Плече Джорджа вогко вгатилося у бетонний бордюр, і Дейв Ґарденер, який через повінь залишився вдома того дня, не пішовши на роботу в «Човник-Чобіток», побачив лише якогось маленького хлопчика у жовтому дощовику, маленького хлопчика, який кричить і звивається у риштаку, де брудна вода переливається йому через лице, роблячи його крики схожими на булькотіння.

— Тут усе злинає, — прошепотів той глузливий, гнилий голос, і раптом звук віддирання накрила сліпуча агонія, і далі Джордж Денбро вже нічого не знав.

Дейв Ґарденер першим туди дістався, і, хоча він опинився там всього лиш за сорок п’ять секунд після першого крику, Джордж Денбро вже був мертвим. Ґарденер ухопився за спину його дощовика, відтягнув хлопчика на дорогу… і сам почав кричати, коли тіло Джорджа перевернулося під його руками. Лівий бік плаща Джорджа тепер був яскраво червоним. Кров лилася у дощоприймач з рваної діри на тому місці, де раніше була ліва рука. Кулястий кінчик якоїсь кістки, жахливо яскравий, виглядав крізь порвану тканину.

Очі хлопчика дивилися вгору, в білі небеса, і, коли Дейв позадкував до інших людей, які вже прожогом набігали з усієї вулиці, вони почали наповнюватися дощем.

Десь там, унизу, в дренажній системі, яка вже майже ущерть заповнилася стічними водами (там, унизу, просто не могло бути нікого, вигукне пізніше окружний шериф в інтерв’ю репортеру «Деррі Ньюз» із бентежною люттю, такою сильною, що вона прозвучала майже стражданням; самого Геркулеса змило б тим скаженим потоком), зроблений з газетного аркуша кораблик Джорджа мчав уперед крізь темні як ніч камери й довгі бетонні коридори, що ревіли й гуділи водою. Якийсь час він біг пліч-о-пліч з мертвою куркою, яка пливла, задерши свої жовтуваті рептильні лапи до скрапуючої стелі; потім на якомусь розгалуженні за східною частиною міста курку віднесло ліворуч, а кораблик поплив і далі прямо.

Годиною пізніше, вже коли матір Джорджа гамували заспокійливими ліками в пункті невідкладної допомоги Деррійського міського шпиталю, а Заїкуватий Білл сидів ошелешеним, побілілим у своєму ліжку, слухаючи хрипкі ридання батька у вітальні, де, коли Джордж виходив надвір, мати ще була грала «До Елізи», той кораблик, ніби куля з дула рушниці, вилетів з бетонного отвору й швидко помчав якимсь водовідвідним каналом у безіменний ручай. Коли через двадцять хвилин він дістався кипучої розпухлої ріки Пенобскот, попереду на небі почали проявлятися перші сині просвіти. Дощова буря минулася.

Кораблик кивав, кренився й подеколи черпав воду, але не тонув; двоє братів добре його обробили проти намокання. Я не знаю, де він урешті-решт причалив, якщо взагалі бодай десь; можливо, він дістався моря і ходить там вічно, як зачарований корабель у якійсь чарівній казці. Все, що я знаю, це те, що він усе ще залишався на плаву і все ще мчав на грудях потопу, коли проминув межу самоврядного міста Деррі, штат Мейн, а потім сплив з цієї історії назавжди.

Причина, з якої Ейдріан носив капелюха, — розказуватиме пізніше поліцейським його рюмсаючий бойфренд, — полягала в тому, що він його виграв в атракціоні «Кидай, поки не виграєш»[24] на ярмарку в Бессі-парку всього лиш за шість днів до своєї смерті.

— Він його носив, тому що він любив це сране містечко! — кричав до копів той бойфренд на ім’я Дон Хагарті.

— Годі, годі — тут не місце таким висловам, — заперечив Хагарті офіцер Гарольд Ґарденер. Гарольд Ґарденер був одним із чотирьох синів Дейва Ґарденера. Того дня, коли його батько знайшов безживне, одноруке тіло Джорджа Денбро, Гарольду Ґарденеру було п’ять років. Цього дня, майже за двадцять сім років відтоді, він був тридцятип’ятилітнім і лисіючим. Гарольд Ґарденер визнавав справжність туги й болю Дона Хагарті, та в той же час розумів, що ніяк не може сприймати це цілком серйозно. Цей чоловік — якщо вам хочеться називати його чоловіком — мав напомаджені губи, а атласні штани на ньому були такими тісними, що можна було ледь не зморшки порахувати на його прутні. Туга чи не туга, біль чи не біль, він, врешті-решт, усього лише гомік. Такий самий, як його покійний друг Ейдріан Меллон.

