Інші члени ради походили від лісових магнатів. Їхня підтримка бібліотеки — це спокутування спадкової провини: вони зґвалтували ліси, а тепер опікуються книжками так само, як могло б заманутися змужнілому розпуснику подбати про байстрюків, яких він бездумно наплодив у молоді роки. То їхні діди й прадіди розсунули ноги лісів на північ од Деррі з Бангором та зґвалтували сокирами й кондаками[702] дівчат-незайманок у зелених сукнях. Вони різали, рубали, обсікали й не думали про зайве. Вони розірвали дівочу пліву тих могутніх лісів, ще коли Гровер Клівленд[703] був президентом, і довершили справу раніше, ніж у Вудро Вілсона трапився інсульт[704]. Ці сп’янілі бандити ґвалтували великі ліси, запліднюючи їх обрубаним гіллям та пеньками ялиць, і перетворили Деррі з млявого кораблебудівного містечка на галасливий хонкі-тонк[705], де салуни працювали 24 години на добу, а повії обслуговували клієнтів від смеркання до світання. Один старий лісоруб, Еґберт Тороґуд, котрому вже стукнуло дев’яносто три роки, якось розповідав мені про те, як відгойдав худющу хльорку в борделі на Бейкер-стрит (цієї вулиці вже не існує — на тому місці, де вирувала й гомоніла Бейкер-стрит, виріс тихенький спальний район для середнього класу).

«Лише тоді, як спустив у неї, мені доперло, шо вона лежить у малаф’яній калюжі з дюйм завглибшки. Ті вахлі вже мало не на драглі перетворилися. „Кралечко, — кажу, — ти шо, геть за собою не дивисся?“ Вона глипнула туди й каже: „Якшо хочеш ше разок, то візьму свіже простирадло. Гадаю, в отій оно шафі, шо в калідорі, є два рядна. До дев’яти-десяти я ше дивлюсь, куди лягати, та після півночі пизда вже така заніміла, що в цей час могла б бути й в Елсворті[706] — геть не чую“."»

Тож он яким був Деррі в перші двадцять із гаком років двадцятого століття — лише гармидер, бухло й трах. Щойно в квітні скресала крига й до самих заморозків у листопаді Пенобскот і Кендаскіґ були запруджені лісом. Бізнес помлявішав у двадцятих, коли скінчилася Перша світова, і без листяних дерев зовсім укляк у часи Депресії. Лісові магнати поклали гроші в бостонські та нью-йоркські банки, які вціліли після Краху[707], та полишили економіку Деррі напризволяще. Ці багатії поховалися у свої вишукані домівки на Західному Бродвеї та відправили дітей у приватні школи в Нью-Гемпширі, Массачусетсі та Нью-Йорку. А далі жили собі на відсотки та завдяки політичним зв’язкам.

Сімдесят із гаком років по тому, як Еґберт Тороґуд полюбився з доларовою шльондрою в спермозному ліжку на Бейкер-стрит, їхнє головування полишило по собі лише пустки в Пенобскоті та окрузі Арусток, а ще величні вікторіанські будинки вздовж двох кварталів на Західному Бродвеї… і, звісно ж, мою бібліотеку. Хоча слід зауважити, що той гарний народ із Західного Бродвею хутко забере в мене «мою бібліотеку» в ритмі джиги (навмисна гра слів), якщо я опублікую щось про «Легіон гідності», пожежу в «Чорній мітці», страту банди Бредлі… або про справу Клода Еру та «Срібного долара».

«Срібним доларом» називалась пивниця, і те, що можна було б назвати найхимернішим масовим убивством за всю історію Америки, трапилося там у вересні 1905 року. У Деррі ще є кілька ветеранів, котрі запевняють, що пам’ятають цей випадок, та я по-справжньому довіряю лише оповідці Тороґуда. Йому тоді було вісімнадцять.

Тороґуд зараз живе в притулку для старих «Полсон». Він беззубий, а його акцент жителя з долини Сейнт-Джон став таким сильним, що, можливо, лише інший старожил Мейну міг зрозуміти, що він каже, якщо записати мову старого фонетично.

Сенді Айвз, фольклорист із Мейнського університету, котрого я вже згадував на цих буремних сторінках, допоміг мені перекласти мої аудіозаписи.

За словами Тороґуда, Клод Еру був «тшим мочним канасьхим хвойтиним шином ж ошами шо балушацшя на тепе як ото кояші ф мішяччім шяйві».

(Переклад: «Цим моцним канадським хвойдиним сином з очами, що балушаться на тебе, як ото конячі в місячнім сяйві».)

