Кунц знову набрав повні груди повітря й хотів закричати, але істота вже кинулася на нього.

— Вистава почалася! — загарчав клоун і стиснув плечі Кунца пальцями в білих рукавичках.

Кунц збагнув, що під рукавичками ховалися не людські кінцівки, а звірячі лапи.

Вже втретє за цей довгий, нескінчений день Кей МакКолл підійшла до телефону.

Цього разу в неї вийшло набагато краще, ніж за дві попередні спроби. Цього разу вона дочекалася, поки на іншому кінці дроту відповіли на дзвінок, і доброзичливий голос із ірландським акцентом промовив: «Сикс-стритівський відділок, сержант О’Баннон, чим я можу вам допомогти?», а вже потім Кей повісила слухавку.

Господи Ісусе, та в тебе непогано виходить. Може, на восьмий чи дев’ятий раз в тебе стане духу назвати своє ім’я.

Вона пішла на кухню, налила собі содової, а потім додала трохи шотландського віскі, хоча знала, що запивати «Дарвон»[605] алкоголем — ідея не дуже вдала. Їй пригадався уривок народної пісні, яку вона в молодості чула по студентських кав’ярнях: «Голова гуде від віскі, джин хлюпоче в животі / Ти помреш від цього, друже, — док колись сказав мені», і вона нервово засміялася. Над баром висіло дзеркало. Кей поглянула на своє відображення, і сміх різко обірвався.

Хто ця жінка?

Одне око набрякло так, що ледве відкривалося.

Хто ця побита жінка?

Ніс гротескно роздувся й посинів, наче в лицаря-п’янички, що років тридцять тинявся по шинках.

Хто ця побита жінка, яка схожа на тих нещасних, що повзуть до кризових центрів, коли перелякаються вкінець, чи, навпаки, наберуться хоробрості, чи просто втратять здоровий глузд настільки, щоб піти від чоловіків, котрі їх кривдять, котрі систематично їх духопелять — тиждень за тижнем, місяць за місяцем, рік за роком?

Рвана подряпина на щоці.

Хто вона, Кей, пташко моя?

Рука в підтримуючій пов’язці.

Хто? Це ти? Невже це ти?

— Зустрічайте… Міс Америка, — проспівала вона. Їй хотілося, аби голос звучав упевнено й цинічно, проте вийшло тільки на початку — на сьомому складі Кей затнулася, а на восьмому голос зірвався. То був не впевнений голос, а переляканий. Вона це розуміла, бо лякалася не вперше, проте завжди вміла опановувати свої страхи. Зараз їй подумалося, що цей раз так просто не минеться.

Лікар, який прийняв Кей у крихітній палаті при домі Сестер Милосердя за півмилі від її будинку, був молодим і навіть симпатичним. За інших обставин вона б мимохідь (а може, й залюбки) розглянула перспективу затягнути його до себе в ліжко та показати сім чудес світу за одну ніч. Але хтивості й сліду не було. Біль — поганий провідник для хтивості. І страх також.

Його звали Ґеффіном, і Кей було байдуже, що він так пронизливо на неї дивиться. Він узяв білий паперовий стаканчик, до половини наповнив водою з-під крану, вийняв пачку сигарет із шухляди стола та подав Кей.

Вона взяла одну сигарету, і Ґеффін запалив сірника. Секунду-дві він ловив вогником кінчик сигарети, бо в Кей тремтіли руки, потім кинув сірник в паперовий стаканчик. Шшшш.

— Чудова звичка, — сказав лікар. — Правда?

— Оральна манія, — відповіла Кей.

Він кивнув і замовк. Він усе дивився на неї. Неначе чекав, що вона от-от заплаче, і Кей розізлилася, оскільки саме це й збиралася зробити. Вона ненавиділа, якщо комусь, а передусім чоловікам, вдавалося передбачити її емоції.

— Хлопець? — зрештою спитав він.

— Мені б не хотілося про це говорити.

— Угу.

Він курив і дивився на неї.

— Хіба мама тобі не казала, що витріщатися неввічливо?

Вона хотіла, щоби фраза прозвучала жорстко, проте більше скидалося на благання: «Не дивися на мене, я знаю, який у мене вигляд, я бачила». За цією думкою прийшла інша, і Кей підозрювала, що її подруга Беверлі також про це загадувалася. Найгірше побиття відбувалося десь глибоко всередині, на тому рівні, де людина могла переживати внутрішньо-духовну кровотечу, якщо це можна так назвати. Кей знала, як виглядає, ще б пак. Більше того, вона знала, як почувається. Вона почувалася жовтою. Гнітюче було відчуття.

