Та, з іншого боку, у тих криках було забагато болю й жаху. Було б краще, якби вона роздивилася, що трапилося з Патріком. Якщо з ним узагалі щось сталося. Та більш за все Беверлі воліла піти до Пустовища іншим шляхом і проґавити всю цю дурнувату катавасію.

Патрікові крики вщухли. Наступної миті Беверлі почула, як хтось заговорив, та вона знала, що це вже точно витівки уяви. Вона почула голос власного батька: «Привіт і бувай». Того дня його навіть у місті не було, адже о восьмій він поїхав до Бранзвика. Вони з Джо Теммерлі мали забрати там вантажівку «шеві». Вона струснула головою, аби прочистити мізки. Голосу більше не було чути. Гра уяви, це ж очевидно.

Вона вийшла з кущів, готова будь-якої миті кинутись навтьоки, якщо раптом вискочить Патрік. Її рефлекси тріпотіли, наче котячі вуса. Дівчинка поглянула на стежку, і очі її розширилися. Там була кров. Багато крові.

«Штучна кров, — не здавався її розум. — У „Даліз“ за дев’яносто дев’ять центів можна купити цілу пляшку. Стережись, Бевві!»

Вона опустилася на коліно й замастила палець червоною рідиною. Придивилася. Ні, не штучна.

Її ліву руку одразу під ліктем проштрикнуло болем. Бев глипнула туди й побачила на шульзі щось, що на перший погляд здалось їй колючкою. Та ж ні. Колючки не сіпаються, не тріпочуть.

Ця штукенція була живою. За хвильку вона усвідомила, що воно кусає її. Вона ляпнула правою долонею, і воно чвиркнуло кров’ю. Дівчинка відсахнулася на крок, наготувавшись закричати… а тоді побачила, що це далеко не кінець. Безлика голова тварюки й досі висіла на її руці, зарившись писком у плоть.

Пронизливо скрикнувши від страху й відрази, Беверлі висмикнула її, і з руки вийшов хоботок, схожий на мініатюрний закривавлений кинджал. Тепер вона зрозуміла, звідки взялася кров на стежці, о так, і її очі звернулися до холодильника.

Двері були знову закриті, та декілька паразитів лишилися назовні і мляво повзали по іржаво-білій емалі. Просто в неї на очах один розкрив прозорі, як у мухи, крильця й подзижчав.

Бев діяла, не роздумуючи: зарядила «Вишеньку» металевою кулькою й натягнула рогачку. М’язи шульги напружилися, і вона побачила, як з отвору, що лишився від п’явки, бризнула кров. Дівчинка автоматично прицілилась у летючу гидоту й розтиснула пальці.

Ляснула гумка, і кулька від підшипника полетіла, наче сонячний зайчик. «Трясця! Промазала!» — подумала вона тієї ж миті. Доросла Беверлі розповідатиме Невдахам, що тоді вона знала, що схибила — так само, як гравець у боулінг розуміє, що страйку не буде, ще коли шар висковзує з пальців. Та тоді вона побачила, як кулька вильнула. Це трапилося в мікросекунду, та помилитися було неможливо — снаряд вильнув. Кулька влучила в летючого паразита й розірвала його на шматки. На стежку посипалося жовтаве дрантя.

Спершу Беверлі позадкувала — очі вибалушилися, губи тремтіли, обличчя побіліло, посіріло від шоку. Погляд її прикипів до дверей холодильника. Беверлі чекала, коли її почують інші п’явки. Та паразити лише повільно повзали туди-сюди, наче осінні мухи, притрушені холодом.

Нарешті вона розвернулася й побігла.

Паніка моторошно гупала в її свідомість, та вона не здавалася. У лівиці дівчинка тримала «Вишеньку» і періодично озиралася назад. На стежці й досі виднілися краплі яскравої крові, що поплямували листя кущів навколо доріжки — здавалося, Патрік біг, вихляючи зі сторони в сторону.

Беверлі знову вискочила до ділянки, на якій стояли списані автівки. Попереду вона побачила велику калюжу крові, що вже почала всотуватися в кам’янистий ґрунт. Світла, запилюжена поверхня землі була поорана темнішими лініями — так, наче тут хтось бився. Від того місця, у двох з половиною футах одна від одної, вели дві борозни.

Дівчинка зупинилася, відсапуючись. Вона поглянула на руку й із полегкістю побачила, що кров уже майже не бігла, хоча всеньке передпліччя й долоня шульги були заюшеними й липкими. З’явився біль — тиха, рівномірна пульсація. Відчуття було схожим на те, як за годину після відвідин зубного починає згасати дія новокаїну.

