Білл сам прив’язав інший кінець мотузки до ручки «Амани», хоча до холодильника вони підійшли всі разом — ступали вони обережно, готові кинутись навтьоки за перших ознак руху. Бев запропонувала Біллові взяти «Вишеньку», та він наполіг, щоб вона лишила її при собі. Проте навкруги стояла цілковита тиша. Хоча стежка перед холодильником була забризкана кров’ю, паразити кудись поділися. Певне, полетіли геть.

— Можна було б привести сюди шефа Бортона, містера Нелла й сотню інших копів, та це було б марно, — похмуро сказав Стен Юріс.

— Ага. Вони б ні хрена не знайшли, — погодився Річі. — Бев, як рука?

— Болить, — вона замовкла; погляд метався між Біллом та Річі. — А от покажу я батькам цю рану — вони бодай щось побачать?

— Н-не д-д-думаю, — сказав Білл. — Б-б-удьте н-на по-по-поготові. З-за-за-зараз я її пр-прив’яж-жу.

Він обкрутив мотузку навколо хромованої, поплямованої іржею ручки холодильника. Його рухи були такими обережними, наче він бомбу знешкоджував. Хлопець зав’язав мотузку бабиним вузлом[689] і позадкував, розмотуючи її.

Коли вони відійшли на деяку відстань, він посміхнувся до решти слабкою, тремкою посмішкою.

— Фу-у-ух, — видихнув він. — Н-ну, з цим ми в-впор-ралися.

Тепер, опинившись на, як вони сподівалися, безпечній дистанції від «Амани», Білл сказав, щоб усі приготувалися бігти. Просто над ними гримнув грім, і діти підскочили. Заморосили перші краплі дощу.

Білл чимдуж смикнув мотузку. Бабусин вузол зісковзнув з ручки, та не раніше, ніж розчинилися двері холодильника. З нього покотилася лавина помаранчевих помпонів, і Стен Юріс болісно застогнав. Інші просто витріщалися на це видиво з розкритими ротами.

Дощ пішов сильніше. Над ними ляснув грім, і діти скривилися. Спалахнула фіолетово-блакитна блискавка, і в її світлі двері холодильника розчахнулися до кінця. Річі побачив це першим і закричав пронизливим, скривдженим вереском. У Білла вирвався наляканий і водночас розлючений зойк. Інші промовчали.

На внутрішній стороні дверей були слова, написані підсихаючою кров’ю:

До зливи домішався град. Двері холодильника двигтіли від наростаючого вітру, і літери попливли, набувши розмазаного, зловісного вигляду — вони скидалися на постер до фільму жахів.

Бев не бачила, що Білл скочив з місця, поки він не вийшов на стежку, прямуючи до «Амани». Руки його стиснулися в кулаки. Вода струменіла його обличчям, сорочка приклеїлася до спини.

— М-ми вб'ємо т-т-тебе! — загорлав він.

Без перестану гуркотів грім. Сяйнула блискавиця — так близько, що вона почула її запах, і десь неподалік оглушливо затріщало падаюче дерево.

— Білле, вернися! — кричав Річі. — Вернися, чуваче!

Він почав зводитися, та Бен шарпнув його назад.

— Ти вбив мого брата Джорджа! Сучий сину! Байстрюче! Шльондри лайно! Покажися! Покажися!

Періщив град, жалячи їх навіть попри ширму з листя. Беверлі закрила обличчя руками. Вона бачила, як у Бена на щоках з’явилися червоні цятки.

— Білле, вернися! — розпачливо кричала вона, та її заглушив новий удар грому — він прокотився Пустовищем попід низькими чорними хмарами.

— Виходь, пиздото!

Білл накинувся на помпони, що висипали з холодильника, копаючи їх ногами. Він розвернувся й пішов до них, опустивши голову. Здавалося, граду він не відчував, хоча земля була вкрита ним, як снігом.

Білл не дивився, куди йде, і Стенові довелося схопити його, щоб він не налетів на колючки. Білл плакав.

— Усе гаразд, Білле, — сказав Бен і незграбно обійняв його.

— Йо, — відповів Річі. — Не переймайся. Ми не здрейфимо, — він обвів решту дикими очима, що сяяли на мокрому обличчі. — Чи хтось із вас уже обісрався?

Вони похитали головами.

