— Бене, я кохаю тебе! — ридає вона.

Він чує, як до нього притискаються її маленькі, пружні груди, і…

Бен здригається, намагаючись позбутися цього яскравого, неймовірно чіткого образу. У дверях стояв Річі й питався в нього, іде він чи ні, і тільки тоді Бен усвідомив, що лишився в майстерні сам-самісінький.

— Ага, — сказав він, стрепенувшись. — Звісно ж іду.

— Скирте, гадаю, це все твоя деменція, — сказав Річі, коли Бен проходив у пройму, та ляснув друга по спині.

Бен вишкірився в посмішці й скрутив Річі в захват за шию.

З батьком Елом Маршом не виникло жодних проблем. По телефону мати Беверлі сказала дочці, що він пізно вернувся з роботи, заснув перед телевізором і прокинувся лише для того, щоби перебратися в спальню.

— Бевві, тебе ж підвезуть?

— Так. Батько Білла Денбро розвезе нас усіх по домівках.

— Бевві, ти ж не на побаченні? — одразу ж наполохалася місіс Марш.

— Звісно ж ні, — відказала Беверлі.

Дівчинка зирнула крізь арочну дверну пройму: вона стояла біля телефону в темному коридорі, а інші сиділи в їдальні, схилившись над «Монополією». «Та я була б точно не проти», — подумала вона, а вголос сказала:

— Хлопці, фе. У них тут є графік, і щовечора чийсь батько чи матір розвозять нас по домівках.

Принаймні, бодай тут вона сказала правду. Решта ж була такою нахабною брехнею, що вона відчула, як палко зашарілася в темряві.

— Гаразд, — сказала мати. — Просто хотіла впевнитися. Бо якщо твій батько довідається, що ти ходиш на побачення в такому юному віці, він дуже розлютиться… і я також, — додала вона останньої миті.

— Та я знаю, — сказала Бев, так само дивлячись у сусідню кімнату.

Вона справді знала. Проте онде вона, та ще й не з одним, а з шістьма хлопцями, у домі без дорослих. Вона помітила, що Бен дивиться на неї збентеженими очима, і посміхнулася йому та помахала рукою. Він почервонів та одразу ж відсалютував у відповідь.

— Твої подруги теж там?

Які ще подруги, мамо?

— Ем-м, з нами Петті О’Хара. І, здається, Еллі Ґейґер. Грає в шаффлборд унизу.

Її засоромила та легкість, з якою брехня полишала її губи. Їй захотілося, щоб на дроті була не мати, а батько — це було б страшніше, та не так соромно. Беверлі подумала, що вона не дуже гарна дочка.

— Я люблю тебе, мамо, — сказала вона.

— Навзаєм, Бев, — мати трохи помовчала. — Будь обережною. У газетах пишуть, що, певне, зникла ще одна дитина. Хлопець на ім’я Патрік Гокстеттер. Ти знаєш його, Бевві?

На кілька секунд дівчинка заплющила очі.

— Ні, мамо.

— Ну… тоді до зустрічі.

— Па-па.

Вона приєдналася до решти, і протягом наступної години вони грали в «Монополію». Стен розорив їх усіх.

— Євреї знають, як заробляти гроші, — сказав він, поставивши готель на Атлантик-авеню й ще дві теплиці на Вентор-авеню. — Це всім відомо.

— О, Йсусе, чому я не єврей? — озвався Бен, і всі засміялися.

Бен лишився майже повним банкрутом.

Беверлі іноді зиркала на Білла, який сидів навпроти, роздивляючись його охайні руки, блакитні очі й гарне руде волосся. Він рухав дошкою маленький срібний чобіток, свою фішку, а вона думала: «Якби він узяв мене за руку, я б так зраділа, що, певне, одразу ж померла б». В її грудях зажеврів теплий вогник, і вона нишком усміхнулася, дивлячись на свої руки.

Закінчення вечора було геть не цікавим. Бен узяв з полиці одне з Закових зубил і за допомогою молотка розколов форми. Вони розкрилися без зайвих проблем. З них викотилися дві срібні кульки. На одній і досі можна було розрізнити кілька розмитих чисел — «925». На іншій виднілися хвилясті лінії. Беверлі припустила: залишки волосся Леді Свободи. Кілька секунд вони мовчки дивилися на них, а тоді Стен взяв одну кульку до рук.

— Маленькі, — сказав він.

— Коли Давид вийшов проти Голіафа, камінь у його пращі теж був маленьким, — мовив Майк. — Як на мене, вони виглядають доволі потужно.

