— Звичайні дренажні насоси, малий. Вони стоять у циліндрах на глибині десяти футів та качають нечистоти та стічні води, коли схил землі вирівнюється чи трохи піднімається. Старі механізми, місту давно пора встановити нові, але Рада завжди посилається на нестачу коштів, коли приходить час планувати бюджет. Якби мені давали по четвертаку кожного разу, як я туди спускаюся і лагоджу один із тих двигунів, стоячи по коліна в лайні… але тобі воно не треба, Білле. Чом би тобі не піти подивитися телевізор? Гадаю, сьогодні показуватимуть «Шуґарфута»[628]…

— Але м-мені с-с-справді ці-цікаво, — відповів Білл, і не лише тому, що задовго до цієї розмови дійшов висновку, що десь під Деррі ховалося щось страшне.

— Навіщо тобі купка якихось дренажних насосів? — поцікавився Зак.

— Ш-ш-шкільний реф-реферат, — знайшов відмазку Білл.

— Зараз літо.

— Н-на н-н-наступний р-рік.

— Ну, тема не дуже цікава, — відповів Зак. — Учитель, мабуть, поставить тобі «незадовільно», бо ти його приспиш. Тож дивися, ось Кендаскіґ…

Зак провів пряму лінію серед дрібної тирси на поверхні столу, де лежала його столярна ножівка.

— …а ось Пустовище. Оскільки центр міста розташовано нижче, ніж житлові квартали, скажімо, Канзас-стрит, чи Старий Відріг, чи Західний Бродвей, то переважну більшість відходів треба викачувати вгору до річки. Нечистоти з будинків стікають у Пустовище самі по собі. Бачиш?

— Т-т-так, — відповів Білл і став ближче до тата, аби роздивитися ті лінії, став так близько, що притиснувся плечем до батьківської руки.

— Коли-небудь держава заборонить зливати необроблені нечистоти в річки й покладе край цій марудній справі. А поки ми маємо насоси в… як їх називає твій товариш?

— Нори морлоків, — відповів Білл без жодного натяку на заїкання, хоча цього не помітив ані його батько, ані він сам.

— Так. Ось для чого в норах морлоків стоять насоси. Менше з тим, вони працюють у нормальному режимі, окрім тих випадків, коли сильно дощить чи розливається річка. Бо, хоча водостоки та каналізація з насосами створювалися як дві окремі системи, вони повсякчас перетинаються між собою. Бачиш?

Він намалював кілька хрестів по лінії, яка позначала Кендаскіґ, і Білл кивнув.

— Ну, єдина річ, яку ти мусиш знати про дренажні системи, це те, що вода тече всюди, де тільки зможе. Коли рівень води підіймається, то водостоки затоплюються так само, як і каналізація. Коли рівень у водостоках досягає тих насосів, стається коротке замикання і система відрубується. А це завдає клопоту мені, бо я їх лагоджу.

— Тату, а в-великі ті в-в-водостоки та к-каналізація?

— Маєш на увазі розмір отворів?

Білл кивнув.

— Головна труба в каналізації має діаметр футів у шість. Другорядні, які йдуть від житлових кварталів, мають фути по чотири-п’ять. Може, деякі трохи більші. І повір мені, Біллі, та друзям перекажи: ніколи не спускайтеся в оті труби, ані задля розваги, ані на спір, ані з будь-якою іншою метою.

— Чого?

— З 1885 року у місті змінилася дюжина різних керівництв, і всі вони надбудовували нові системи на основі старої. Під час Великої депресії Управління громадських робіт заклало вторинну дренажну систему та третьорядну каналізацію. Тоді на комунальне будівництво виділялося багато грошей. Але хлопець, який керував тими проектами, загинув у Другу світову, а за п’ять років у Департаменті водопостачання з’ясувалося, що майже всі плани та креслення зникли. Між 1937 та 1950 роками загубилося схем вагою фунтів на дев’ять. Я це до того, що ніхто не знає, куди ведуть ті водостоки та каналізаційні труби і чому. Поки двигуни працюють справно, ними ніхто не цікавиться. А коли вони виходять з ладу, Департамент посилає трьох-чотирьох бідолах шукати зіпсутий насос чи місце, де забився водостік. Робітники збіса добре знають, що в таких випадках обід краще брати з собою. Там панують темрява й сморід, а ще водяться пацюки. Є багато причин не сунути туди носа, але найголовніша полягає в тому, що там легко загубитися. Таке вже траплялося.

