Річі працював диск-жокеєм у Каліфорнії. Він розповів їм, що відомий під ім’ям Людина Тисячі Голосів, і Білл простогнав:

— Господи, Річі, ті твої Голоси завжди були сущим жахом.

— Лестощами ви нічого не досягнете, містуре, — відповів Річі пихато.

Коли Беверлі запитала, чи він носить тепер контактні лінзи, Річі промовив притишеним голосом:

— Підійди-но ближче, бей… бі. Подивись мені в очі.

Беверлі послухалася і радісно вигукнула, коли Річі трішки нахилив голову, щоб вона побачила нижні краї його м’яких лінз «Гідроміст».

— А бібліотека така сама? — запитав Бен у Майка.

Майк дістав гаманець і пред’явив знімок бібліотеки, зроблений з повітря. Зробив він це з гордим виразом людини, яка, коли її спитали про її родину, демонструє знімки своїх дітей.

— Один парубок зняв з легкого літака, — пояснював він, поки фотографія переходила з рук у руки. — Я намагався умовити міську раду або знайти якогось забезпеченого приватного донора, щоб дали достатньо грошей, щоби збільшити цей знімок до розмірів стінного розпису для дитячої бібліотеки. Втім, поки що це даремне діло. А фотографія гарна, еге ж?

З цим усі погодилися. Бен затримав знімок найдовше, вдивляючись у нього невідривно. Нарешті він поплескав пальцем по скляному коридору, що з’єднував дві будівлі:

— Ти ніде більше не впізнаєш оцю штуку, Майку?

Майк усміхнувся:

— Це твій комунікаційний центр, — промовив він, і всі шестеро вибухнули сміхом.

Принесли напої. Усі посідали.

Та мовчанка — раптова, ніякова, незатишна — запала знову. Вони перезиралися.

— Ну? — промовила Беверлі своїм ніжним, злегка хриплуватим голосом. — За що ми вип’ємо?

— За нас, — зненацька відгукнувся Річі. І зараз він не усміхався. Очима він перехопив погляд Білла, і той — з яскравістю такою потужною, що ледве міг її терпіти, — згадав себе й Річі посеред Нейболт-стрит після того, як та істота, що могла бути клоуном, а могла бути й вовкулаком, зникла; згадав, як вони обнімались і плакали. Коли Білл підняв келих, рука в нього тремтіла й трохи пролилося на скатертину.

Річі повільно підвівся на рівні, слідом за ним один по одному це почали робити й інші: першим Білл, потім Бен і Едді, Беверлі, і останнім Майк Хенлон.

— За нас, — промовив Річі і, як у Білла рука, в нього тремтів голос. — За Клуб Невдах 1958.

— За невдах, — повторила Беверлі, дещо смішливо.

— За невдах, — мовив Едді. Обличчя в нього було блідим і постарілим за скельцями окулярів без оправи.

— За невдах, — погодився Бен. Слабенька примара гіркої усмішки торкнулася кутиків його губ.

— За невдах, — тихо сказав Майк Хенлон.

— За невдах, — закінчив Білл.

Вони цокнулись. Випили.

Знову запала тиша, і цього разу Річі її не порушував. Цього разу тиша здавалася необхідною.

Вони знов сіли, і Білл сказав:

— Ну, то розповідай, Майку. Розкажи нам, що тут відбувалося і що можемо зробити ми.

— Спершу поїмо, — відповів Майк. — Поговоримо потім.

Отже, вони їли… і їли вони довго й добре. «Як у тому старому анекдоті про засудженого на смерть, — подумав Білл, але й у нього самого вже дуже давно не траплялося такого чудового апетиту… — відтоді, як я був іще хлопчиком», — спокушувала думка. Їжа не була аж так щоб надзвичайно доброю, але далебі зовсім непоганою, і її було багато. Всі шестеро почали передавати одне одному різні страви — свинячі реберця, мо-ґу-ґай-пін,[483] делікатно стушковані курячі крильця, яєчні рулети, водяні горіхи в обгортках з бекону, нанизані на дерев’яні шпажки смуги яловичини.

Розпочали вони з тарелів з передобіднім асорті, і Річі зайнявся дитячою, але захопливою справою, підсмажуючи кожен шматочок усього на вогні, що палав у горщику в центрі тарелі, яку він ділив разом з Беверлі, — включно з половинкою яєчного рулету й кількома червоними квасолинами.

— Фламбе на моєму столі, я це обожнюю, — повідомив він Бену. — Я б з’їв і лайно на паличці, якби воно було підсмажене над відкритим вогнем у мене на столі.

