— Звичайно.

Джордж зібрав протинамокні засоби й рушив через кімнату з невеличкою мискою в руках, в якій криво стирчала коробка з парафіном, а поверх неї був хистко притулений його кораблик.

— Дж-Дж-Джорджі?

Джордж обернувся подивитись на брата.

— Об-б-бережно там.

— Звісно, — лоб Джорджа трішки наморщився. Такі речі зазвичай йому казала мама, не старший брат. Це було таким же дивним, як те, що він раптом був поцілував Білла. — Звісно, я буду обережним.

Він вийшов. Білл його більше ніколи не бачив.

І от тепер він був тут, гнався за своїм корабликом вздовж лівого узбіччя Вітчем-стрит. Біг він швидко, але вода бігла швидше, і його кораблик вирвався вперед. Він почув ревіння, що дедалі дужчало, і побачив за п’ятдесят ярдів нижче по пагорбу, як вода каскадом шугає у все ще відкритий дощоприймач. Такий врізаний у бровку темний і довгий, напівкруглий отвір, і, саме коли Джордж туди дивився, якась оббита гілляка, з корою тьмяною і блискучою, немов тюленяча шкіра, полинула в пащу цього дренажного колодязя. На мить вона там зависла, а потім сковзнула всередину. От туди й прямував його кораблик.

— От лайно і «Шинола»![21] — закричав настраханий Джордж.

Він додав швидкості і якусь мить гадав, що впіймає кораблик.

А потім, послизнувшись однією ступнею, він упав долічерева, обідравши собі коліно, і скрикнув від болю. Зі своєї нової перспективи на рівні дороги він побачив, як підхоплений іншим нуртом його кораблик двічі крутнувся, а потім зник.

— Лайно і «Шинола»! — крикнув він знову, стукнувши кулаком об дорогу. Це також було боляче, і він почав трішки плакати. Яка ж це дурня, отак втратити такий кораблик!

Він підвівся і підійшов до отвору дощоприймача. Там він опустився навколішки й зазирнув досередини. Вода падала в темряву з сирим, лунким шумом. Якийсь то був лячний звук. Він нагадав Джорджу про…

— Ой!

Цей звук висмикнувся з нього, наче на ниточці, і Джордж відсахнувся.

Там, усередині, чиїсь жовті очі: саме ті очі, які він собі завжди уявляв, але насправжки ніколи в підвалі не бачив. «Це якась тварина, — подумав він недоладно, — ото й усе, якась тварина, може, чийсь домашній кіт потрапив туди й застряг…»

Він усе ще залишався готовим утекти — мусив би тікати вже за секунду чи пару секунд, коли перемикачі в його мозку впоралися з шоком, отриманим від тих двох яскравих жовтих очей. Під пальцями Джордж відчував жорстку щебенисту поверхню вулиці й тонке покривало холодної води, яка їх зусібіч обтікала. Він побачив себе, як він підводиться й задкує, але в ту ж мить голос — цілком розважливий і доволі приємний голос — заговорив до нього з дренажного колодязя.

— Привіт, Джорджі! — промовив той голос.

Джордж моргнув і знов подивився. Він ледь пойняв віри тому, що побачив; там було щось таке, немов з якоїсь придуманої історії або з кінофільму, де знаєш, що звірі будуть балакати й танцювати. Якби хлопчик був на десять років старшим, він не повірив би тому, що побачив, але йому було не шістнадцять. Йому було шість.

Він побачив клоуна в дренажному колодязі. Світло вглибині було далеким від ясного, але достатнім, щоб Джордж Денбро не сумнівався в тім, що він бачить. Це ж клоун, як той, що в цирку або по телевізору. Фактично він скидався на щось середнє між Бозо та Кларабелло, котрий балакав (чи котра? — Джордж ніколи не був упевненим у його/ії статі), бібікаючи клаксоном, у суботній ранковій передачі «Гавді Дуді» — єдиний, хто насправді міг зрозуміти Кларабелло, був Баффало Боб, і це завжди страшенно смішило Джорджа[22]. Цей клоун у дренажному колодязі мав вибілене обличчя, по боках його лисої голови стирчали кумедні пучки рудого волосся, а поверх губ у нього була намальована велика клоунська усмішка. Напевне, якби Джордж прожив на кілька років довше, йому б найперше згадався Роналд Мак-Доналд, а не Бозо й Кларабелло[23].

В одній руці, наче якийсь прекрасний, стиглий фрукт, клоун тримав повітряні кульки різноманітних кольорів.

