тим відчуттям ірреальності. Обличчя залишилось тим самим, і волосся, хоча тепер посивіле й довше, було розчесане на той самий, незвичайний, правий проділ. Але Бен став худим. Він досить вільготно сидів у своєму кріслі, простий, без жодних прикрас, шкіряний жилет на ньому був розстебнутий, показуючи під собою робочу сорочку з синього батисту-шамбре. На Бені були ковбойські чоботи, прямі джинси «Лівайс» і широкий ремінь з пряжкою з карбованого срібла. Цей одяг легко окреслював його струнку, з вузькими стегнами фігуру. На одному зап’ястку він носив браслет з важкими ланками — не золотими, а мідними. «Він став худим, — подумав Білл. — Він став тінню самого себе колишнього, так би мовити… Друзяка Бен схуднув. Дивам нема зупину».

Між шістьма ними запала мить мовчанки, яку годі описати. Це була одна з найбільш дивних митей, крізь які в житті проходив Білл Денбро. Стена тут не було, але тим не менше хтось сьомий прибув. Тут, у цьому ресторанному кабінеті для приватних вечірок, Білл відчув його присутність так повно, немов в очі побачив — але не в образі старого чоловіка в білій халамиді та з косою на плечі[479]. Тут була біла пляма на мапі, що пролягла між 1958 і 1985 роками, територія, яку дослідник міг би назвати Великим Незнаним. Білл загадувався, що ж саме там могло відбуватись. Беверлі Марш у короткій спідничці, яка відкриває більшу частину її довгих, грайливих ніг, Беверлі Марш у білих чобітках «ґоу-ґоу», з переділеним посередині й розгладженим праскою волоссям? Річі Тозіер з плакатом, на якому з одного боку напис «СТОП ВІЙНІ», а з іншого — «ГЕТЬ З КАМПУСУ ВІЙСЬКОВУ КАФЕДРУ»? Бен Генском у жовтій касці, на якій спереду липучка-прапорець, він їздить бульдозером під парусиновим дашком, сам без сорочки, і дедалі менше й менше стирчить черево над поясом його штанів. А чи ця, сьома сутність, чорна? Ні, нічого спільного з X. Репом Бравном чи Грандмастером Флешем[480], тільки не в цього парубка, цей парубок носив прості білі сорочки та скромні-аж-ніякі слакси «Джей Сі Пенні»[481] і, просиджуючи їх у кабінці бібліотеки Мейнського університету, писав роботи про джерела коментарів та ймовірні зручності ISBN у каталогуванні книжок, тим часом як за стінами проходили протестні марші, і Філ Окс співав: «Річарде Ніксоне, знайди собі для життя якусь іншу країну»[482], і солдати гинули з вирваними нутрощами за якісь селища, назв яких самі не спроможні були вимовити; ось він сидить, старанно схилившись над своїми паперами (Білл побачив його), які лежать у скісному струмені хрусткого, білого зимового світла, з обличчям серйозним і зібраним, розуміючи — бути бібліотекарем означає максимально, як лишень тільки це для людини можливо, наблизитися до того, щоб посісти найкраще місце в локомотиві вічності. Хіба він цей сьомий? Чи це отой юнак, що стоїть перед дзеркалом, роздивляється, як у нього зростає лоб, дивиться на повний гребінець вилізлого рудого волосся, дивиться на купу університетських зошитів на столі, які відбиваються в тому дзеркалі, зошитів, що в них міститься перша, безладна версія роману під назвою «Джоанна», який уже за рік буде опубліковано?

Дехто з вищезгаданих, усі вищезгадані, ніхто з вищезгаданих.

Та це не має значення насправді. Сьомий присутній тут, і саме цієї миті всі вони його відчули… і, можливо, зрозуміли остаточно жахливу потужність тієї сутності, яка знов привела їх сюди. «Воно живе, — подумав Білл, холонучи під одягом. — Око саламандри, хвіст дракона, Рука Повішеника… що Воно не є, Воно знову тут, у Деррі. Воно».

І раптом він відчув, що саме те Воно і є сьомим; що Воно і час якимсь чином взаємопереплетені, що Воно носило обличчя кожного з них разом із тисячами інших, під якими жахало й убивало… і ця думка, що Воно може бути ними самими, якось так виявилася найлячнішою з усіх. «Що з нас було залишено тут, — подумав він зненацька зі зростаючим жахом. — Що й скільки нашого так ніколи й не вийшло з дренажних труб і каналізаційних колекторів, де Воно жило… і де Воно годувалося? І чи не тому ми про все забули? Тому що частка кожного з нас ніколи не мала жодного майбутнього, ніколи не дорослішала, ніколи не полишала Деррі? Чи це не тому?»

Він не побачив відповідей на їхніх обличчях… тільки як відбилося його власне запитання, повернувшись знову до нього.

Думки формувалися й минали протягом якихось секунд чи мілісекунд, утворюючи свої часові рамки, тож усе це промайнуло в голові Білла Денбро за період не довший, як п’ять секунд.

Тоді Річі Тозіер, що сидів відкинувшись спинкою крісла на стіну, знов усміхнувся і промовив:

— Ой леле, ви лишень на це погляньте! Білл Денбро набув собі образу з хромованою банею. Ти довго полірував череп пастою «Черепаха», Великий Білле?

І Білл, не маючи жодного уявлення, що зараз прозвучить, відкрив рота й почув, як промовляє:

— Їбать тебе, Базікало, і ту кобилу, яку ти сам пораєш.

Запала мить тиші — а потім кабінет вибухнув реготом. Білл рушив до них і почав потискати руки, і, хоча почувався він зараз дещо жахливо, було в цьому також і дещо втішливе: то було відчуття, що він повернувся додому назавжди.

Майк Хенлон замовив напої і, немов надолужуючи попередню тишу, всі почали балакати разом. Як виявилося, Беверлі Марш тепер стала Беверлі Роган. Сказала, що заміжня за чудовим чоловіком у Чикаго, котрий цілком перевернув її життя і, наче силою якоїсь білої магії, спромігся перетворити здатність своєї дружини до кравецтва в успішний одежний бізнес. Едді Каспбрак володів лімузинною компанією в Нью-Йорку.

— Наскільки я розумію, моя дружина зараз може лежати в ліжку з Аль Пачино, — промовив він, добродушно усміхаючись, і кімната грянула сміхом.

Усі тут знали, чим займаються Білл і Бен, але Білл мав дивне відчуття, що до зовсім-зовсім недавнього часу ніхто з них не пов’язував цих імен — Бена як архітектора, його самого як письменника — з особами тих, кого вони знали в дитинстві. У Беверлі в сумочці знайшлися дві його книжки в м’яких обкладинках — «Джоанна» і «Чорні пороги» — і вона попрохала його їх підписати. Білл попідписував, тим часом зауваживши собі, що обидві книжки в ідеальному стані — так, ніби їх було придбано на ятці в аеропорту, коли Беверлі вийшла з літака.

Подібним же чином Едді повідомив Бену, в якому він захваті від телекомунікаційного центру «Бі-бі-сі» в Лондоні… але в його очах світилося певне збентеження, ніби йому не зовсім вдавалося пов’язувати ту споруду з цим чоловіком… чи з тим старанним товстим хлопчиком, який колись показав їм, як за допомогою поцуплених дощок й іржавих дверей від машини затопити половину Пустовища.