Бен зловив себе на тому, що киває. Він теж так гадав.

— Н-ну ш-ш-що, усе? — запитав Білл.

— Так, повний порядок, — сказав Бен. — На.

Він кинув Біллові другу кулю, і від несподіванки той мало її не впустив.

Кулі пішли по колу, з рук у руки. Кожен з них пильно придивлявся, чудуючись з їхньої бездоганно круглої форми, ваги й реальності. Коли вони повернулися до Бена, він взяв їх до рук, а тоді поглянув на Білла.

— Що будемо з ними робити?

— В-в-віддай їх Б-беверлі.

— Ні!

Він поглянув на неї. Обличчя його було лагідним, однак невблаганним.

— Б-б-бев, ми вже г-г-говорили про ц-це, і…

— Я це зроблю, — сказала вона. — Вистрелю цими клятими штуками, коли… якщо буде треба. Певне, через мене ви всі помрете, та я це зроблю. Я тільки не хочу брати їх додому. Їх може знайти хтось із моїх

(батько)

батьків. Тоді мені зроблять вирвані годи.

— Хіба в тебе немає якогось сховку? — спитав Річі. — Бляха, та в мене їх штук п’ять.

У матраці на її ліжку була невелика розпірка, куди вона іноді заначувала цигарки, комікси, а останнім часом і журнали про кіно та моду.

— Є одне місце, — сказала Беверлі. — Та таку річ я туди не ховатиму. Білле, хай вони будуть у тебе. Принаймні, доти, доки не настане їх час.

— Окей, — сумирно сказав Білл, і тієї ж миті під’їзну доріжку залило світлом. — Б-бляха-м-муха, рано в-в-вони. За-забираймося з-звідси.

Вони саме всідалися за стіл, коли відкрилися кухонні двері, й зайшла Шерон Денбро.

Річі закотив очі й удав, ніби змахує піт з лоба, інші щиро засміялися. Річі Устругнув Круту Штуку.

За хвильку вона зайшла до їдальні.

— Білле, батько чекає твоїх друзів у машині.

— О-о-окей, ма, — сказав Білл. — М-ми й-й-якраз з-закругляємося.

— Хто переміг? — спитала усміхнена Шерон, роздивляючись його друзів блискучими очима.

Дівчинка виросте дуже гарною, подумалось їй. Та, певне, в наступні пару років з дітьми доведеться провести виховну роботу, інакше Беверлі так і лишиться пацанкою, і вони й надалі поводитимуться, як ватага хлопчаків. Та однаково було зарано перейматися сексом — він ще не звів свою потворну голову.

— С-стене, — сказав Білл. — Й-й-євреї знають, й-як заробляти г-г-гроші.

— Білле! — нажахано зойкнула Шерон і почервоніла…

... а тоді вона вражено глянула на них: діти вибухнули сміхом, і Стен у тому ж числі. Зчудування перетворилося на щось, подібне до страху (проте пізніше, лежачи в ліжку, вона не стала ділитися цим зі своїм чоловіком). У повітрі висіло щось дивне, наче статична електрика, тільки значно могутніше й набагато страшніше. Їй здалося, що, коли вона торкнеться бодай когось із них, її тіпне, як від струму. «Що з ними сталося?» — збентежено думала вона і навіть рота відкрила, аби щось таке сказати. Та наступної миті заговорив її син: він казав, що перепрошує (однак його очі й досі блищали тим диявольським вогником), а Стен казав, що все гаразд, що то був лише жарт, яким вони іноді шпиняли його. Вона була така спантеличена, що промовчала.

Та коли діти поїхали з Заком, а її дивний заїкуватий син пішов до своєї кімнати й вимкнув світло, вона відчула полегкість.

День, коли Клуб Невдах нарешті зустрівся з Воно віч-на-віч, день, коли Воно мало не поласувало Беновими нутрощами, настав 25 липня 1958 року. Стояла спекотна, парка, безвітряна погода. Бен пам’ятав це досить — то був останній спекотний день літа. Пізніше похолодало й небо затягнули хмари.

Вони зібралися біля дому на Нейболт-стрит, 29, близько десятої ранку. Білл приїхав на Сілвері разом із Річі, а Бен — на своєму «рейлі», і його об’ємні сідниці звисали по обидва боки продавленого сидіння. Беверлі вкотилася на Нейболт-стрит на своєму дівчачому «швінні»; аби волосся не лізло в очі, вона пов’язала на лоба зелену стрічку, і воно струменіло позаду неї. Майк прийшов пішки, і за п’ять хвилин з’явилися Едді зі Стеном.