— Нумо, повторимо все ще раз від початку, — промовив напарник Гарольда Джефрі Рівз. — Ви вдвох вийшли з того «Сокола» і повернули в бік Каналу. А далі що?

— Ідіоти, скільки разів я ще мушу вам переповідати? — Хагарті так само кричав. — Вони його вбили! Вони штовхнули його через парапет! Така звичайна справа в цьому Мачо-Сіті для них! — Дон Хагарті почав плакати.

— Ще раз, — повторив терпляче Рівз. — Ви вийшли з того «Сокола» і повернули в бік Каналу. А далі що?

Далі по коридору в іншій кімнаті для допитів двоє деррійських копів розмовляли з сімнадцятирічним Стівом Дубеєм; поверхом вище в кабінеті секретаря суду ще двоє допитували вісімнадцятирічного Джона Рукатого Ґартона; а в кабінеті шефа поліції на п’ятому поверсі сам шеф Ендрю Редімахер та заступник районного прокурора Том Бутільєр допитували п’ятнадцятирічного Крістофера Анвіна. Одягнений у витерті джинси, засмальцьовану майку й масивні мотоциклетні чоботи Анвін скиглив. Редімахер із Бутільєром взяли хлопця собі тому, що цілком слушно оцінили його як найслабшу ланку в цьому ланцюжку.

— Нумо, повторимо все ще раз від початку, — промовив у своєму кабінеті Бутільєр, точно так само, як Джефрі Рівз двома поверхами нижче.

— Ми не мали наміру його вбивати, — мимрив Анвін. — То все той капелюх. Ми повірити не могли, що він усе ще носить той капелюх після, розумієте, після того, що Рукатий був тоді сказав першого разу. Ну і, я гадаю, ми хотіли його налякати.

— За те, що він сказав? — перебив його шеф Редімахер.

— Так.

— Джонові Ґартону вдень сімнадцятого?

— Так, Рукатому, — Анвін вибухнув новими сльозами. — Але ми намагалися його врятувати, коли побачили, що він потрапив у халепу… принаймні я зі Стівом Дубеєм… ми не мали наміру його вбивати!

— Годі, Крісе, не штовхай нам лайно, — промовив Бутільєр. — Ви закинули того малого педика в Канал.

— Так, але…

— І ви всі втрьох прийшли сюди про все щиросердо зізнатися. Ми з шефом Редімахером цінуємо це, правда ж, Енді?

— Ще б пак. Щиро зізнатися, це справді чоловічий учинок.

— А отже, не зайобуй себе брехнею зараз. Ви вирішили його перекинути через парапет тієї ж миті, щойно побачили, як він з його дружком-підаром виходять із «Сокола», хіба не так?

— Ні! — обурено заперечив Кріс Анвін.

Бутільєр дістав із кишені сорочки пачку «Марлборо» і встромив собі до губ сигарету. Простягнув пачку Анвіну:

— Закуриш?

Анвін узяв і собі сигарету. Щоб дати йому підкурити, Бутільєру довелося ловити її кінчик сірником, бо аж надто тремтіли в Анвіна губи.

— Але коли ви побачили, що на ньому той капелюх? — спитав Бутільєр.

Похиливши голову так, що масне волосся впало йому на очі, Анвін глибоко затягнувся і видихнув дим крізь усіяний чорними вуграми ніс.

— Йо, — сказав він, і то так делікатно, що ледве чутно.

Бутільєр нахилився вперед, його карі очі сяяли. На обличчі він мав хижацький вираз, але голос звучав ласкаво.

— Що, Крісе?

— Я сказав «так». Думаю, що так. Перекинути його. Але ж не вбивати.

Він підвів голову, поглянувши на них, з лицем нестямним і жалюгідним, усе ще не спроможний усвідомити неоглядність змін, які відбулися відтоді, як він вийшов учора о сьомій тридцять із дому, щоб з двома друзями погуляти в останній вечір Деррійського фестивалю «Дні Каналу».

— Не вбивати його! — повторив він. — А той, під мостом… Я так і не знаю, хто він такий.

— То хто ж там був? — запитав Редімахер, проте без великої цікавості. Цю деталь вони вже також чули перед тим, і обидва в це не вірили — рано чи пізно люди, яких звинувачують у вбивстві, майже завжди хапаються за когось такого стороннього, таємничого.