— С-справді? Ти т-т-також т-так гадаєш?

— Ага, — сказав Річі й захихотів. — А давай потусуємося біля вітрини? Попіднімаємо комірці та будемо либитися перехожим і відпускати волосся.

— Іди н-на хер, — сказав Білл.

— Окей, — промовив Бен, оглянувши форми з усіх боків. — Добре. А тепер…

Невдахи трохи відступилися, щоб у нього було більше місця. Вони дивилися на нього з надією в очах — так, як дивиться на механіка чоловік, який пригнав йому автівку, а сам нічого не петрає. Бен цього не помітив. Він налаштовувався на роботу.

— Дайте мені той снаряд і пальника.

Білл передав йому розрізану міну. Це був воєнний трофей. Зак знайшов її п’ять днів по тому, як він та решта вояк з армії генерала Паттона перейшли річку й опинилися в Німеччині. Колись, коли Білл був ще зовсім малим, а Джордж і досі носив підгузки, батько зробив з неї попільничку. Та потім він кинув палити, і міна зникла. Білл знайшов її в гаражі лише минулого тижня.

Бен затиснув міну в лещатах, а тоді взяв у Беверлі пальника. Він сягнув у кишеню, дістав срібного долара й поклав його до імпровізованого тиглю. Він порожнисто дзенькнув.

— Тобі його батько подарував, так? — спитала Беверлі.

— Так, — відповів Бен, — та я його майже не пам’ятаю.

— Ти впевнений, що хочеш це зробити?

Він глянув на неї та посміхнувся.

— Так, — сказав він.

Вона посміхнулася йому у відповідь. Бенові цього вистачило. Якби вона посміхнулася двічі, він би радо наплавив стільки срібних куль, що вистачило б покласти й роту вовкулак. Хлопець поспіхом відвернувся.

— Окей. Поїхали. Без проблем. Як два пальці, ага?

Діти невпевнено закивали.

Роками пізніше, коли Бен розказував свою оповідку, він думав: «Сьогодні будь-який пацан може збігати й купити пропанового пальника… зараз вони є мало не в кожному гаражі».

Однак у 1958-му році все було геть інакше. У Зака Денбро була пекельна робота, і Беверлі це бентежило. Бен помітив, що вона нервує. Він хотів її заспокоїти, та побоявся, що голос тремтітиме.

— Не хвилюйся, — сказав він до Стена, який стояв поряд із нею.

— Га? — стрепенувся той і закліпав очима.

— Не хвилюйся.

— Я й не хвилююся.

— А. Значить, мені здалося. Просто хотів сказати, що все це цілком безпечно. Ну, на той випадок, якщо це так. Тобто, якщо ти справді розхвилювався.

— Бене, у тебе все гаразд?

— Усе чудово, — пробурмотів Бен. — Річі, дай сірники.

Річі передав йому книжечку сірників. Бен повернув вентиль на пальникові, запалив сірника й підніс його до сопла. Факнуло, і з’явився яскравий блакитно-помаранчевий вогник. Бен підкрутив його та підставив під низ розполовиненої міни.

— Ливник у тебе? — спитав він у Білла.

— Т-т-тримай.

Білл передав йому саморобного ливника, якого Бен змайстрував заздалегідь. Крихітний отвір на його носику пасував до отворів у формах мало не один в один. Бен це зробив без жодних вимірювань, що глибоко вразило, навіть ошелешило Білла, та він не знав, як це висловити, аби Бен не знітився.

Повністю занурившись у роботу, Бен говорив до Беверлі — сухо й точно, наче хірург до медсестри.

— Бев, у тебе найтвердіша рука. Встав носик ливника в отвір. Не обпечися — он рукавиці.

Білл подав їй батьківську робочу рукавицю. Беверлі вставила жерстяного ливника у форму. Усі мовчали. Шипіння пальникового полум’я здавалося дуже гучним. Вони дивилися на вогонь, примруживши очі.

— Ч-ч-чекай, — зненацька сказав Білл і прожогом кинувся в дім.

За хвилину він повернувся, тримаючи в руках дешеві сонячні окуляри з бічними шторками. До цього вони з рік пролежали в одній з кухонних шухляд.

— С-с-скирте, к-краще вдягни.

Бен поглянув на них, вишкірився в посмішці й начепив їх.

— Бляха, це ж Фабіан[692]! — вигукнув Річі. — Чи Френкі Евалон[693], чи хтось із тих хренів з «Естради»[694]!