— Я скажу лише раз, — заговорив Ґеффін низьким приємним голосом. — Коли я чергую в швидкій, лізу в бочку[606], так би мовити, то за тиждень бачу десятки два побитих жінок. Інтерни мають справу ще з двома десятками. Тому слухай. Прямо тут у приймальні є телефон. Я дам тобі гроші на дзвінок. Набереш відділок на Сикс-стрит, залишиш їм своє ім’я та адресу, розкажеш, що сталося та хто це зробив. Потім покладеш слухавку, я дістану з тої картотечної шухляди пляшку бурбону — виключно в медичних цілях, сама розумієш — і ми вип’ємо за це. Бо я вважаю, і то лише моя суб’єктивна думка, що нижче за чоловіка, який б’є жінок, може бути лише сифілітичний щур.

Кей мляво посміхнулася.

— Дякую за пропозицію, — сказала вона, — але я відмовлюся. Поки.

— Угу. Але коли прийдеш додому, гарненько роздивися себе в дзеркалі, міс МакКолл. Хто б то не був, він тебе добряче потягав.

І тоді вона заплакала. Не змогла втриматися.

Том Роган подзвонив близько півдня того ж дня, коли вона зі спокійною душею проводила Беверлі. Він спитав, чи Кей не виходила на зв’язок із його дружиною. Голосу нього був спокійний, поміркований, і аж ніяк не засмучений. Кей відповіла, що майже два тижні не бачила Беверлі. Том подякував і повісив слухавку.

О першій, коли вона працювала в своєму кабінеті, пролунав дзвінок у двері. Кей пішла відчиняти.

— Хто там?

— Доставка квітів, фірма «Крагін», мем, — відповів високий голос.

Невже вона була такою дурепою, що не пізнала неприродній фальцет Тома, що повірила, ніби він може так легко здатися, що зняла ланцюжок перед тим, як відчинила двері?

Він увійшов, і вона встигла вимовити лиш: «Забирайся зв…», коли нізвідки прилетів кулак Тома й обрушився на її праве око, від чого повіки зімкнулися, а в голові спалахнув неймовірний біль. Вона стрімголов покотилася по коридору, намагаючись встояти на ногах і хапаючись за все, що попадало під руку: витончена, крихка ваза розбилася об кахлю, перекинулася вішалка для одягу. Кей упала. Том зачинив за собою двері та пішов до неї.

— Забирайся звідси! — закричала вона на нього.

— Щойно ти скажеш, де вона, — сказав Том, ідучи до неї по коридору. Кей вдалося розгледіти, що він і сам має кепський вигляд, а точніше сказати, жахливий вигляд, і вона відчула, як серце сповнила неясна, проте люта втіха. Що б Том не зробив із Бев, скидалося на те, що вона відплатила йому сповна. У будь-якому разі, достатньо, аби він цілий день не виходив із дому, та й зараз Том краще б виглядав на лікарняному ліжку.

А ще він був дуже сердитим і озлобленим.

Кей ледве звелася на ноги та позадкувала, не зводячи очей з Рогана, наче з дикого звіра, що вирвався з клітки.

— Я вже сказала, що не бачила її, і це правда, — вимовила вона. — А тепер забирайся, поки я не подзвонила в поліцію.

— Ти її бачила, — відповів Том, намагаючись розтягнути набряклі губи у вишкірі. Кей помітила, що його зуби стали на диво нерівними, а передні були взагалі зламані. Він продовжував: — Я дзвоню тобі й кажу, що не знаю, де Бев. Ти кажеш, що два тижні її не бачила. І жодного запитання. Жодного непривітного слова, хоч я в курсі, чорт забирай, що ти мене ненавидиш. То де ж вона, пизда ти тупа? Розкажи мені.

Тоді Кей повернулася та побігла далі по коридору. Вона хотіла дістатися до вітальні, захлопнути розсувні двері з червоного дерева та провернути засувку. Вона випередила Тома (він шкутильгав), але не встигла зачинити двері, як він протиснувся між стулками. Роган зробив один судомний ривок та опинився у вітальні. Кей знову обернулася, намагаючись утекти, але він схопив її за сукню та смикнув із такою силою, що матерія на спині розірвалася від коміра до пояса. «Ах ти лайно, цю сукню пошила твоя дружина», — незв’язно подумала вона, і Том розвернув її обличчям до себе.