Беверлі звелася на ноги й поспішила до протилежного боку проходу. Його затуляла сітчаста огорожа. Вона видерлася на самий верх, перекинула ноги на інший бік і спустилася. Тепер вона була вже на території Деррійської богословської семінарії. Вона пробігла доглянутим газоном і повернула за ріг будинку. Зсередини линула класична музика — хтось грав на органі. Здавалося, приємна, спокійна мелодія пливе аж у небесну блакить.

Із боку Канзас-стрит семінарію оточував високий живопліт. Вона поглянула крізь нього й побачила батька — він стояв через дорогу, відхекуючись. Під пахвами його сіра робоча сорочка потемнішала від поту. Упершись руками в стегна, він роззирався довкола. Зв’язка ключів виблискувала на сонці.

Беверлі спостерігала за ним, так само задихаючись, а серце її гупало, як у зайчиська. У горлі пересохло, власний сморід викликав огиду. «Коли б мене зараз намалювали в коміксі, навколо мене звивалися б хвилясті лінії», — майнуло в її думках.

Її батько повільно перейшов на інший бік дороги. На бік семінарії.

Беверлі затамувала подих.

«Боже, благаю, я не можу більше бігти. Господи, поможи. Не дай йому мене знайти».

Ел Марш повільно йшов хідником саме до місця, де по той бік живоплоту причаїлася його дочка.

«Святий Боже, не дай йому відчути мій запах!»

І справді: мабуть, оскільки Ел падав у провулку та повзав під сміттєвозом, то тепер смердів не краще од неї і проминув її схованку. На її очах він рушив до Горбатого Пагорба й зник із поля зору.

Беверлі поволі підвелася. Її одяг укривало сміття, обличчя було брудним, а в тому місці, де вона торкнулася вихлопної труби сміттєвоза, боліла обпечена спина. Та в порівнянні з шаленим виром думок ці фізичні відчуття здавалися несуттєвими. Вона почувалася так, наче відірвалась від світу. Що робити в цій ситуації — хтозна… Дівчинка не уявляла, як вона повернеться додому, але вона також не уявляла, що не повернеться. Вона не послухалася свого батька, не послухалася його…

Вона придушила ці думки — від них вона відчула слабкість, почала тремтіти, у животі закрутило. Вона любила свого батька. І хіба ж не заповідає Закон Божий: «Шануй батька свого та матір, щоб довгі були твої дні на землі»? Заповідає. Але ж то був не він. Не її батько. Точніше, то був хтось геть інший. Самозванець. Воно…

Зненацька в її голові вигулькнуло питання, від якого її кинуло в холод: з іншими теж таке трапилося? Таке саме або щось подібне? Варто їх застерегти. Вони скривдили Його, і тепер Воно може вдатися до запобіжних заходів, щоб вони більше ніколи не зашкодили Йому. Та й куди ще податися? Вони були її єдиними друзями. Білл. Білл знатиме, що робити. Білл скаже, що їй робити, допоможе скласти план дій.

Вона зупинилася там, де стежка семінарії впиралася в хідник Канзас-стрит, і визирнула з-за огорожі. Батько справді пішов. Вона повернула праворуч і рушила вулицею в напрямку Пустовища. Скоріш за все, їх там не буде — мабуть, сидять удома, їдять ланч. Та вони повернуться. Тим часом вона могла спуститися в прохолоду хатки-клубу й спробувати опанувати себе. Вона навстіж відчинить віконце, щоб впустити сонячне світло, і, можливо, їй навіть вдасться заснути. Утомлене тіло й перенапружений мозок радо вхопилися за цю думку. Так, було б дуже добре поспати.

Схиливши голову, вона тюпачила повз останню купку будинків. Далі поверхня була надто похилою для будівель і земля зривалася вниз, переходячи в Пустовище — те Пустовище, де, як би то неймовірно не було, на Беверлі чигав її батько.

І вона зовсім не чула кроків позаду неї. Хлопчиська дуже старалися не шуміти. Від них уже втікали раніше, та цього разу вони розраховували впіймати свою здобич. Вони поступово скорочували відстань, скрадаючись тихенько, як коти. Ригайло й Віктор шкірилися, та обличчя Генрі було водночас порожнім і серйозним. Його нерозчесане волосся стирчало навсібіч, очі були такі ж розфокусовані, як і в Ела Марша. Він притискав до губ брудний палець (цитьте!), і ватага поступово скорочувала відстань — сімдесят футів, п’ятдесят, тридцять…