— Іди на хер, Ротатий, — сказав Бен, та мимоволі й сам захихотів — сама думка про те, що він схожий на Фабіана чи ще когось із тих співаків, була аж надто абсурдною. Полум’я затремтіло, і він замовк. Зосередженість знову ввімкнулася на повну.

Дві хвилини по тому він вручив пальника Едді, і той боязко взяв його здорового рукою.

— Готово, — мовив Бен до Білла. — Дай сюди другу рукавицю. Хутчіш! Хутчіш!

Білл так і зробив. Бен одягнув рукавицю і взявся за міну, а другою рукою почав розтискати лещата.

— Тримай як слід, Бев.

— Тримаю, у мене все під контролем, — озвалася вона.

Бен нахилив міну над ливником. Інші дивилися, як струмочок рідкого срібла побіг до форми. Бенові рухи були чіткими й точними — він не розлив ані краплі. На мить він відчув дивну наелектризованість. Здавалося, усе навколо збільшилося, немов він дивився крізь призму потужного білого сяйва. У ту мить він почувався не як звичайний товстун на ім’я Бен Генксом, який носив светри, аби приховати своє черево й цицьки, — він почувався Тором, який громом та блискавицею орудує в кузні богів.

А тоді це відчуття зникло.

— Окей, — сказав він. — Мені треба знову нагріти срібло. Хто-небудь, встроміть у носик ливника цвяха чи щось таке, а то заклеїться.

Стен зробив, як він звелів.

Бен затиснув розполовинену міну в лещата і взяв у Едді пальника.

— Окей, — мовив він, — номер два.

І повернувся до роботи.

Десять хвилин по тому все було готово.

— Що тепер? — запитав. Майк.

— Тепер з годину пограємо в «Монополію», — відказав Бен. — Кулі тим часом застигнуть. А тоді я розколю форми зубилом — і фініта.

Річі стурбовано глипнув на свій тріснутий «Таймекс» — годинника лагодили безліч разів, та він цокав собі далі.

— Білле, а коли повернуться твої предки?

— Не ра-ра-раніше д-десятої, а то й о п-пів на од-од-одинадцяту, — сказав Білл. — В-вони на п-п-п-подвійному с-сеансі в А-а-а…

— В «Аладдіні», — докінчив за нього Стен.

— Ага. А потім вони ще на п-п-піццу заїдуть. Майже за-завжди так р-роблять.

— Значить, у нас купа часу, — сказав Бен.

Білл кивнув.

— Пішли до хати, — мовила Бев. — Хочу додому подзвонити. Я обіцяла. І щоб усі мовчали. Він думає, що я в Громадському центрі і що мене підвезуть.

— А що, коли він захоче підібрати тебе раніше? — запитав Майк.

— Тоді в мене будуть великі проблеми, — сказала Беверлі.

«Я б тебе захистив», — подумав Бен. В його уяві миттєво розгорнулася мрія, та ще й з таким солодким завершенням, що він аж здригнувся. Батько Бев накинувся на неї — почав її вичитувати, кричати тощо (хоча Бен навіть уявити не міг, як міг розійтися Ел Марш). Бен вийшов наперед і сказав Маршу, щоб той охолов.

— Давай, товстуне, захищай мою дочку, нарвешся.

Генксом, завжди такий тихий хлопчина, міг перетворитися на скаженого тигра — спробуйте його розізлити.

— Як полізеш до неї, спершу матимеш справу зі мною, — каже він Елу Маршу з цілковитою щирістю.

Марш рушає до нього… та заклякає на місці, помітивши сталевий блиск у очах Генксома.

— Ти пошкодуєш, — бурчить він, та видно, що хоробрість полишила його — кінець кінцем, він лише велет на глиняних ногах.

— А от мене беруть сумніви, — каже Генксом зі штучною, як у Гері Купера, посмішкою, і Ел Марш щезає.

— Бене, що з тобою?! — зойкає Бев, та очі її блищать і повняться зорями. — Я думала, ти його вб'єш!

— Вб'ю? — перепитує Бен з тією ж посмішкою в стилі Купера. — Аж ніяк, крихітко. Може, він і покидьок, та все рівно він твій батько. Може, я б його трохи провчив, та це тому, що коли хтось говорить із тобою в такому тоні, мені трохи припікає. Розумієш?

Вона обвиває його руками й цілує (у губи! у ГУБИ!).