В іншій руці він тримав кораблик Джорджа.

— Хочеш свій кораблик, Джорджі? — усміхнувся клоун.

Джордж посміхнувся у відповідь. Він ніяк не міг втриматися;

то була така усмішка, на яку просто мусиш відповісти.

— Звичайно, хочу, — промовив він.

Клоун розсміявся: «Звичайно, хочу». Це так гарно! Це дуже гарно! А як щодо повітряної кульки?

— Ну… звичайно! — Джордж уже було потягнувся рукою… а потім через силу прибрав її назад.

— Мені не можна нічого брати в незнайомців. Мій тато мені так казав.

— Вельми розумно з боку твого тата, — промовив клоун у дренажному колодязі, усміхаючись. «Звідки, — подумав Джордж, — я був вирішив, ніби в нього жовті очі?» Очі були яскравими, мінливо-синіми, такого ж кольору, як у його мами та в Білла. — Вельми розумно, справді. А отже, я відрекомендуюся, Джорджі! Я — містер Боб Ґрей, відомий також як Танцюючий Клоун Пеннівайз, радий познайомитися з Джорджем Денбро. Пеннівайзе, познайомтесь із Джорджем Денбро. Джордже, познайомтесь із Пеннівайзом. Ну от, тепер ми одне одного знаємо. Я для тебе більше не незнайомець, а ти не незнайомець для мене. Піравильно?

Джордж захихотів:

— Гадаю, що так, — він знову потягнувся рукою… і знову її відсмикнув. — А як ти туди потрапив?

— Мене просто дощем зми-и-ило, — сказав Танцюючий Клоун Пеннівайз. — Змило геть увесь цирк. Ти відчуваєш запах цирку, Джорджі?

Джордж нахилився нижче. Раптом він дочув запах арахісу! Гарячого смаженого арахісу! І оцту! Того білого оцту, яким крізь дірочку в кришці поливаєш собі картопляні чипси! Він відчув запахи цукрової вати й смажених пончиків і слабенький, проте загрозливий дух лайна хижих звірів. Він відчув вишневий аромат ярмаркової тирси. Але все ж таки…

Але все ж таки під усім тим був запах повені, і пріючого листя, і темних тіней дренажної труби. Сирим і гнилим був той запах. То був запах підвалу.

Проте інші запахи були сильнішими.

— Ще б пак, авжеж, відчуваю, — відповів Джордж.

— Хочеш свій кораблик, Джорджі? — спитав Пеннівайз. — Я повторюю запитання просто тому, що не схоже, аби тобі насправді його хотілося.

Він підняв кораблик вище, усміхаючись. Одягнений клоун був у неоковирний шовковий костюм з великими помаранчевими ґудзиками. На грудях у нього метлялася блакитна, яскравого відтінку електрик краватка, а долоні його приховували великі білі рукавички, як оті, що завжди носять Мікі Маус або Доналд Дак.

— Ще б пак, — сказав Джордж, дивлячись у дренажний колодязь.

— А повітряну кульку? У мене є і червона, і зелена, і жовта, і блакитна, і…

— А вони злинають?

— Злинають? — усмішка клоуна стала ще ширшою. — О так, насправді так. Вони злинають! І ще є цукрова вата…

Джордж потягнувся туди рукою.

Клоун ухопив його за руку.

І Джордж побачив, що обличчя в клоуна змінилося.

Те, що він там побачив, було достатньо жахливим, щоб усі виплоди його уяви про створіння в підвалі здалися лагідними сновидіннями; те, що він побачив, зруйнувало його розум одним пазуристим хапом.

— Вони злинають, — замугикало створіння здушеним, глузливим голосом. Воно тримало руку Джорджа тугою хваткою гнучкого, як черв, мацака, воно затягувало Джорджа в ту жахливу темряву, де нуртувала, і ревіла, і гарчала вода, несучи свій вантаж буревійного мотлоху аж ген до моря. Джордж вигинав шию геть від тієї кінцевої темряви, він почав кричати до дощу, бездумно кричати до білого осіннього неба, яке кривилось над Деррі того дня восени 1957 року. Крики його були відчайдушними та пронизливими, і вгору й униз у будинках по Вітчем-стрит люди підходили до своїх вікон або вибігали на ґанки.

— Вони злинають, — гарчало воно, — вони злинають, Джорджі, і коли ти опинишся тут, внизу, зі мною, ти злинеш також…