Генрі хотів говорити впевнено, навіть нахабно, але в його очах Білл прочитав зовсім інші емоції. Баверз був наляканий. Він піде. Білл мав би відчувати радість від перемоги, але натомість був просто виснажений.

— Я-якщо не за-заберешся, — відповів він, — м-ми т-тобі задамо га-гарячих. Гадаю, ш-шестеро д-дітлахів зможуть п-покласти тебе на л-л-лікарняне ліжко.

— Семеро, — сказав Майк Хенлон і приєднався до зграї. У кожній руці він тримав по камінцю розміром із софтбольний м’яч. — Тільки спробуй, Баверзе. Я залюбки з тобою поквитаюся.

— Ах ти йобаний НІҐҐЕР! — вимовив Генрі. Його голос уривався й тремтів від сліз. Цей голос вибив рештки завзяття з Ригайла та Лося. Вони позадкували, з млявих рук повипадали останні камінці. Ригайло роззирнувся довкола, ніби не тямлячи, де знаходиться.

— Забирайтеся з нашого місця, — сказала Беверлі.

— Заткайся, пизда, — кинув Генрі. — Ти…

У нього полетіли одразу чотири снаряди, і всі влучили в ціль. Він скрикнув і почав дертися нагору поміж чахлих бур’янів. Дрантя, що лишилося замість сорочки, тріпотіло та цвьохкало його по спині. Генрі перевів погляд із серйозних, дорослих облич дітлахів на Ригайла та Лося. Від них було годі чекати підмоги. Лось знітився та відвернувся.

Генрі піднявся на ноги, схлипуючи та шморгаючи розбитим носом.

— Я вас усіх повбиваю, — сказав він, аж раптом зірвався з місця та побіг до стежки. За мить його й слід простиг.

— Д-давайте, — промовив Білл і подивився на Ригайла, — за-забирайтеся. І б-більше не п-приходьте сю-сюди. Тепер П-п-пустовище наше.

— Ти пожалкуєш, що перейшов дорогу Генрі, малий, — сказав Ригайло. — Ходімо, Лось.

І вони пішли геть, похнюпивши голови та не озираючись.

Семеро дітлахів стали півколом. Усі вони отримали бойові поранення. Апокаліптичне кам’яне побоїще тривало не більше чотирьох хвилин, але Білл почувався так, наче без перепочинку пройшов усю Другу світову війну, змагаючись на обох фронтах.

Тишу урвав Едді Каспбрак. Він сипів, намагаючись вдихнути повітря. Бен рушив до нього, проте три бісквіти «Твінкіз» і чотири шоколадні тістечка «Дінг-Донг», які він з’їв по дорозі до Пустовища, почали перекочуватись у шлунку та проситися назовні. Він промчав повз Едді в кущі, де й виблював їх, намагаючись зробити свою справу якомога тихіше.

До Едді підійшли Річі та Бев. Беверлі обійняла хлопчика за тонку талію, поки Річі діставав із його кишені інгалятор.

— Тримай, Едді, — сказав він.

Едді зробив рвучкий надсадний вдих.

— Дякую, — нарешті спромігся вимовити він.

Із кущів вийшов Бен, червоніючи та утираючи рота. Беверлі підійшла до нього та взяла його за обидві руки.

— Дякую, що заступився за мене, — сказала вона.

Бен кивнув і подивився на свої брудні кросівки.

— Нема за що, мала, — відповів він.

Один за одним Невдахи обернулися до темношкірого хлопчика Майка. Вони вивчали його уважно, насторожено. Майкові була знайома ця цікавість, на нього так дивилися все життя. Він чесно поглянув їм у вічі.

Денбро перевів погляд із Майка на Річі. Річі зустрівся поглядом із Біллом. І Великий Білл майже почув тихе клацання, коли останнє коліщатко стало на своє місце в механізмі невідомого йому призначення. Спина вкрилася гусячою шкірою. «Тепер ми всі в зборі», — подумав він, і ця здогадка була такою потужною, такою правильною, що Біллові на секунду здалося, ніби він вимовив її вголос. Проте не було потреби її висловлювати, бо по очах своїх друзів він зрозумів, що вони відчули те саме: і Річі, і Бен, і Едді, і Беверлі, і Стен.

«Тепер ми всі в зборі, — знову подумалося йому. — Тож поможи нам, Боже. Протистояння починається. Господи, поможи нам».

