«Господи Ісусе, та я прямо чорнопикий Фултон Шин»,[733] — подумав Майк і тихо засміявся.

Майк прибирав, упорядковував, думав думи, поки інша частина його мозку сподівалася, що він нарешті з усім покінчить і зрозуміє, що втомився, та піде додому поспати кілька, годин. Але коли він уладнав усі справи, спати анітрошечки не хотілося. Тож він пішов до ряду стелажів за його офісом, відімкнув ланцюг на сітчастих дверях ключем зі зв’язки на поясі й переступив поріг цієї святині. Теоретично ці кілька тьмяно освітлених стелажів були вогнетривкими, і якщо з обох боків замкнути залізні двері, можна було вберегти від пожежі їхній вміст: на полицях стояли коштовні першодруки, книги, підписані давно померлими письменниками (серед автографованих видань там були «Мобі Дік» та «Листя трави» Вітмена), матеріали з історії міста й особисті папери жменьки письменників, які жили й працювали в Деррі. Майк сподівався, що, коли їхня спільна справа матиме гарний кінець, він переконає Білла віддати бібліотеці свої рукописи. Проходячи повз третій стояк з полицями, вдихаючи знайомі бібліотечні запахи плісняви, пилу й цинамонового, старого паперу, він думав: «Певне, коли я помру, в останню путь мене відправлять з бібліотечною карткою в одній руці й штампом „ПРОСТРОЧЕНО“ — в другій. Що ж, ніґґере, це краще, ніж здохнути з пукавкою в руці».

Раптом він зупинився. Його обшарпаний стенографічний записник, у якому містилися деррійські історії та його власні бентежні міркування, ховався між «Старе Деррі-містечко» Фрікля та «Історія Деррі» Мішо. Майк засунув його так далеко, що записник ледь виднівся. Ніхто б його не знайшов, якби не шукав саме його.

Майк узяв записник та повернувся до столу, за яким вони проводили зібрання, затримавшись, щоб погасити світло в сховищі й замкнути сітку. Він сів і погортав списані сторінки, гадаючи, на яку ж дивну збірку недолугих та клишоногих свідчень перетворився цей зошит: наполовину історія, наполовину скандал, почасти щоденник, почасти сповідь. Записів далі 6 квітня не було. «Треба завести новий зошит», — подумав він, перегорнувши кілька порожніх сторінок у кінці. На хвильку в його голові майнула сором’язлива думка про першу чернетку «Розвіяних вітром» Маргарет Мітчелл, котру вона написала від руки в шкільних зошитах, — то була ціла гора зошитів. Потім він зняв із ручки ковпачок і двома рядками нижче від попереднього запису вивів «31 травня». На деякий час він замислено дивився перед собою, а потім почав розписувати все, що трапилося впродовж останніх трьох днів, почавши з дзвінка Стенлі Юрісу.

Він мовчки писав хвилин п’ятнадцять, а потім його зосередженість почала розсіюватись. Він зупинявся дедалі частіше. Йому почав заважати образ голови Стена Юріса, відтятої голови в холодильнику, закривавленої голови. Її роззявлений рот був повен пір’я, котре сипалося на підлогу й шурхотіло просто до нього. Вольовим зусиллям він прогнав той образ і писав далі. П’ять хвилин по тому він здригнувся, випроставшись на стільці, і крутнувся на 180 градусів, упевнений, що побачить, як та голова котиться підлогою, вкритою старим чорним та червоним кахлем, голова з очима скляними й жадібними, як в опудала оленячої голови.

Нічого там не було. Ні голови, ні звуку. Тільки приглушений стугін його власного серця.

«Опануй себе, Майкі. Трясця хапає, ото й усе. Нерви, нічого, крім нервів».

Марно. Слова втікали від нього, думки гойдалися поза досяжністю, дражнячи його. Щось наче тиснуло на потилицю, і цей тиск дедалі сильнішав.

За ним стежать.

Він поклав ручку й підвівся з-за стола.

— Хто тут? — гукнув він, і голос відлунив од високого склепіння, вдаривши по його нервах. Він облизав губи й спробував знову: — Білле?.. Бене?..

Білле-е-е… Бене-е-е…

Зненацька Майк вирішив, що хоче додому. Просто візьме з собою записник. Він простягнув по нього руку… і почув тихеньке шаркання. Кроки.

Він знову підвів голову. Озерця світла, оточені впадинами темних лагун. І більш нічого… принаймні нічого, що б можна було побачити. Він чекав. Серце гупало.

