— Атож, сеньор-рито, вколошкає за милу душу, — погодився Річі. — Усі пальці повідтинає.

— Біп-біп, Річі.

Білл серйозно дивився на неї.

— Білле, футболку я поверну.

Він кивнув та махнув рукою — байдуже.

— А тобі не перепаде, як прийдеш додому без неї?

— Н-ні. В-вони м-мене все р-рівно не п-поміч-чають.

Вона кивнула і закусила свою повну нижню губу — дванадцятирічна дівчинка, яка була зависокою для свого віку і просто красунею.

— Білле, а що далі?

— Н-не з-з-знаю.

— Це ж іще не кінець, так?

Білл похитав головою.

— Зараз Воно прагне нашої крові більше, ніж будь-коли — сказав Бен.

— Знову срібні кулі? — спитала в нього Беверлі.

Він усвідомив, що не може дивитися їй у вічі. «Беверлі, я кохаю тебе… дозволь мені бодай це. Можеш забрати собі Білла. Бери все, що завгодно. Тільки дозволь мені любити тебе. Гадаю, цього мені вистачить».

— Не знаю, — промовив він. — Можна спробувати, однак…

Він знизав плечима й замовк. Він не міг висловити свої відчуття, не міг усе пояснити — було схоже, наче вони потрапили до фільму жахів із якимсь монстром, та не зовсім. Мумія виглядала трохи інакше, і це засвідчувало її реальність. Те ж саме стосувалося й Вовкулаки. Він міг це підтвердити, бо бачив потвору так близько, як не покаже тобі ні фотозбільшення, ні «3D», адже він тримався за Його сплутану, дротяну шерсть і бачив у одному зеленому оці маленьку та злу помаранчеву цятку (помпон!). Ці почвари були… ну… вони були кошмарами, втіленими в реальність. І коли сни проривалися в дійсність, сновидець втрачав над ними владу, і вони ставали самостійними, смертоносними істотами, здатними діяти на власний розсуд. Срібні кулі спрацювали, бо семеро дітей повірили в їхню дієвість. Та вбити Його в них не вийшло. Наступного разу воно з’явиться в новій подобі, і срібні кулі не матимуть над ним жодної влади.

«Влада, влада», — думав Бен і дивився на Беверлі. Зараз це було можна — вони з Біллом знову зустрілися поглядами, і дивилися одне на одного, немов зачаровані. Насправді, це відбувалося лише кілька секунд, та Бенові цей час здавався цілою вічністю.

«Все впирається у владу. Я кохаю Беверлі Марш, і я в її владі. Беверлі любить Білла Денбро, і вона в його владі. Проте мені здається, що й він починає закохуватись. Можливо, його зворушив вираз її обличчя в ту мить, коли вона казала, що нічого не може вдіяти з тим, що вона — дівчина. Можливо, тому що він на мить побачив її груди. Можливо, через те, як вона виглядає в певному світлі, або ж через її очі. Байдуже. Та якщо він почав закохуватися, у неї з’являється влада й над ним. У Супермена є влада й сила (окрім тих випадків, коли він поряд із Криптонітом). У Бетмена є сила і влада, хоча він і не вміє літати й не бачить крізь стіни. У моєї мами є влада наді мною, а в її боса на роботі є влада над нею. У кожного є дещиця влади… хіба що за винятком малих дітей і немовлят».

А тоді він подумав, що влада є і в них — вони можуть рюмсати доти, поки ти не зробиш щось таке, від чого вони заткаються.

— Бене, ти що, слова погубив? — спитала Беверлі.

— Га? Ні. Я думав про владу. І про силу. Про силу куль.

Білл пильно дивився на нього.

— Я загадувався, звідки береться їхня сила, — сказав Бен.

— В-в-воно… — заговорив Білл, а тоді замовк.

Його обличчя набуло замисленого, незрозумілого виразу.

— Мені вже справді треба йти, — сказала Беверлі. — Побачимося, ага?

— Звісно. Приходь завтра, — сказав Стен. — Будемо ламати Едді другу руку.

Усі засміялися. Едді вдав, немов хоче пожбурити в Стена інгалятором.

— Ну, до скорого, — сказала Беверлі й полізла нагору.