Вона ще раз озирнулася, нічого не побачила, а тоді знову поглянула на ті борозни, що тягнулися від розбитих автівок до самого Пустовища.

«Ті тварюки сиділи в холодильнику. А тоді обсіли його — атож, тільки погляньте на цю калюжу. Він добіг сюди, а тоді

(привіт і бувай)

щось трапилося. Та що?»

Вона страшно боялася, що знає відповідь. П’явки були елементами Його, і вони загнали Патріка до іншої Його частки так само, як собаки женуть наполоханого оленя до засідки мисливця.

«Бевві, тікай! Тікай звідси!»

Та натомість вона рушила вздовж канавок у землі, стискаючи в спітнілій руці «Вишеньку».

«Принаймні поклич інших!»

«Покличу… згодом».

Вона йшла далі, а земля поступово пом’якшувалася — сміттєзвалище спускалося до Пустовища, до густих хащів. Десь застрекотала самотня цикада, та її спів поступово затих. На заюшену кров’ю руку сідали комарі. Беверлі змахнула їх. Вона йшла, закусивши нижню губу.

Попереду на землі щось лежало. Вона підняла його, аби роздивитися краще. Це був саморобний гаманець — таку річ могла змайструвати якась дитина на уроках рукоділля, що проводилися в Громадському осередку. Однак було зрозуміло, що хто б його не зробив, великого хисту він не мав. Груба прошивка волосінню вже почала розповзатися, і відділ для банкнот хляпав, наче обвисла щелепа. У кишені для копійок вона знайшла четвертак. Крім нього там була лише бібліотечна картка, виписана на ім’я Патріка Гокстеттера. Вона віджбурнула гаманець та все інше і витерла руку об шорти.

За п’ятдесят футів від того місця вона знайшла кросівок. Підлісок став надто густим, щоб можна було розгледіти борозни на землі, та тільки сліпий не помітив би кров на листі.

Далі стежка зміїлася схилом урвища. Одного разу земля обвалилася, і Беверлі ковзнула вниз, подряпавшись колючками. На стегнах повиступали крапельки свіжої крові. Вона важко дихала, а масне волосся припало до голови. Кривавий слід вів до однієї з ледь помітних стежок, що пронизували Пустовище. Десь поблизу мала бути Кендаскіґ.

На стежці вона знайшла інший самотній кросівок. Шнурки його були мокрі від крові.

Вона підходила до річки, тримаючи «Вишеньку» напоготові На землі знову з’явилися борозни. Та тепер вони були не такими глибокими. «Це тому, що він погубив кросівки», — подумала Беверлі.

Вона завернула за останній поворот і вийшла до річки. Рівчачки тягнулися берегом і обривалися біля бетонних циліндрів — біля однієї з тих насосних станцій. Залізна кришка на циліндрі була зсунута трохи набік.

Коли вона стояла там, зазираючи в пітьму, знизу долинуло басовите, нелюдське хихотіння.

Це було вже занадто. Нарешті паніка вломилася до її голови. Беверлі крутнулася й помчала до галявини з хаткою-клубом, виставивши перед собою руки, аби захистити обличчя від гілля, що шмагало її з усіх боків.

«Іноді я також хвилююся, татку, — крутилася в її свідомості навіжена думка. — Іноді я ДУЖЕ хвилююся».

Чотири години по тому всі Невдахи, окрім Едді, сиділи в кущах неподалік від того місця, де ховалася Беверлі, спостерігаючи за тим, як Патрік Гокстеттер відкривав холодильника. Небо над ними потемніло від грозових хмар, і в повітрі знову стояв запах дощу. Білл тримав у руці один кінець мотузки, яку зазвичай використовували для розвішування білизни. Вони вшістьох скинулися на неї та аптечку Джонсона для Беверлі. Білл обережно заклеїв лейкопластирем криваву рану на її руці.

— С-с-скажеш б-б-батькам, що по-по-дряпалася, коли к-к-каталася на ролик-ках, — мовив Білл.

— Мої ковзани! — розпачливо зойкнула Беверлі.

Вона про них геть забула.

— Он вони, — сказав Бен і показав пальцем.

Вони лежали неподалік, і дівчинка кинулася до них, перш ніж Бен, Білл чи хтось інший запропонував свої послуги. Беверлі згадала, що вона відклала їх убік, коли справляла малу нужду. Вона не хотіла, щоб хтось із них туди йшов.