Едді присвиснув:

— Це ж тоді ти мусив важити…

— Близько двохсот десяти[488], — нерадісно промовив Бен. — Отже, в Омасі я ходив до Істсайдської середньої школи… ну, й з уроками фізкультури в мене там було досить погано. Мене обзивали Буферистим. Це вам, гадаю, зрозуміло. Вони діставали мене місяців сім приблизно, а потім одного дня, коли ми після уроку одягалися у гардеробі, пара, чи троє, хлопців почали, ну… ляскати мене по череву. Вигукували, що це вони «стоплюють смалець». Потім до них приєдналися ще двоє чи троє. А невдовзі вже й усі разом вони ганяли мене по перевдягальні й по коридору, хльоскаючи мене по животу, по сідницях, по спині, по ногах. Я перелякався, почав кричати. А вони від цього реготали, мов навіжені. І знаєте, — промовив він, дивлячись униз, ретельно поправляючи свій куверт, — то був останній раз, коли я думав про Генрі Баверза, аж до того моменту, коли два дні тому мені зателефонував Майк. Хлопець, який усе те розпочав, був таким собі типовим парубком з ферми, з великими руками, і поки вони мене ганяли, я, пам’ятаю, подумав, що повернувся Генрі Баверз. Гадаю — ні, я знаю, — що саме тоді я й запанікував.

Вони гналися за мною по коридору повз шафки, де тримали свої речі учні, які займалися спортом. Я був голий і червоний, як лобстер. Я втратив усяке почуття гідності чи… чи самого себе, гадаю, ви так могли б сказати. Де я є. Я криком благав про допомогу. А вони гнали мене з криками: «Стопимо смалець! Стопимо смалець! Стопимо смалець!» Там стояла лавка…

— Бене, ти не мусиш знову проводити себе через те, — зненацька промовила Беверлі. Обличчя в неї стало попелясто-блідим. Вона крутила в руках склянку з водою, мало її не розплескуючи.

— Дозволь йому закінчити, — сказав Білл.

Бен на мить затримав на ньому погляд, а потім кивнув:

— Там, у кінці того коридору, стояла лавка. Я впав через неї і вдарився головою. За пару хвилин усі вони вже скупчилися навкруг мене, а потім інший голос промовив: «Гаразд. Це вже досить. Ідіть, хлопці, перевдягайтесь». То був тренер. Стояв у дверях у своїх синіх спортивних штанях із білими лампасами й білій майці. Хтозна, скільки часу він там уже простояв. Вони всі подивились на нього, хтось із вищиром, хтось винувато, хтось без усякого виразу. Вони пішли. А я заливався сльозами. Тренер так і стояв там у тих дверях, що вели до спортзалу, дивився на мене, дивився на жирного хлопця з червоною від стоплювання смальцю шкірою, дивився, як той жирний хлопець ридає на підлозі. І зрештою він сказав: «Бенні, чому б тобі просто не заткнутися к-їбеням?» Мене це так сильно шокувало, почути таке слово від учителя, що я замовк. Я дивився вгору на нього, а він підійшов і сів на лавку, через яку я перечепився. Він нахилився наді мною, і свисток, що висів у нього на шиї, хитнувся і цюкнув мене в лоба. На якусь секунду мені подумалося, що він збирається мене поцілувати чи щось таке, і я відсахнувся від нього, але що він зробив насправді, так це вхопився руками за мої цицьки й стиснув. Потім прибрав руки й витер їх собі об штани, наче щойно був торкнувся чогось брудного. «Ти думаєш, я збираюся тебе втішати? — спитав він мене. — Ні, не збираюся. Ти огидний їм і також огидний мені. У нас на це різні причини, але це тому, що вони діти, а я ні. Вони не знають, чому ти їм огидний. Натомість я знаю. Тому що бачу, як ти ховаєш дароване тобі Богом чудове тіло у цій величезній купі жиру. І все це через безкінечне дурне потурання самому собі, від якого мені ригати хочеться. А тепер послухай мене, Бенні, бо це єдина мелодія, яку я тобі збираюся насвистіти. У мене ще тренування футбольної команди, і баскетбольної, і бігуни, а десь між ними ще й команда плавців. Тому я скажу це тільки раз. Ожиріння в тебе отут, — він поплескав мене по лобі в тому місці, де мене був цюкнув отой його чортів свисток. — Саме звідси кожний жиріє. Якщо ставиш на дієту те, що в тебе між вухами, тоді можеш скинути й вагу. Але такі хлопці, як ти, цього ніколи не роблять».

— От же ж сволота! — промовила Беверлі обурено.