Білл звів погляд і витер очі. Усі вони вимокли до рубця і скидалися на виводок цуценят, які щойно перепливли через річку.

— А з-з-знаєте, В-в-воно н-нас бо-боїться, — мовив він. — Я ц-це ч-ч-чую. Ч-чую, Бо-бо-богом клянуся.

— Гадаю, ти правий, — серйозно кивнула Беверлі.

— П-п-поможіть м-м-мені, — сказав Білл. — Б-бу-будь л-л-ласка. П-п-помож-жіть м-м-мені.

— Допоможемо, — відказала Беверлі.

Вона пригорнула його. Беверлі не здогадувалася, що її руки так легко обіймуть його, — він був дуже худим. Вона чула, як стугонить у його грудях, відчувала його серце поряд зі своїм. Їй подумалося, що жоден інший дотик не здавався їй таким же любим та сильним.

Річі обійняв їх обох і поклав голову Беверлі на плече. Бен зробив так само з іншого боку. Стен Юріс поклав руки на Річі з Беном. Майк завагався, а тоді однією рукою обійняв Беверлі за талію, а Білла — за тремкі плечі. Так вони стояли, пригорнувшись один до одного, тим часом як град знову перетворився на проливну зливу — зливу таку потужну, що вона здавалася новою атмосферою. Мигали блискавиці, співав грім. Невдахи мовчали. Очі в Беверлі були замружені. Вони стояли під дощем, притискаючись один до одного, і дослухалися до шелестіння листя. Це вона пам’ятала найкраще: звук зливи, їхню спільну мовчанку та невиразну скорботу від того, що з ними не було Едді. Ось що вона пам’ятала.

Пам’ятала, що значить бути зовсім юною та дуже сильною.

— Окей, Скирте, — каже Річі. — Твоя черга. Ця руда краля викурила всі свої цигарки і півпачки моїх труїлок. Година вже пізня, панове.

Бен зиркає на годинника. Так, справді пізно — майже північ. «Якраз удосталь часу на ще одну оповідь, — думає він. — На ще одну оповідь, поки не пробила північ. Щоб ми не змерзли. [690] Про що ж вона буде?» Та, звісно ж, це лише жарт, і то не дуже добрий. Лишилася лише одна історія — принаймні, якщо йому не зраджує пам'ять, і це історія про срібні кулі: про те, як вони відлили їх у майстерні Зака Денбро ввечері двадцять третього липня, а потім скористалися ними двадцять п'ятого числа.

— В мене теж лишилося кілька шрамів, — каже він. — Пам'ятаєте їх?

Беверлі з Едді хитають головами, Білл із Річі кивають. Майк просто сидить: обличчя втомлене, очі — пильні.

Бен устає, розстібає свою робітничу сорочку й розгортає її. На шкірі в нього видно шрам у вигляді літери «Г». Лінії стали покрученими, адже колись його живіт був набагато круглішим, та загалом їхня форма й досі пізнавана.

З верхньої риски спускається значно виразніший, грубий шрам. Він нагадує хвилясту білу мотузку на шибениці, з якої зрізали петлю.

Беверлі притискає руку до рота.

— Вовкулака! У тому домі! О, Господи Йсусе! — і вона повертається до вікон, немов очікує побачити, що він там, скрадається в пітьмі.

— Саме так, — каже Бен. — І знаєте, яка комедія? Два дні тому цього шраму ще не було. Візитівка Генрі з'явилася раніше — у цьому я впевнений, бо показував її своєму другові, бармену з Хемінгфорд-Хоум на ім'я Рікі Лі. А ось цей… — він радісно сміється та починає застібуватись. — Цей щойно повернувся.

— Як і ті, що на наших руках.

— Ага, — каже Майк, поки Бен заправляє сорочку. — Вовкулака. Того разу всі ми побачили його в подобі вовкулаки.

— Це тому, що В-воно вже являлося Р-р-річі саме в цьому образі, — шепоче Білл. — Ось чому, так?

— Так, — підтверджує Майк.

— Ще трохи… ще трохи, і в нас з'явився б телепатичний зв'язок, правда? — говорить Беверлі замріяним голосом.

— Старий Волохань мало не поласував твоїми кишечками, Бене, — мовить Річі, та він не всміхається на цих словах. Тозіер підпихає вище на носа свої поламані окуляри, і за ними його обличчя здається білим, змарнілим та примарним.