Далі, за чотири будинки після Мюллерів, на тому ж боці вулиці містилася садиба Бові — одна з причин, підозрював Едді, чому Ґрета Бові й Селлі Мюллер були такими близькими подружками в початковій школі. Їхній дім був укритий зеленим ґонтом і теж мав вежі. Але, тоді як вежі на будинку Мюллерів були прямокутними, тутешні вінчали кумедні конічні дашки, які нагадували Едді шкільні блазенські ковпаки[524]. Улітку там, на бічній галявині, завжди виднілися садові меблі — столик під зухвалою жовтою парасолею, плетені крісла, мотузяний гамак, натягнутий між двох дерев. А поза будинком завжди все було напоготові для гри в крокет. Едді знав це, хоча його ніколи не запрошували до Ґрети пограти в крокет. Проходячи тут ніби ненавмисно, ніби по дорозі кудись іще, Едді інколи чув стукіт куль, сміх чи стогони, коли чиясь куля залітала «в нікуди». Одного разу він побачив і саму Ґрету, з лимонадом в одній руці й крокетним молотком в іншій — така струнка й гарніша понад слова всіх поетів (навіть її обпечені сонцем плечі видалися невимовно гарними Едді Каспбраку, дев’ятирічному в той час) — вона гналася за своєю кулею, посланою «в нікуди»; та куля зрикошетила від дерева й таким чином винесла Ґрету на огляд Едді.

Він закохався в неї трішки того дня — біляве, сяюче волосся дівчини спадало на плечі її сукні-шортів лазурового кольору. Вона роззиралася довкола, і на мить Едді подумав, що вона побачила його, але це виявилося не так, бо, коли він підняв руку в нерішучому привітанні, вона не змахнула йому у відповідь своєю, а тільки відбила кулю знову на задню галявину, а тоді побігла слідом за нею. Він пішов далі без образи на те, що йому не відповіли на вітання (він щиро вірив, що Ґрета його не побачила), і на той факт, що його ні разу не було запрошено на щосуботню гру в крокет: навіщо б такій вродливій дівчині, як Ґрета Бові, схотілося запрошувати такого хлопця, як він? Він був вузькогрудим астматиком і мав обличчя потонулого водяного щура.

«Йо, — думав він, ідучи безцільно вниз по Канзас-стрит. — Непогано було б мені прогулятися на Західний Бродвей, знову подивитися на всі ті тамтешні будинки… Мюллерів, Бові, на садиби доктора Гейла й Трекерів…»

На цьому, останньому, прізвищі його думки різко обірвались, тому що (тільки-но згадай про чорта) він якраз і стояв перед вантажною автобазою братів Трекерів.

— Вона й досі тут, — уголос промовив Едді й розсміявся. — Отакої!

Будинок на Західному Бродвеї, який належав Філу й Тоні Трекерам — парочці довічних парубків, — мабуть, був найкрасивішим з усіх великих будинків на тій вулиці: бездоганно білий, середньовікторіанський[525], із зеленими галявинами й великими клумбами, які буяли (в акуратно-ландшафтному сенсі, звичайно) з весни й протягом усього літа. Їхня під’їзна алея щоосені наново покривалася герметиком, і тому завжди залишалася чорною, наче темне дзеркало, сланцеві ґонтини на багатосхилому даху завжди були ідеального м’ятно-зеленого кольору, який майже точно відповідав кольору моріжка, і люди інколи зупинялися, щоб сфотографувати тамтешні готичні вікна, старовинні й насправді визначні.

— Будь-які двоє чоловіків, котрі завдають собі клопоту підтримувати будинок таким гарним, мусять бути гоміками, — якось доволі роздратованим тоном сказала мати Едді, а Едді не наважився попросити в неї роз’яснення.

Автобаза Трекерів була повною протилежністю їхній садибі на Західному Бродвеї. Низька цегляна будівля; землисто-помаранчеві цеглини старі й місцями викришені, а біля підніжжя будівлі чорні, як сажа. Усі вікна були одностайно брудними, окрім невеличкого кола на одній з нижніх шибок вікна диспетчерської. Ця єдина шибка підтримувалася чистою дітьми ще задовго до Едді і тими, які народилися потім, завдяки тому, що над столом диспетчера завжди висів календар «Плейбоя». Жоден із хлопців, які прямували на задню дільницю перекинутися в бейсбол, не проходив без того, щоб спершу зупинитися, протерти шибку бейсбольною рукавицею й оцінити красуню цього місяця.

З трьох боків автобазу оточували посипані гравієм дільниці. Далекобійні фури — і Джиммі-Піти, і Кенворти, і Ріо[526] — всі помальовані написами «БРАТИ ТРЕКЕРИ: ДЕРРІ. НЬЮТОН. ПРОВІДЕНС. ХАРТФОРД. НЬЮ-ЙОРК» — інколи стояли там у безладно-плутаному наддостатку. Інколи в зібраному стані, а інколи там лишалися тільки кабіни й коробки кузовів на задніх колесах та підпорних стійках.