Протягом того літа Генрі помалу підходив до ментальної прірви, поки не вибрався на місток, який невблаганно звужувався. Того дня, коли Генрі дозволив Патріку Гокстеттеру приголубити себе, місток перетворився на трапецію. Та вранці трапеція тріснула. Він вийшов на подвір’я лише в подертих, пожовклих трусах і подивився на небо. Привид місяця все ще висів там, і раптово на очах у Генрі він перетворився на обличчя, що скалило зуби в череп’яній посмішці. Генрі впав перед ним навколішки, сповнений жаху й радості. З місяця линули примарні голоси. Голоси мінялися, іноді зливалися в тихе, ледь зрозуміле белькотіння… Проте він відчував: усе те жебоніння мало одного мовця. Голос підказав, що потрібно знайти Ригайла з Віктором і близько півдня бути на розі Канзас-стрит та Костелло-авеню. Місяць запевнив: тоді Генрі знатиме, що робити. А й справді — повз них прошкандибала та мала піхва. Він чекав, поки голос підкаже, як діяти далі. Відповідь з’явилася, коли вони кралися слідом за нею, скорочуючи відстань. Та полинув звук не від місяця, а з дощового риштака. Голос був тихим, але чітким. Ригайло з Віктором зачаровано, мало не загіпнотизовано подивились на ґратки, потім на Беверлі.

— Убийте її, — мовив голос із каналізації.

Генрі Баверз сягнув рукою в кишеню джинсів і дістав звідти тонкий дев’ятидюймовий інструмент із вставками зі штучної слонової кістки з боків. На одному кінці цього сумнівного «витвору мистецтва» виблискувала хромована кнопка. Генрі натиснув на неї. Шестидюймове лезо відскочило з прорізу на одному кінці рукоятки. Підкидаючи ножа на долоні, він пришвидшився. Зачудовані Віктор із Ригайлом також прискорили ходу, щоб не відстати.

Беверлі не почула їх, хоча не зовсім так — вона озирнулася, коли Генрі Баверз подолав відстань між ними. З трупним вишкіром на обличчі Генрі швиденько перебирав зігнутими в колінах ногами; він був тихим, як індіанець. Ні, то було саме відчуття, надто явне, пряме й потужне, аби ним знехтувати, — відчуття того, що за тобою…

…стежать.

Майк Хенлон відклав ручку й обвів поглядом півколо головної бібліотечної зали. Він побачив острівці світла, яке падало з круглих світильників та витончені ґратки спіральних сходів, що здіймалися до верхніх полиць. Усе на своїх місцях.

Та все одно йому не вірилося, що він був сам. Тепер — точно ні.

Коли всі пішли, Майк поприбирав зі звичною ретельністю. Він працював на автопілоті — його думки перебували за мільйони миль звідти, полинувши на двадцять сім років у минуле. Він витрусив попільнички, викинув порожні пляшки, запобігливо присипавши їх шаром сміття, аби не шокувати Керол, а бляшанки, які можна було здати на повторну переробку, сховав під свій стіл. Потім він узяв віника й підмів скалки від пляшки з-під джину, яку розбив Едді.

Навівши лад на столі, він пішов до зали з періодикою й заходився піднімати розкидані журнали. Поки він займався цими простими справами, його розум аналізував їхні оповіді, зосереджуючись не стільки на тому, що було сказано, скільки на тому, що вони пропустили.

Вони гадали, що все пам’ятають. Майк вважав, що Білл із Беверлі справді згадали майже все. Та не до кінця. З часом, якщо він у них буде, прогалини заповняться. 1958 року в них не було змоги підготуватися. Вони точили нескінченні розмови — ці теревені перебила битва каменів та акт групового героїзму на Нейболт-стрит, № 29, — і могли б зупинитися на самих розмовах. А потім настало 14 серпня, і Генрі з його посіпаками просто загнали їх у каналізацію.

«Мабуть, варто було їх застерегти», — подумав Майк, розкладаючи по місцях останні журнали. Та щось затято не погоджувалося з цією ідеєю — він гадав, то був голос Черепахи. Певно, почасти так, і відчуття закільцьованості теж могло виявитись правдивим. Що, коли фінальна сутичка теж повториться в оновленій версії? Він уже заготовив ліхтарики та шахтарські шоломи, і в тій самій шафі лежали охайно скручені й скріплені резинками схеми деррійської каналізації та дренажних систем. Та тоді, коли вони були дітьми, всі їхні розмови й всі їхні плани, недолугі й путні, врешті-решт ні в що не вилились, бо їх узяли й загнали в підземелля, штовхнули в битву. Невже й тепер так станеться? З часом Майк зрозумів, що віра й сила були взаємозамінними. Чи могло так бути, що в дійсності все ще простіше? Що в дійсності жоден вольовий акт не можливий, поки тебе не пожбурять у галас і ґвалт, наче новонародженого, що вистрибує без парашута з материної утроби? А коли вже падаєш, тебе змушують повірити в парашут, створити його одною лиш думкою, хіба ні? Так чи інакше, а смикання за кільце ставало твоєю остаточною заявою з цього приводу.