Білл замовк, напружився, а потім видав:

— Гламор.

— Гламмер? — із сумнівом перепитав Едді.

— Г-г-гламор, — відказав Білл і вимовив слово по літерах. Він розповів друзям, що знайшов це визначення у словнику, а також прочитав цілий розділ із книги «Правда ночі». Слово «гламор» було гельською назвою істоти, що оселилася в Деррі. Протягом історії людства різні раси та культури утворювали свої визначення, але всі вони означали одне й те саме. Корінні народи Великих рівнин називали його «маніту» — дух, що набував подоби гірського лева, лося чи орла. Індіанці вірили, що маніту може вселятися в людей, і вони набувають сили, здатної перетворювати хмари на тотемних тварин. Мешканці Гімалаїв використовували назву «таллус», або «телус», — зла потойбічна істота, що читає думки та приймає форму найпотаємніших людських страхів. Жителі Центральної Європи знали його як «ейлака», брата «вурдерлака» чи вампіра. У Франції такого перевертня називали «лу-гару», що іншими мовами недбало перекладали «вовкулакою», проте, як зауважив Білл, «лу-гару» (він вимовляв це слово як «луп-гару»[631]) міг перетворюватися на кого завгодно: на вовка, яструба, вівцю чи навіть жука.

— А в тих статтях нічого не було про те, як знищити гламора? — спитала Беверлі.

Білл кивнув, хоча вигляд мав не дуже обнадійливий.

— У Г-г-гімалаях є о-один р-ритуал, але в-він досить г-г-гидотний.

Друзі подивилися на Білла. Вони не хотіли цього чути, але розуміли, що мусять.

— В-в-він на-називався Р-ри-туалом Ч-чюді, — сказав Білл та став пояснювати, у чому він полягав. Гімалайські святі могли вистежити телуса. Тоді телус висовував язика, а святий — свого. Язики треба було переплести та прикусити таким чином, щоб дух і людина зчепилися одне з одним та лишилися віч-на-віч.

— Ой, мене зараз знудить, — сказала Беверлі та перекотилася на бік. Бен несміливо погладив її по спині та озирнувся на друзів, перевіряючи, чи ніхто не помітив його жест. Ніхто не помітив, бо Невдахи зачаровано витріщалися на Білла.

— І що далі? — запитав Едді.

— Н-н-ну, — відповів Білл, — прозвучить д-д-дико, а в к-книзі було с-сказано, що треба ж-жартувати та з-загадувати з-з-загадки.

— Що? — перепитав Стен.

Білл кивнув. Він скидався на репортера, який хоче нагадати (не сказати прямо у вічі, а просто натякнути), що він не вигадує новин, а лише переповідає факти.

— Г-гаразд. С-с-спочатку ч-чудовисько видає ж-ж-жарт чи за-загадку, потім — т-ти, і т-так далі, по ч-черзі…

Беверлі знову сіла, підібрала коліна до грудей та обхопила руками гомілки.

— Не розумію, як можна розмовляти з… ну, з прикушеними язиками, — сказала вона.

Тої ж миті Річі висолопив язика, затиснув його між пальцями та продекламував: «Тато працює на птахо-хєрні!»[632]. І всі зареготали, хоча жарт був геть дитсадівським.

— Мо-може треба с-с-спілкуватися т-телепатично, — сказав Білл. — М-менше з тим, я-якщо л-л-людина засміється п-першою, не зва-зважаючи на б-б-б-б…

— Біль? — допоміг Стен.

Білл кивнув і продовжив:

— Т-тоді телус її в-в-вб’є та з-з-з'їсть. Тобто її душу. А-але я-якщо л-людині п-першою вдасться р-р-розвеселити т-телуса, то він м-матиме зникнути на с-с-сто ро-років.

— А в книзі говорилося, звідки беруться такі істоти? — спитав Бен.

Білл похитав головою.

— І ти в це віриш? — поцікавився Стен. Здавалося, він спробував поглузувати, але йому забракло духу.

Білл знизав плечима та відповів:

— М-майже…

Він ніби хотів додати щось іще, але похитав головою та замовк. Едді почав неквапливо розмірковувати:

— Це багато чого пояснює: клоуна, прокаженого, вовкулаку… І, гадаю, мертвих хлопчиків також, — обмовився він і глянув на Стена.

— Настав зірковий час Річі Тозіера — людини тисячі жартів та мільйона загадок! — вигукнув Річі голосом Диктора Кінохроніки МувіТон.

— Якщо доручити цю справу тобі, то ми всі помремо, — сказав Бен. — Повільно. У страшних муках.