Тороґуд казав, що він — та й усі, хто працював з Еру — уважав того мужика хитрющим, як пес, котрий краде курчат… тому його поява в «Срібному доларі» з сокирою видалася такою вражаючою. Бо на Еру то було зовсім не схоже. До того часу лісоруби в Деррі вважали, що Еру був більше схильний до підпалів у лісах.

Літо п’ятого року було довгим та спекотним, тож у лісах часто ставалися пожежі. Найбільша пожежа трапилася в гейвенському Великому індіанському лісі — згодом Еру зізнався, що влаштував той підпал за допомогою свічки, котру він поставив на купу цурпалок і дерев’яних обрубків. Та пожежа спопелила двадцять тисяч акрів доглянутих дерев, а дим було чути навіть у диліжансах, які виїжджали на вершечок Горбатого Пагорба в Деррі — за тридцять п’ять миль од вогню.

Навесні того року було багато балачок про об’єднання в профспілки. Організацією займалося четверо лісорубів (не те щоб було кого організовувати; мейнські роботяги були проти спілок тоді, не схвалюють їх і зараз), і Еру був одним із них — мабуть, він убачав у своїй громадській діяльності можливість похизуватися, поплескати язиком та попиячити на Бейкер та Іксчейндж-стрит. Еру та трійко його поплічників називали себе «організаторами», а лісові барони нарекли їх «заводіяками». До дверей їдалень у лісових таборах біля Монро, Гейвен-віллідж, самнерської[708] плантації та Міллінокет поприбивали оголошення, у яких лісорубів повідомляли, що кожного, хто розводитиметься про спілку, буде негайно звільнено.

У травні того року біля Трепхем Нотч спалахнув короткий страйк, і хоча його розігнали страйколоми та «міські констеблі» (розумієте, ця деталь дуже цікава, оскільки там було близько тридцяти «міських констеблів», які вимахували сокирищами й розчереплювали голови, та до того травневого дня Трепхем Нотч — за переписом 1900 року там проживало 79 осіб — не мав жодного констебля, принаймні мешканці селища про них не знали), Еру та його друзі-організатори вважали це великою перемогою для їхньої спільної справи. Отож вони завітали до Деррі, щоб напитися та проявити свої організаторські (або заводіяцькі) здібності — дивлячись, чий бік вам більше до вподоби. Хай там як, але вони добряче спрагли від такої роботи. Вони хильнули мало не в кожному барі на Пекельній ділянці, а кінцевою зупинкою для них став сонливий «Срібний долар» — там вони сиділи, обійнявшись за плечі, такі п’янючі, що не бачили, куди сцяли; сиділи та й горлали спілчанських пісень упереміш із голосінням на кшталт «Моя мати дивиться на мене з небес», хоча сам я гадаю, що, коли б ті матері побачили своїх синів у такому стані й відвернулись, їм би ніхто не дорікнув.

За словами Еґберта Тороґуда, єдине, що могло втягнути Еру в профспілковий рух, — це Дейві Гартвелл. Гартвелл був головним «організатором» (чи «заводіякою»), а Еру його дуже любив. Та й не лише він: більшість чоловіків із їхньої когорти міцно й пристрасно любили Гартвелла тією любов’ю, котру чоловіки бережуть для представників власної статі з таким потужним магнетизмом, що робив їх мало не богами. «Деффі Адвелл буф с тих шоловікіф, коі похотжають с вихлядом, наше ім налешить піфсемлі, а решта швіу й вухикуути не нафашуєцця», — казав Тороґуд.

(Переклад: «Дейві Гартвелл був із тих чоловіків, котрі походжають з виглядом, наче їм належить пів-Землі, а решта світу й бухикнути не наважується».)

«Він буф по-швоєму великхим шоловіком, шо п там не кажали. Ф ньому фшувалашя шила, ф йохо мофі та ході фшувалашя хітьність. Не те шоб він буф хо’ошим шоловіком, але великхим — так, буф».

Еру підтримав Гартвелла в організації спілки з тієї ж причини, з якої він підтримав би його, навіть якби тому заманулося зайнятися суднобудівництвом у Брюері чи Басі[709], або зводити мости у Вермонті[710], або спробувати повернути на захід «Поні Експрес»[711], байдуже. Еру був так само хитрющим, як і злим — гадаю, ці його потужні якості перешкоджали появі бодай якихось хороших рис. Та буває, що людина, котра за все життя нікому не довірилась і котрій так само ніхто не вірить, що самітник (або Невдаха), котрий або сам вибрав собі таку роль, або затаврований суспільною думкою, знаходить друга або кохану людину й живе задля цієї особи так, як пес живе задля свого хазяїна. Приблизно такі стосунки були між Еру та Гартвеллом.