Знову почулися кроки, і цього разу він уловив, звідки долинав їхній звук. Засклений перехід, який з’єднував дорослу бібліотеку з дитячою. Там. Хтось. Щось.

Тихою ходою Майк підійшов до контрольного столу. Подвійні двері, що вели в перехід, тримали відкритими дерев’яні колодки, тож він бачив трохи підлоги. Там було щось, схоже на ноги. Його відразу ж охопив запаморочливий жах — а що, коли Стен усе ж таки прийшов, що, коли він зараз вийде з темряви з пташиним довідником у руці? Біле обличчя, бузкові губи, розрізані зап’ястя з передпліччями. «Нарешті я тут, — промовить він. — Забарився, бо довелося вилазити з дірки в землі, та нарешті я тут…»

Почувся ще один крок, і тепер Майк виразно бачив черевики — черевики та подерті холоші — джинси з нитками, що звисали на кісточки без шкарпеток. І в темряві, за шість футів над тими кісточками, він угледів мерехтливі очі.

Він простяг руку над півкруглим контрольним столом і, не зводячи погляду з нерухомих, блимаючих очей, помацав з іншого боку стільницю. Його пальці знайшли дерев’яний кут коробочки — прострочені картки. Паперова коробка — скріпки й гумки. Вони налапали щось металеве й ухопили його. То був ніж для відкривання листів зі словами ІСУС РЯТУЄ, вибитими на колодці. Хистка штука, яку надіслала бібліотеці Баптистська церква Благодаті Господньої в межах їхньої програми зі збору пожертв. Майк не відвідував богослужіння останні п’ятнадцять років, та до Церкви Благодаті ходила його мати, і він відправив їм п’ять доларів, хоча й це ледве міг собі дозволити. Він збирався викинути того ножа, та він пролежав серед безладу на його половині столу (у Керол завжди було бездоганно чисто) аж дотепер.

3 гарячковою силою він схопив ножа й рушив до тінистого коридору.

Почувся ще один крок… і ще один. Тепер порвані джинси було видко до колін. Майк розгледів силует володаря тих ніг — хтось кремезний, незграбний. Круглі плечі. Натяк на розпатлане волосся. Мавпяча статура.

— Хто ти?

Відповіді не було. Тінь лише стояла й дивилася на нього.

Хоча Майк був усе ще наляканий, він подолав думку, яка знесилювала його: то був не Стен Юріс, який встав із могили, прикликаний у Деррі шрамами на долонях або зловісним магнетизмом, що повернуло його в світ живих, наче зомбі з фільмів студії «Гаммер»[734]. Ким би він не був, коли Стен Юріс помер, він був дорослою людиною, сто сімдесят сантиметрів на зріст.

Незнайомець зробив ще один крок, і найближча лампа висвітила петельки джинсів без ременя, що звисали з його талії.

Раптом Майк здогадався. Здогадався раніше, ніж почувся голос.

— Ба, та це ж ніґґер, — заговорила тінь. — Давно жбурлявся камінцями по комусь, га, ніґґере? А знаєш, хто отруїв твого траханого собацюру?

Ще крок. Світло впало на обличчя Генрі Баверза. Воно стало гладким і обвисло; шкіра набула нездорового воскового відтінку; щоки перетворилися на м’ясисті складки, на яких росла щетина кольору перцю з сіллю. Лоб над кущистими бровами перекреслювали три глибокі хвилясті лінії. Інші зморшки утворювали дужки з боків його губатого рота. У безбарвних мішках з плоті ховалися маленькі й злі очі — бездумні й червоні. Обличчя передчасно постарілого чоловіка — чоловіка, котрому тридцять дев’ять, а виглядає він років на сімдесят три. При цьому то було обличчя дванадцятирічного хлопчиська. Одяг у нього позеленів од хащ, у яких він переховувався вдень.

— То як, ніґґере, не поздоровкаєшся? — спитав Генрі.

— Привіт, Генрі.

Майку спало на думку, що впродовж останніх двох днів він не слухав радіо й навіть газет не читав, хоча для нього це було звичним ритуалом. Дуже багато роботи. Дуже багато справ.

Дуже шкода.

Генрі переступив через поріг коридору між дитячим та дорослим відділами бібліотеки й завмер, свердлячи Майка маленькими поросячими очима. Його губи розійшлися в потворній усмішці, показавши гнилі зуби мейнського селюка.