Невдахи знову зареготали.

— To що ж нам робити? — запитав Стен, але Білл знову лише Похитав головою… хоча й підозрював, що відповідь йому вже Відома. Стен підвівся.

— Давайте підемо кудись в інше місце, — сказав він. — Я собі все гузно відсидів.

— А мені тут подобається, так гарно й прохолодно, — відказала Беверлі та глянула на Стена. — Здається, ти хочеш утнути щось дитсадівське, наприклад, спуститися на звалище та покидати камінням у пляшки.

— А я люблю бити пляшки, — сказав Річі та зайняв позицію біля Стена. — Це мій внутрішній Джей Ді, крихітко.

Він підняв комір сорочки та взявся величаво походжати довкола, наче Джеймс Дін у «Бунтівнику без причини».

— Мені болить, — похмуро вимовив він, потираючи груди. — Дістало все, тямиш? Батьки. Школа. Сус-ПІЛЬ-ство. Усі. Вони тиснуть на мене, крихітко. Вони…

— Лайно, — закінчила Беверлі та зітхнула.

— У мене є петарди, — запропонував Стен, і всі забули про гламорів, маніту та невдалу імітацію Джеймса Діна, щойно Стен вийняв із кишені штанів пачку «Чорних кішок»[633]. Навіть Білл здивувався.

— Г-господи Ісусе, Сте-сте-ене, д-де ти їх р-роздобув?

— Дістав від того товстуна, з яким інколи ходжу до синагоги, — відповів Стен. — Виміняв на купку коміксів про Супермена та Маленьку Лулу.

— Так давайте їх підірвемо! — захлинаючись від радості, заволав Річі. — Давай підірвемо їх, Стенні, я більше ніколи не казатиму, що ви зі своїм батьком Христа розіп’яли, присягаюся, що скажеш? Я всім казатиму, що в тебе маленький ніс, Стенні! Що ти навіть не обрізаний!

Тоді Беверлі аж завищала та й справді мало не захлинулася від реготу, встигнувши прикрити обличчя руками. Засміявся Білл, потім — Едді, а за мить до них приєднався і сам Стен. Відлуння сміху прокотилося по широкій, мілководній гладі Кендаскіґ. То був звук літа в переддень Четвертого липня, такий же яскравий, як і сонячні промені, що відбивалися від річкових хвиль. І ніхто не помітив пари оранжевих очей, які стежили за дітлахами крізь зарості терену та безплідні кущі чорниці. Смуга чагарнику розтягнулася на тридцять футів попід берегом, ліворуч від Невдах, і посеред тих заростів знаходилася одна з нір морлоків. Оранжеві очі, кожне по два фути в діаметрі, витріщалися на них саме з тієї бетонної труби.

Причина, з якої Майк нарвався на Генрі Баверза та його «не-дуже-веселих» хлопців, полягала в тому, що наступного дня мало відбутися святкування Четвертого липня. У Церковній школі був свій оркестр, і Майк грав у ньому на тромбоні. У День незалежності музиканти мали взяти участь у щорічному святковому параді та зіграти «Бойовий гімн республіки», «Прекрасну Америку» та «Вперед, християнські солдати». Майк цілий місяць готувався До цього заходу. Того дня він вирушив на репетицію пішки, бо на його велосипеді порвався ланцюг. Репетицію було призначено на другу тридцять, але Майк вийшов із дому о першій, бо хотів устигнути відполірувати до блиску свій тромбон, який зберігався в шкільному музичному класі. І хоча він грав на тромбоні не краще, ніж Річі управлявся зі своїми Голосами, цей інструмент йому дуже подобався, і якщо Майкові ставало гірко на душі, то варто було півгодини посурмити марші Сузи[634], гімни чи інші патріотичні мелодії, і настрій піднімався сам собою. Того дня Майк одягнув сорочку кольору хакі та поклав у нагрудну кишеню полірувальну пасту для міді «Саддлерз». Із задньої кишені його джинсів стирчала парочка чистих ганчірок. Крокуючи по Нейболт-стрит у напрямку Церковної школи, Хенлон і думати забув про Генрі Баверза, але якби він тоді озирнувся, то швиденько б усе пригадав, оскільки слідом за ним, вишикувавшись у шеренгу, ішли Генрі, Віктор, Ригайло, Пітер Гордон та Лось Седлер. Якби вони вийшли з ферми Баверзів на п’ять хвилин пізніше, то Майк устиг би пропасти з-перед їх очей за верхівкою наступного пагорба, і апокаліптичне кам’яне побоїще та всі інші події того дня могли б узагалі не відбутися.