— От, курва, як біжить час, — зітхаючи, прошепотів Едді і навіть не збагнув, що промовив це вголос.

Почуваючись розм’яклим і нещасним — стан звичайний для нього більше, ніж він сам це усвідомлював, — Едді обійшов будівлю, черевики «Ґуччі» хрустіли по гравію, аби подивитися на ту ділянку, де розігрувалися бейсбольні матчі, коли він був дитиною — коли, як тоді здавалося, дев’яносто відсотків світу становили діти.

Ділянка не вельми змінилася, але одного погляду йому вистачило, аби безсумнівно переконатися, що в певний момент протягом проминених років ігри тут припинилися — колишня традиція просто вимерла, з якихось її власних причин.

У 1958 ромб внутрішнього поля визначали не посипані білим вапном доріжки, а протоптані підошвами рівчачки. Вони не мали справдешніх баз — ті хлопці, які грали тут у бейсбол (хлопці, котрі всі були старшими за Невдах, хоча, як оце тепер пригадалося Едді, інколи тут грав Стен Юріс, києм він відбивав посередньо, але по полю вмів бігати прудко і рефлекси мав, як у янгола), проте під вантажним дебаркадером позаду цієї довгої цегляної будівлі завжди лежали чотири шматки брудного брезенту і їх урочисто діставали, коли на задній ділянці назбирувалося достатньо хлопців, щоб покидати м’яч, і так само урочисто їх повертали назад, коли вечірні тіні ставали достатньо густими, щоб припинити подальшу гру.

Стоячи тут тепер, Едді не побачив і сліду тих протоптаних міжбазових рівчачків. Місцями крізь гравій буйно попроростав бур’ян. Подекуди зблискували розбиті пляшки від содової й пива; в старі часи такі уламки битого скла святобливо прибиралися. Єдиним, що залишилося тим самим, була сітчаста огорожа на дальньому кінці ділянки — дванадцять футів заввишки й іржава, наче засохла кров. Вона забирала небо у безліч ромбовидних рамок.

«Там уже лежала територія пробіжки по всіх базах, — думав Едді, стоячи збентежений, руки в кишенях, на тому місці, де двадцять сім років тому була домашня база. — За огорожу й далі вниз, у Пустовище. Усі звикли називати це „автоматом“»,[530] — він голосно розсміявся й відразу ж нервово озирнувся навкруги — так, ніби це голосно розсміявся якийсь привид, а не парубок у шести десяти доларових слаксах, парубок солідний, як… ну, солідний, як… як…

«Зав’язуй, Едсе, — здалося, шепнув голос Річі. — Ніякий ти не солідний, ще й в останні кілька років поіржати мало з чого випадало, і то зрідка. Авжеж?»

— Йо, авжеж, — промовив стиха Едді й відбив ногою кілька камінців, що з перестуком покотилися геть.

Насправді він бачив, як через огорожу в дальнім кінці ділянки позаду «Братів Трекерів» перелетіли тільки два м’ячі, обидва відбиті одним і тим самим хлопцем: Ригайлом Хаґґінсом. Ригайло був ледь не кумедно дебелим, в дванадцять років мав уже шість футів зросту й важив, либонь, фунтів сто сімдесят[531]. Прізвисько він дістав завдяки своєму вмінню видавати відрижку надзвичайної протяжності й гучності — у його зоряні моменти це звучало, як щось середнє між жабою-биком[532] і цикадою. Інколи під час такої відрижки він швидко ляпотів долонею собі по відкритому роту, видаючи хрипкий гук індіанця.