Загубитися під Деррі. Загубитися в каналізації. Загубитися в темряві. Від цих думок віяло таким холодом і відчаєм, що Білл секунду помовчав і лише потім запитав:

— Але невже нікого н-не п-п-посилали зробити н-нові карти…

— Мені треба закінчити з цими нагелями, — перервав його Зак, повертаючись спиною та відсторонюючись. — Іди подивися, що там по телеку показують.

— А-а-але т-т-тату…

— Іди, Білле, — сказав Зак, і Білл знову відчув холод. Цей холод перетворював щоденні вечері на тортури, під час яких батько гортав журнали з енерготехніки (сподіваючись отримати підвищення наступного року), а мати читала один зі своїх нескінченних британських детективів: Марш, Сейерс, Іннез, Аллінгем[629]. Холод позбавляв їжу смаку, перетворював її на заморожений напівфабрикат, який ніхто не додумався розігріти. Інколи Після вечері він ішов до себе в кімнату, лягав на ліжко та, обхопивши руками скручений судомою шлунок, подумки промовляв: «Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє». Він робив це все частіше й частіше звідтоді, як помер Джорджі, хоча мама навчила його цієї скоромовки ще за два роки до того. Для Білла ця фраза перетворилася на магічне замовляння: він мріяв про день, коли зможе прийти до мами та вимовити ці рядки без зупинки й затинання. Він говоритиме, дивитиметься прямо їй у вічі, і холод між ними зникне. Її очі спалахнуть від радості, вона обійме його та скаже: «Чудово, Біллі! Мій хороший хлопчик! Мій хороший хлопчик!»

Звісно, Білл нікому про це не розповідав. Такі зізнання не можна було вибити з нього навіть батогом; ані диба, ані іспанський черевик не змусили б його виказати потаємні фантазії, що ховалися десь вглибині його серця. Він почув цю скоромовку від матері одного суботнього вечора, поки вони з Джорджі дивилися «Пригоди Дикого Білла Гікока»[630] з Гаєм Медісоном та Енді Девіном у головних ролях. І якби зараз він зміг повторити цю фразу, то мама ожила би, наче Спляча красуня, яка прокинулася від поцілунку, вирвавшись із холодних снів у теплий світ казкового кохання.

Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє.

Тоді, третього липня, він не відкрився своїм друзям, а просто переповів те, що розказав йому батько про каналізації та дренажні системи Деррі. Вигадка давалася Біллові легко та природно (інколи навіть легше за правду), і він змалював Невдахам сцену, яка істотно відрізнялася від того, що відбувалося в реальності: Білл сказав, що вони зі старим дивилися ящик та попивали каву.

— Тато дозволяє тобі пити каву? — спитав Едді.

— А-а-а-авжеж, — відповів Білл.

— Ого, — протягнув Едді, — а моя мама й спробувати не дає. Каже, що кофеїн шкідливий. Хоча сама п’є, скільки влізе.

— Мені тато дозволяє пити каву, якщо я схочу, — сказала Беверлі, — але він мене вб’є, якщо застукає з сигаретою.

— А чого ти вирішив, що воно живе в каналізації? — запитав Річі, перевівши погляд із Білла на Стена Юріса, а потім знову на Білла.

— Д-д-до ц-ц-цього все зво-зводиться, — відказав Білл. — Г-голоси, ш-ш-що їх чула Б-б-беверлі, йшли зі с-с-стоків. І кр-кров. Коли за н-нами г-гнався к-к-клоун, то біля сто-стокової тру-труби лежали о-оранжеві пом-помпони. А Джи… Джи-Джордж…

— То був не клоун, Великий Білле, — заперечив Річі. — Я ж казав тобі. Знаю, звучить дико, але то був вовкулака. Богом клянуся, я його бачив.

Річі з надією глянув на інших.

— Воно о-о-обернулося на вовкулаку с-саме для тебе, — відповів Білл.

— Шо?

— Не-невже не ро-ро-розумієш? Ти побачив в-в-вовкулаку, бо п-п-подивився той т-тупий фільм в «А-а-аладдіні».

— Щось я не второпаю.

— Здається, до мене дійшло, — тихо вимовив Бен.

— Я х-ходив до б-б-бібліотеки, ш-шукав в енцик-циклопедії, — сказав Білл. — Гадаю, це глах-глах…