— Як тебе звати, малий? — спитала Беверлі.

— Майк Хенлон.

— Хочеш підірвати парочку петард? — запитав Стен, і Майк широко посміхнувся у відповідь.

Виявляється, Білл не один такий — вони всі несуть випивку.

Білл має бурбон, Беверлі — горілку та пачку апельсинового соку, Річі — пак пива на шість бляшанок, Бен Генском — пляшку «Дикої індички»,[639] а Майк тримає ще один пак пива в маленькому холодильнику, що стоїть у підсобці.

Едді Каспбрак приходить останнім, тримаючи в руках маленький коричневий пакет.

— Що там у тебе, Едді? — питає Річі. — «За-Рекс» чи «Кул-Ейд»? [640]

Едді знічено посміхається й дістає дві пляшки: джину та сливового соку.

Друзі мовчать, наче громом уражені, а потім Річі тихо каже:

— Викличте хтось людей у білих халатах. Едді Каспбраку нарешті зірвало дах.

— До речі, джин зі сливовим соком дуже корисний, — виправдовується Едді. Вони регочуть, і вибух радості відбивається від стін мовчазної бібліотеки, перекочується скляним коридором між залом для дорослих та дитячим корпусом.

— Ну, Едді, — каже Бен, утираючи сльози з очей, — ти вже як печеш, то печеш! Можу закластися, що твій коктейль хмелить за милу душу.

Посміхаючись, Едді бере паперовий стаканчик, наповнює його на три чверті сливовим соком і помірковано додає дві кришечки джину.

— Ox, Едді, я тебе люблю, — зітхає Беверлі. Едді здивовано підводить на неї очі, але посмішка не сходить із його обличчя. Беверлі дивиться на нього, потім потуплюється в стіл і додає:

— Я вас всіх люблю.

— М-ми теж тебе любимо, Б-бев, — каже Білл.

— Так, — озивається Бен, — ми тебе любимо.

Він піднімає брови й сміється:

— Гадаю, ми досі любимо одне одного… Ви хоч уявляєте, як рідко таке трапляється?

Усі замовкають, і Майк без особливого подиву помічає, що Річі вдягнув окуляри.

— Контактні лінзи почали пекти, довелося їх зняти, — коротко відповідає Річі на питання Майка. — Давайте перейдемо до справи.

І вони знову дивляться на Білла, як і тоді в гравійному кар'єрі. Майк думає: «Вони звертаються до Білла, коли їм потрібен лідер, і до Едді — коли потрібен штурман. Перейдемо до справи… що це в біса за фраза така? Може, розказати їм, що трупи дітей, які знайшли тоді й знаходять зараз, були не зґвалтовані, а частково з’їдені? Чи розповісти їм, що в мене дома є сім шахтарських касок із потужними ліхтарями над щитками, і одна з них призначається хлопцеві на ім’я Стен Юріс, який вирішив „не з’являтися на люди“, як ми тоді казали. А може, просто відправити їх по домівках і наказати гарненько виспатися, бо все скінчиться завтра вдень чи вночі, закінчиться для Нього або для нас».

Можливо, не варто висловлювати такі думки, бо, як вони вже з'ясували, Невдахи досі люблять одне одного. За останні двадцять сім років багато чого змінилося, але це, якимось дивом, — ні. Це наша остання надія, думається Майкові.

Єдине, з чим треба зараз розібратися, це наздогнати хід подій, з'єднати теперішнє з минулим, аби смуга досвіду скрутилася в яке-не-яке колесо. «Так, — думає Майк, — так і є. Сьогодні склепаємо колесо, а завтра подивимося, чи воно закрутиться… як тоді, коли ми прогнали великих хлопців із гравійного кар’єру та геть із Пустовища».

— Ви вже все пригадали? — звертається Майк до Річі.

Річі робить ковток пива та хитає головою.

— Я пам'ятаю, як ти розповідав про птаха… і про курильню, — він шкіриться й продовжує: — Ми з Бевві та Беном сьогодні про це згадували. Ото була кімната жахів — заїб…

— Біп-біп, Річі, — посміхається Беверлі.

— Ну, самі розумієте, — каже він, так само вишкіряючись та поправляючи окуляри на носі старим, до болі знайомим жестом малого Річі. Він підморгує Майкові: — Що, Мікі, двоє нас і ми з тобою?