Брати намагалися тримати ділянку позаду своєї автобази якомога частіше вільною від ваговозів, оскільки обидва були завзятими шанувальниками бейсболу і їм подобалося, що діти приходять туди грати. Філ Трекер і сам їздив фурою, тому його хлопці бачили рідко, натомість Тоні Трекер, чоловік із масивними руками й відповідним черевом, займався бухгалтерією і звітами, тож Едді (котрий сам ніколи не грає,— мати його б убила, якби почула, що він грає в бейсбол, бігає, забиває пилюкою свої делікатні легені, ризикує поламати собі ноги, отримати струс мозку й бозна-що ще) звик його бачити. Тоні був невід’ємною частиною літа, а його голос для Едді — таким же елементом гри, яким пізніше став голос Мела Аллена[527]: Тоні Трекер, великий, але одночасно й якийсь примарний, у мерехтливій білій сорочці, коли в гуснучому літньому присмерку світляки починають плести мереживо своїх вогників, кричить: «Ти мусів плигнути під тойм’явч, Рудий!.. Ти відірвав око від того м'явча, Півпінти! Ти ніколи не попадеш по тому чортовому м’явчу, якщо не дивишся на нього!.. Поковзом, Копито! Ти хоч у пику втрап другому бейзмену підошвами отих своїх „Кедів“, та він тебе нізащо ні зможе відтягти геть!»

Ніколи нікого з них не називав на ім’я, згадував Едді. Завжди було: «Агов, Рудий, агов, Білявчику, агов, Чотириокий, агов, Півпінти». Ніколи не гукав «м’яч», завжди в нього звучало «м’явч». Для нього не існувало кия, натомість Тоні Трекер називав його «ясеневим держаком», як от: «Ти ніколи не попадеш по такому м’явчу, якщо не замахнешся на нього отим своїм ясеневим держаком, Копито».

Усміхаючись, Едді підійшов трохи ближче… і тоді його усмішка поблякла. Довга цегляна будівля, де колись оброблялися заявки, ремонтувалися ваговози й складалися на короткотерміновій основі вантажі, стояла тепер темною й тихою. Крізь гравій проріс бур’ян, і не було жодних машин на бічних дільницях… тільки самотня коробка одного кузова, з іржавими й смутними боковинами.

Підійшовши ще ближче, він побачив у вікні ріелторське оголошення «НА ПРОДАЖ».

«Трекери вилетіли з бізнесу», — подумав Едді й здивувався смутку, який принесла з собою ця думка… немов хтось умер. Тепер він зрадів, що не пішов аж туди, на Західний Бродвей. Якщо змогла занепасти компанія «Брати Трекери» — брати Трекери, які здавалися вічними, — що ж тоді могло трапитися на тій вулиці, якою Йому так подобалося прогулюватися в дитинстві? Він схвильовано зрозумів, що не бажає цього знати. Йому не хотілося побачити Ґрету Бові з сивиною у волоссі, з розтовстілими сідницями й стегнами — від надмірного сидіння, надмірної їжі, надмірного питва; просто буде краще — безпечніше — залишатися осторонь.

«Це нам усім варто було зробити — просто залишитися осторонь. Нічого нам тут робити. Повертатися туди, де ти виріс, це як утнути якийсь скажений йогівський трюк — покласти собі до рота власну ступню і якимсь чином заковтнути самого себе, щоб нічого не залишилося; зробити таке неможливо, і кожна притомна особа мусить охеренно радіти, що це неможливо… а що, як ти гадаєш, все-таки трапилося з Тоні й Філом Трекерами, до речі?»

З Тоні, ймовірно, інфаркт; він носив на своїх кістках не менш як сімдесят п’ять зайвих фунтів. Треба берегтися, дивитися, скільки спроможне знести твоє серце. Поети можуть оспівувати розбиті серця, і Беррі Менілоу може про них співати, для Едді з цим усе було гаразд (вони з Майрою мали всі до одного альбоми, які записав Беррі Менілоу), але сам він віддавав перевагу старій, надійній ЕКГ щороку. Звичайно, мабуть, у Тоні не витримало його негодяще серце. А Філ? Зла доля десь на трасі, можливо? Едді, котрий сам заробляв на життя за кермом (чи то колись; тепер хіба що він возив тільки зірок, більшість свого часу кермуючи письмовим столом), знав, що таке зла доля на дорозі. Парубчина Філ разом зі своїм причепом міг пірнути з замощеної кригою дороги десь у Нью-Гемпширі або в Гейнсвілському лісі на півночі Мейну,[528] а може, в нього відрубало гальма на якомусь із довгих узвозів південніше Деррі, коли він прямував у Гейвен крізь весняну зливу. Про таке й усяке інше чуєш у кантрі-піснях про водіїв-далекобійників, які носять на голові стетсони[529] й думають про подружню зраду. Кермуючи письмовим столом, він інколи почувався самотньо, але Едді достатньо насидівся у водійському кріслі — інгалятор їде разом із ним на приладовій панелі, його курок примарно відбивається у лобовому склі (і в бардачок завантажено ціле відро пігулок), — а отже, й знав, що справжня самотність розмазано-червона: кольору хвостових вогнів машини попереду тебе, які відбиваються у мокрому асфальті під зливним дощем.