— Мем, це займе багато часу, — з сумнівом повідомила оператор.

— Навіть довше, ніж ти думаєш, сестро, — відповіла Кей. — Я писатиму своєю невмілою рукою. Робоча подалась у відпустку.

— Зазвичай, ми не…

— Послухай мене, — незлобливо перебила Кей. — Я дзвоню з Чикаго. Я намагаюся вийти на зв’язок зі своєю подругою, яка щойно кинула чоловіка та подалася в Деррі, де виросла. Її чоловік знає, куди вона поїхала. Він отримав цю інформацію, відлупцювавши мене так, що я світу білого не бачу. Цей чоловік — психопат. Подруга має знати, що він іде до неї.

Виникла довга пауза, а потім оператор довідкової промовила значно людянішим голосом:

— Гадаю, вам насправді потрібен номер Деррійського поліцейського департаменту.

— Гаразд, я його теж запишу. Але її треба попередити, — сказала Кей. — А ще…

Вона згадала про порізану щоку Тома, гулю на чолі, ще одну — на скроні, шкутильгання, жахливі, набряклі губи.

— Може, буде достатньо, якщо вона просто дізнається про його приїзд, — завершила вона.

Ще одна довга пауза.

— Ти там, сестро? — спитала Кей.

— «Арлінгтон Мотор Лодж», — відповіла оператор, — 643-8146. «Бессі Парк Інн», 648-4083. «Баньян Мотор Корт»…

— Трохи повільніше, гаразд? — попросила Кей, несамовито дряпаючи продиктовані номери. Вона пошукала очима попільничку, проте не побачила й загасила «Пел Мел» об настільний бювар. — Тепер продовжуй.

— «Кларендон Інн»…

На п’ятому дзвінку їй майже пощастило. Беверлі Роган зупинилася в готелі «Деррі Таун Хаус». Пощастило майже, тому що Беверлі в номері не було. Кей залишила своє ім’я, телефон та прохання, щоби Беверлі передзвонила їй, щойно повернеться, як би пізно не було.

Портьє повторив повідомлення. Кей піднялася на другий поверх і прийняла ще одну пігулку «Валіуму». Вона лягла та спробувала заснути. Сон не йшов. «Вибач мені, Бев, — думала вона, позираючи у темряву й занурюючись у наркотичне сп’яніння. — Те, що він сказав про моє обличчя… то було занадто. Подзвони мені, Бев. Будь ласка, подзвони чимшвидше. І стережися того божевільного сучого сина, за якого ти вийшла заміж.»

Божевільному сучому сину, за якого Беверлі вийшла заміж, пощастило з квитками більше, ніж за день до того його дружині, оскільки він вилетів із «О’Хара»,[610] що є осередком комерційних авіаліній материкової частини Сполучених Штатів. Під час польоту він раз у раз перечитував замітку про автора, розміщену в кінці «Чорних порогів». У ній значилося, що Вільям Денбро був уродженцем Нової Англії та автором ще трьох романів (як послужливо зазначалося в замітці, вони випускалися видавництвом «Сіґнет»[611] у м’якій обкладинці). Він та його дружина, актриса Одра Філіпс, мешкали в Каліфорнії. Помітивши, що «Чорні пороги» були видані у 1976 році, Том здогадався, що з того часу цей романіст міг написати ще пару книг.

Одра Філіпс… він бачив її в кіно, чи не так? Він рідко звертав увагу на актрис (Том вважав, що в гарному фільмі має бути погоня, або детективна історія, або ж чудовисько), але цю крихітку він запам’ятав. Він помітив її тому, що вона була дуже схожа на Беверлі: довге руде волосся, зелені очі, цицьки завжди напоготові.

Він сів рівніше й почав хлопати книжкою по коліну, намагаючись не звертати уваги на біль у голові та роті. Так, він був певен. Одра Філіпс була тою рудоволосою дівкою з гарними цицьками. Він побачив її в картині Клінта Іствуда, а через рік — у жахастику під назвою «Кладовищенський місяць». Тоді Беверлі була з ним у кіно, а коли вони виходили після сеансу, Том зауважив, що актриса дуже схожа на неї. «Не думаю, — відповіла тоді Бев. — Я вища, а вона гарніша. А ще в неї темніше волосся». От і все. Він більше не згадував про той випадок — дотепер.

Він та його дружина, актриса Одра Філіпс…

Том дещо розумівся на психології, бо маніпулював дружиною протягом усіх років їхнього шлюбу. І тепер, десь на підсвідомості, його починало гризти надокучливе відчуття неспокою. Воно полягало в тому, що Бев і цей Денбро гралися разом у дитинстві та що цей Денбро одружився на жінці, яка, попри все, що говорила Бев, була навдивовижу схожа на дружину Тома Рогана.