Бен глянув на Білла і побачив, що він не сміявся. На його обличчі й досі був той самий замислений вираз, і Бен знав, що перш ніж він відгукнеться, його довелося б кликати два, а то й три рази. Він знав, над чим загадувався Білл. Він і сам думатиме про це не один день. Не постійно, ні. Мама проситиме його розвішати, а тоді зняти й занести до хати свіже прання, у Пустовищі будуть ігри в квача й індіанців, а в серпні зіпсується погода й протягом перших чотирьох днів місяця вони сидітимуть удома в Річі Тозіера та різатимуться в парчізі, як навіжені, раз по раз відсилаючи один одного на початок поля й мудруючи з гральними кубиками, поки на вулиці накрапатиме дощ. А ще мати скаже йому, що, на її думку, найпривабливішою жінкою Америки була Пет Ніксон[698], і нажахано погляне, коли він скаже, що надає перевагу Мерелін Монро (він гадав, що Беверлі була дуже на неї схожа — лише колір волосся інший). Він ласуватиме «Твінкіз», «Рінґ-Дінґами» та «Девил Доґами»[699] й сидітиме на задньому ґанку, зачитуючись «Лакі Старром та місяцями Юпітера»[700]. Ось що перейматиме його, поки гоїтиметься рана на його тілі (спершу вона взялася струпом, а тоді почала свербіти), бо життя триває, і хоча в одинадцять років Бен був здібним та кмітливим хлопцем, справжнього відчуття перспективи він ще не розвинув. Він міг спокійно собі жити з тим, що трапилося в домі на Нейболт-стрит. Урешті-решт, у світі повно чудес.

Однак були й миттєвості, що вибивалися з загальної картини. Він знову загадувався тими самими питаннями: Сила срібла, сила куль — звідки вона береться? Звідки береться будь-яка інша сила та влада? Як їх отримати? Як ними користатися?

Йому здавалося, що їхнє життя може залежати від цих питань. Якось уночі, коли він уже засинав, а дощ заколисував його своїм шумом, тарабанячи у вікна, йому сяйнуло, що було ще одне питання — можливо, єдине важливе питання. Воно мало справжню подобу, і він її майже побачив. Побачиш подобу — дізнаєшся її таємницю. Чи можна було сказати те саме й про силу та владу? Певне, що так. Хіба сила та влада не були перевертнями, як і Воно? Вони були дитиною, що рюмсає посеред вночі, ядерною бомбою, срібною кулею і тим, як Беверлі дивилася на Білла, а він — на неї.

Та й узагалі — що таке сила? І що таке влада?

Протягом наступних двох тижнів не сталося нічого цікавого.

Ось що я вам скажу, друзі й сусіди: я п’яний. У сраку п’яний. Житнє віскі. Пішов до «Спа Воллі», випив першу, потім подибав до магазину на Головній вулиці. Устиг якраз за півгодини, перш ніж вони закрилися, й купив квінту віскі. Я знаю, що я надумав.

Дешево напитися ввечері й дорого заплатити вранці. Тож ось він, п’янючий ніґґер, сидить у публічній бібліотеці після її закриття, з розгорнутою книжкою та пляшкою «Старий Кентуккі» по ліву руку. «Не бреши, хай диявол плаче», — казала моя мати, однак вона забула повідомити, що іноді не можна змусити містера Ратицю плакати, особливо якщо ти тверезий. Ірландці це знають, адже відомо, що вони — Божі білі ніґґери. І хтозна — може, вони на крок попереду?

До речі, щодо випивки й диявола. Пам’ятаєте «Острів скарбів»? Старого морського вовка з «Адмірала Бенбоу». «Ми завдамо їм поразки, Джекі!» Гадаю, старий уйобок навіть вірив у це. Налигавшись по самі вінця ромом або віскі, можна повірити в що завгодно.

Випивка й диявол. Окей.

Я іноді бавлюся думкою про те, скільки я протягнув би, якби справді опублікував деякі з цих записів, написаних пізніми ночами, якби посвітив брудною білизною Деррі. Бібліотека має таку собі раду директорів. Одинадцятеро людей. Серед них є один письменник — йому сімдесят років, і два роки тому в нього трапився інсульт, тож тепер на їхніх зібраннях йому щоразу показують, де надруковано його ім’я у брошурках з денними розпорядками… а ще іноді бачили, як він виколупує з волохатих ніздрів сухі кози й обережно кладе їх до вух, наче на зберігання. Інший член ради — нахабна жінка, яка приїхала сюди з Нью-Йорка за своїм чоловіком-лікарем. Вона постійно видає скорботні монологи про те, яке ж Деррі провінційне, як ніхто тут не розуміє ЄВРЕЙСЬКОЇ ДОЛІ, та про те, як жінки мусять їхати до Бостона, аби придбати спідницю, яку не соромно було б носити. Востаннє я розмовляв з цією анорексичною кралею без посередників на різдвяній вечірці, яку влаштовувала рада півтора року тому. На вечірці вона спожила чималу кількість джину й спитала мене, чи хтось у Деррі розуміє ЧОРНУ ДОЛЮ. Я теж встиг спожити чималу кількість джину й відповів: «Місіс Ґледрі, можливо, етнічність євреїв — велика таємниця, та ніґґерів розуміють у всьому світі». Вона похлинулася джином і відвернулася, крутнувшись так рвучко, що спідниця хилитнулась і майнули її трусики (не надто цікаве видовище — краще б на її місці була Керол Деннер!). Ось так закінчилася моя остання неформальна розмова з місіс Рут Ґледрі. Невелика втрата.