— А таки, мабуть, їв, — зауважив Білл. На це Беверлі розсміялася так відчайдушно, що їй довелося виплюнути собі в серветку повний рот їжі.

— О Боже, здається, в мене зараз станеться ралф, — видав Річі, ледь не моторошно точно імітуючи голос Дона Пардо[484], і Беверлі зареготала ще дужче, розшаріла тепер уже яскраво-червоним кольором.

— Припини це, Річі, — скрикнула вона. — Я тебе попереджаю.

— Попередження прийнято, — погодився Річі. — Приємного апетиту, любонько.

Десерт їм принесла сама Роза — величезний курган «Печеної Аляски»[485], яку й запалила особисто на чолі столу, де сидів Майк.

— Ще фламбе на моєму столі, — промовив Річі голосом людини, що померла й потрапила до раю. — Мабуть, це найкращий обід з усіх, які я мав у своєму житті.

— Звичайно, так і є, — скромно погодилась Роза.

— Якщо я задмухну на ньому вогонь, моє бажання виповниться? — спитав у неї Річі.

— У «Нефриті Сходу» задовольняються всі бажання, сер.

Раптом усмішка Річі стала непевною:

— Я аплодую такому сентименту, — промовив він, — але, знаєте, насправді я вельми сумніваюсь у його істинності.

Вони знищили майже всю «Печену Аляску». Уже коли Білл відкинувся на спинку крісла, живіт у нього випинався понад паском, він раптом звернув увагу на склянки на столі. Здалося, ніби їх там сотні. Він трохи вищирився, усвідомивши-, що сам вихилив два мартіні перед їдою та бозна-скільки пляшок пива «Кірін»[486] під час неї. Друзі справлялися з цим загалом не гірше за нього. У такому їх стані навіть смажені відрубки кеглів для боулінгу, мабуть, смакували б цілком непогано. Та проте він не почувався п’яним.

— Я отак ніколи не їв відтоді, як був дитиною, — промовив Бен. Усі подивились на нього, і щоки Бена торкнула легка рожевість. — Я маю на увазі буквально. Це, либонь, був найбільший обід відтоді, як ще навчався в десятому класі.

— Ти сидів на дієті? — запитав Річі.

— Так, — кивнув Бен. — Сидів. На «Дієті Звільнення» Бена Генскома.

— А що тебе змусило? — запитав Річі.

— Навряд чи вам цікаво буде слухати всю ту древню історію… — ніяково засовався Бен.

— Я не знаю щодо решти, — сказав Білл, — але мені цікаво. Нумо, Бене. Давай. Що перетворило Скирта Келхуна на журнальну модель, яку ми сьогодні бачимо перед собою?

Річі стиха пирхнув:

— Точно, Скирте. А я вже й забув це.

— Та це так собі історія, — почав Бен. — Навіть зовсім не історія насправді. Після того літа — після 1958-го — ми прожили в Деррі ще два роки. Потім моя мама втратила роботу й нам довелося переїхати до Небраски, де в мами жила сестра, котра запропонувала взяти нас до себе, поки мама не зведеться знову на ноги. Усе це було зовсім не прекрасно. Її сестра, моя тітка Джін, була ще тою мізерною курвою, яка повсякчас нам повторювала, що ми мусимо знати своє місце в заведеному порядку речей і як нам пощастило, що моя мама має таку сестру, яка виявила до нас милосердя, які ми щасливі, що не сидимо на соціальній допомозі, та всякі такі речі. Я був таким товстим, що їй було огидно. Вона не могла спокійно ставитися до цього: «Бене, ти мусиш більше займатися фізичними вправами. Бене, якщо ти не скинеш вагу, у тебе станеться інфаркт ще до того, як тобі виповниться сорок років. Бене, тобі мусить бути соромно за себе, коли у світі голодують маленькі діти».

Він ненадовго зупинився, ковтнув води.

— Справа в тому, що вона так само висувала голодуючих дітей, якщо я не підчищав геть до решти свою тарілку.

Річі засміявся й кивнув.

— У всякому разі країна тільки-но виходила з рецесії, і моя мати шукала собі постійну роботу майже рік. На той час коли ми переїхали з хати тітки Джін у Ла Вісті[487] до власного житла в Омасі, я набрав ще приблизно дев’яносто фунтів понад ту вагу, з якою ви мене колись знали. Гадаю, я набрався її головним чином на зло тітці Джін.