— Йо, — вищирився Бенні. — Але він не знав, що він сволота, отакий він був тупий. Він, либонь, разів шістдесят дивився отой фільм Джека Вебба, «Сержант-інструктор»,[489] і насправді думав, що робить мені послугу. І, як виявилося, він її таки зробив. Бо в ту мить я про дещо подумав… Я подумав…

Бен нахмурився, погляд у нього став відсутнім, і Біллу прийшло вельми дивне відчуття, ніби він знає, що збирається сказати Бен, раніше, ніж той щось промовить.

— Я вже казав вам, що останній раз згадав про Генрі Баверза, коли мене ганяли й «стоплювали смалець» ті хлопці. Ну, а коли тренер підвівся, щоби йти, то був останній раз, коли я насправді подумав про те, що ми зробили того літа, у 1958 році. Я подумав…

Він знову завагався, дивлячись по черзі на кожного з них, немов шукаючи щось у їхніх обличчях. І обережно продовжив.

— Я подумав, якими класними ми були разом. Я подумав про те, що ми зробили і як ми це робили, і раптом мені дійшло, що, якби тренер зіткнувся лице в лице з дечим подібним, в нього б напевне враз посивіло все волосся і серце зупинилося б у нього в грудях, як старий годинник. Це було, звісно, непорядно, але й він повівся зі мною непорядно. Те, що відбулося, було досить простим…

— Ти розлютився, — вставив Білл.

Бен усміхнувся:

— Йо, саме так, — підтвердив він. — Я гукнув: «Тренере! Ви сказали, що тренуєте команду бігунів». Він обернувся, подивився на мене. «Саме так, — відповів він. — Але тебе це аж ніяк не стосується». — «Слухай сюди, ти, дубоголовий сучий сину, — гукаю я йому, і в нього відпадає щелепа, стоїть такий, з виряченими очима. — У березні я вже буду на треку. Що ти про це думаєш?» — «Я думаю, тобі краще стулити пельку, перш ніж вона не довела тебе до неприємностей», — відповідає він. «Я пережену всіх, кого ти виставиш, — кажу я йому. — Я пережену всіх твоїх найкращих. А потім, к-їбеням, вимагатиму від тебе вибачення». У нього кулаки стиснулись, і якусь мить я думав, він зараз повернеться й дасть мені їх скуштувати. Потім вони знову розтислися. «Базікай так і далі, гладунчику, — тихо промовив він. — Язик у тебе моторний. Але день, коли ти зумієш перегнати моїх найкращих, стане тим днем, коли я кину цю роботу й повернуся до сезонного збирання кукурудзи по округах». І він пішов.

— Ти скидав вагу? — запитав Річі.

— Ще й як, — сказав Бен. — Але тренер помилився. Це почалося не в мене в голові. Це почалося з моєї матері. Того вечора я прийшов додому й сказав їй, що хочу трохи схуднути. Це призвело до пекельного скандалу, ми з нею обоє плакали. Вона відразу ж завела ту саму стару пісню з танцями: мовляв, я насправді не товстий, просто в мене кістки великі, а великий хлопчик, який збирається вирости великим чоловіком, мусить багато їсти, щоб себе підтримувати. Це було щось… типу якоїсь системи безпеки для неї, я так думаю. Їй лячно це було, з усіх сил виховувати хлопця самій. Вона не мала ні освіти, ні справжньої кваліфікації, тільки снагу наполегливо працювати. І коли могла подати мені другу добавку… або побачити, поглянувши на мене через стіл, який я весь такий з себе на вигляд солідний…

— Вона почувалася так, наче виграє цю битву, — промовив Майк.

Бен допив решту свого пива й витер сподом долоні з верхньої губи маленькі вусики піни.

— Отже, найбільша битва відбувалася не в мене в голові; битва велася з матір’ю. Вона просто з цим не погоджувалася, і то тривало місяці. Вона не вшивала мій одяг і не купувала мені нового. Я тоді вже бігав, я бігав усюди, і подеколи серце калатало так сильно, що мені здавалося, я ось-ось знепритомнію. Моя перша пробіжка на милю закінчилася тим, що я виригав і таки зомлів. Потім деякий час я тільки ригав. А ще через деякий час мені довелося підтримувати на собі штани під час бігу.

Я взявся за рознесення газет і бігав своїм маршрутом з торбою на шиї, яка билася мені об груди, тим часом як я підтримував штани. Сорочки на мені стали нагадувати вітрила. А вечорами, коли я приходив додому й з’їдав тільки половину того, що вона поклала на тарілку, мати, заливаючись слізьми, повторювала, що я себе нищу голодом, вбиваю себе, що я її більше не люблю, що мені байдуже, як важко вона працює заради мене.