Ригайло був великим, проте зовсім не жирним, пригадав тепер Едді, але це виглядало так, ніби Бог зовсім не сподівався, що дванадцятирічний хлопчина виросте до таких значних розмірів; якби він не помер того літа, то міг би сягнути шести футів шести дюймів чи й більше, і, можливо, навіть навчився б маневрувати своїм надвеликим тілом у світі дрібніших співгромадян. «Він міг би, — подумав Едді, — навіть навчитися делікатності». Але в дванадцять років залишався незграбним паскудником, проте не тупим, хоча здавався майже таким через те, що всі рухи його тіла були навдивовижу вайлуватими, неоковирними. Він не мав ані сліду ритмічності, природно притаманної Стену; здавалося, ніби тіло Ригайла зовсім не спілкується з його мозком, а існує в якомусь своєму космосі уповільненої громовиці. Едді згадався той вечір, коли один довгий, повільний м’яч було відбито прямо на позицію Ригайла на зовнішнім полі — Ригайлу навіть рухатися не було потреби. Він стояв, дивлячись угору, піднявши свою рукавицю чашею у майже безглуздому жесті, але, замість вловитися йому в рукавицю, м’яч стукнув Ригайла точно в тім’ячко, видавши порожнисте «беньг!». Такий звук міг би видати м’яч, якби впав з висоти трьох поверхів на дах якогось фордівського седана. Він відскочив на добрячих чотири фути, а тоді знову впав — Ригайлу просто в рукавицю. Один нещасливий хлопець на ім’я Овен Філіпс тоді розсміявся на оте «беньг!». Ригайло підійшов до нього й дав такого жорстокого копняка під сраку, що Філіпс побіг із криком додому з діркою на сідниці штанів. Більше ніхто не засміявся… принаймні вголос. Едді припускав, що, якби там тоді був присутнім Річі Тозіер, той би утриматися не зумів, і його Ригайло доправив би аж до шпиталю. Так само гальмівним Ригайло був і на домашній базі. Його було легко пробити, а якщо він відбивав м’яч об землю, навіть найвайлуватіші захисники без клопоту наздоганяли Ригайла вже на старті. Утім, коли він поцілював по м’ячу, як слід, той летів дуже, дуже далеко. Ті м’ячі, які Ригайло на очах у Едді колись вибив поза огорожу, обидва були дивовижними. Першого так і не знайшли, хоча тоді його шукали понад дюжину хлопців, лазячи туди-сюди по крутому урвищу, що спускалося в Пустовище.

Проте, другий м’яч знайшовся. М’яч той належав іншому шестикласнику (Едді не міг згадати його справжнього імені, тільки те, що всі діти кликали його Шморгуном, бо він зажди ходив застуджений), і тим м’ячем користувалися й далі всю весну й початок літа 1958-го. У результаті м’яч той перестав бути майже ідеальним сферичним створінням, обтягнутим кордовською шкірою й прошитим червоними стібками, яким він колись був з’явився з коробки; він став потертим, закаляним травою, в кількох місцях порізаним, завдяки сотням своїх подорожей по гравію зовнішнього поля, в одному місці його шви почали розлазитись, і Едді, який, коли його астма не дуже про себе нагадувала, ганяв за фоловими м’ячами (радіючи кожному «дяка, пацанчику», коли він закидав заблукалий м’яч назад на поле), розумів, що невдовзі хтось дістане моток ізоляційної стрічки «Блек Кет» і підлікує цей м’яч, щоби ним можна було користатися ще з тиждень чи й трохи довше.

Але, раніш аніж настав той день, один семикласник з неймовірним ім’ям Стрінгер Дедем жбурнув м’яча, як йому ввижалося, «перемінної швидкості» Ригайлу Хаґґінсу. Ригайло перфектно вирахував цю подачу (повільні м’ячі, вибачте за каламбур, гальмівному якраз і були до снаги) і вдарив по Шморгуновому старому «Сполдингу»[533] так сильно, що в того луснула обшивка і, затріпотівши великим білим метелеком, лише кілька футів не долетіла до другої бази. Сам м’яч продовжив линути вгору й угору в дивоглядне присмеркове небо, дедалі розплітаючись і розплітаючись, хлопці оберталися, стежачи за його рухом у німому зачудуванні; м’яч полинув угору, все ще здіймаючись, поза сітчасту огорожу, і Едді пригадав, як Стрінгер Дедем ніжно й благоговійно промовив «свяаата срака!», коли м’яч усе ще простував у небо, і всі вони бачили, як розплітається пряжа, і, мабуть, ще раніше, ніж він упав, шестеро хлопчаків уже дерлися на огорожу, і ще Едді згадав, як вражено, мов скажений, реготав і скрикував Тоні Трекер: «Цей міг би вилетіти й за стадіон „Янкі“![534] Ви чуєте мене? Цей міг би вилетіти навіть за той йобаний стадіон „Янкі!“»

М’яча тоді знайшов Пітер Гордон — неподалік від того ручаю, який члени Клубу Невдах менш ніж за три тижні по тому перегородили греблею. Те, що від нього залишилося, не мало навіть трьох дюймів у перетині; але подиву гідним чудом було те, що нитка так і не порвалася[535].