В які ігри гралися Денбро й Беверлі, коли були малими? У листоношу? У пляшечку?

У що ще?

Том сидів у своєму кріслі, хлопав книгою по коліну та відчував, як у нього починають пульсувати скроні.

Коли він прибув у Бенгорський міжнародний аеропорт і підійшов до кіосків із прокату автомобілів, дівчата (одна вдягнена в жовте, друга — в червоне, третя — в яскраве зелене) нервово поглянули на його небезпечне, набрякле обличчя й сказали (нервуючись іще більше), що їм дуже шкода, але вільних машин немає.

Том пішов до газетної розкладки й купив бенгорську газету. Не звертаючи уваги на погляди перехожих, він почав проглядати оголошення з продажу, і згодом виокремив три підхожі варіанти. І на другому дзвінку отримав бажаний результат.

— У газеті написано, що в тебе є універсал «Ел-ті-ді 76».[612] За чотирнадцять сотень.

— Так, усе вірно.

— Ось що я тобі скажу, — сказав Том і торкнувся гаманця в кишені куртки. Він був набитий готівкою, шість тисяч доларів. Том повів далі: — Прижени її до аеропорту, і ми складемо угоду прямо тут. Ти віддаси мені машину, розписку про розрахунок та технічний паспорт. Плачу готівкою.

Молодик із універсалом на продаж помовчав, а потім сказав:

— Я зніму свої номери.

— Звісно, без проблем.

— Як я вас пізнаю, містере…?

— Містер Барр, — сказав Том, дивлячись на вивіску над терміналом аеропорту, на якій було написано «АВІАЛІНІЇ „БАР ХАРБОР“ ПОДАРУЮТЬ ВАМ НОВУ АНГЛІЮ — І ЦІЛИЙ СВІТ!». — Я чекатиму біля дальнього входу. Ти мене пізнаєш по обличчю, бо сьогодні я не в кращій формі. Вчора ми з дружиною пішли кататися на роликах, і я добряче гепнувся. Думаю, могло бути гірше. Я не пошкодив нічого, крім обличчя.

— Ого, яка прикрість, містере Барр.

— Заживе. Просто прижени сюди машину, мій любий друже.

Він повісив слухавку, попрямував до дверей і вийшов у теплу запашну травневу ніч.

За десять хвилин у весняних сутінках з’явився молодик на універсалі. Виявилося, він іще зовсім пацан. Вони уклали угоду, й пацан видав розписку, яку Том байдуже запхав до кишені плаща. Він стояв і дивився, як пацан відкручував номерні знаки штату Мейн.

— Накину ще три бакси за викрутку, — сказав Том, коли той закінчив.

Пацан замислено глянув на нього, знизав плечима, простягнув викрутку та взяв три банкноти, які видав йому Том. «Яке мені діло», — говорило те знизування. «І ти абсолютно правий, мій маленький любий друже», — подумав Том. Він проводив пацана поглядом до таксі, а потім сів за кермо «форду».

Лайняна була машина: трансмісія скреготала, кардан гарчав, корпус торохкотів, а гальма не викликали жодної довіри. Але то не мало значення. Він обігнув аеропорт, заїхав на довгострокову парковку й отримав талон. Він зупинив машину біля «субару», яка, судячи з вигляду, простояла тут досить довго. Узявши викрутку пацана, він зняв знаки з «субару» та почепив їх на «форд». Він працював, наспівуючи собі під ніс.

О десятій вечора він уже прямував на схід по трасі № 2, а на сусідньому сидінні лежала розгорнута дорожня карта штату Мейн. Том виявив, що радіо в «форді» було несправне, тож їхав у тиші. Нічого страшного. Він мав теми для роздумів. Наприклад, він думав про всі ті чудові речі, які зробить із Беверлі, коли впіймає її.

Він усім серцем відчував, що Беверлі була десь поруч.

І курила.

Ох, моя люба дівчинко, Том Роган не той чоловік, якому можна їбати мозок. А питання полягає от у чому — що нам тепер із тобою робити?

«Форд» прокладав дорогу крізь ніч, поспішаючи за світлом від власних фар. Коли Том дістався Ньюпорта, він уже все вирішив. Він знайшов відчинену крамничку на головній вулиці, зайшов до неї та купив блок «Кемелу». Продавець побажав йому гарного вечора. І Том побажав йому того самого.