— Ви прийшли по пульт?

У своєму голосі вона вчуває водночас порив і неохоту. Дивне поєднання, але дуже їй знайоме.

Він ігнорує це, принаймні поки що.

— Як я вже й казав, я багато про тебе знаю, але мені достеменно не відомо, що сталося того дня, коли до твого дому прийшов той хлопець, Стоун. З пультом завжди стається кризовий момент — можна сказати, момент істини, — і коли він настає, моя здатність… бачити… втрачається. Розкажи, що там сталося.

— А треба?

Він здіймає руку і повертає долонею доверху, ніби кажучи: «Як хочеш».

— Я ніколи нікому не розповідала.

— І я так здогадуюсь, ніколи не розкажеш. Це твій єдиний шанс.

— Я сказала, що хочу, аби він згнив у пеклі і водночас натиснула на червону кнопку. Я не мала цього на увазі в прямому сенсі, але ж він щойно вбив хлопця, якого я кохала, щойно, курва, проштрикнув мені ногу ножем, і в мене вирвалось саме це. Я й уявити не могла, що він і справді…

Але сталося саме це.

Вона замовкає, пригадуючи, як обличчя Френкі почало чорніти, як його очі спершу затуманились, а тоді викотилися з орбіт. Як витягнувся його рот, а нижня губа відвисла, ніби жалюзі з поламаною пружиною. Його крик — подив? агонія? усе разом? вона не знає, — який у жовто-чорному потоці виніс зуби прямо з напівзогнилих ясен. Щелепа відірвалася; підборіддя звисло аж до грудей; моторошний тріск його шиї, коли та луснула. Ріки гною з його щік, коли вони репнули, ніби прогнила парусина…

— Не знаю, чи згнив він у пеклі, але точно згнив, — каже Ґвенді. Вона відштовхує кавовий торт. Більше його не хоче.

— А що ти розповіла потім? — питає він. — Розкажи мені. Ти, мабуть, мислила напрочуд швидко.

— Не знаю, чи мислила я взагалі, чи ні. Завжди було цікаво, чи пульт часом не думає замість мене.

Вона чекає, поки чоловік відповість. Він мовчить, тож вона веде далі.

— Я заплющила очі і знову натиснула на червону кнопку, уявляючи, що Френкі немає там. Зосередилася як тільки могла, а коли розплющила очі, у шафі був лише Гаррі, — вона спантеличено хитає головою. — Подіяло.

— Звісно, що подіяло, — каже містер Ферріс. — Червона кнопка дуже… як би так висловитись... різнобічна? Так, скажімо так. Але за десять років ти натискала на неї лише кілька разів, що характеризує тебе як людину сильної волі і ще сильнішої витримки. І я віддаю тобі свою шану.

Що він і робить, піднявши склянку молока.

— Навіть одного разу було більш ніж достатньо, — каже вона. — Я спричинила Джонстаун.

— Ти надто високої думки про себе, — різко каже він. — Джонстаун спричинив Джим Джонс. Так званий Преподобний сказився, як той пацюк, що втрапив у діжку. Параноїк, одержимий матір’ю, переповнений чванством. А щодо твоєї подруги Олів — я знаю, ти завжди вважала, ніби якимось чином відповідальність за її смерть лежить на тобі, — запевняю, це не той випадок. В Олів були деякі ПРОБЛЕМИ. Як ти це називала.

Вона вирячилась на нього, вражена. Як довго він підглядав за нею, ніби збоченець (наприклад, Френкі Стоун), що риється в її шухляді з білизною?

— Однією з таких проблем був її вітчим. Він… як би так сказати? Він забавлявся з нею.

— Серйозно?

— Як серцевий напад. А правду про молодого містера Стоуна ти й так знаєш.

Вона справді знає. Поліція приписала йому чотири зґвалтування і дві спроби зґвалтування в околиці Касл-Рока.

А ще, імовірно, зґвалтування і вбивство дів­чини у Клівз-Мілз. Копи достоту не впевнені щодо останнього, але Ґвенді переконана, що це був він.

— Стоун був роками зациклений на тобі, Ґвенді, й отримав саме те, на що заслужив. Це він, а не пульт відповідальний за смерть твого містера Стрітера.

Вона майже не чує цього. Пригадує речі, які зазвичай проганяє з голови. Але тільки не тоді, коли спить, — тоді вона цього не може.

— Я сказала поліції, що Гаррі завадив Френкі зґвалтувати мене, вони побилися, Френкі вбив Гаррі і втік. Гадаю, його й досі шукають. Я сховала пульт у комоді, разом з монетами. Думала вмокнути підбори туфель у кров Гаррі, щоб якось пояснити… травму… але не змогла змусити себе це зробити. Зрештою, це не мало значення. Припустили, що Френкі забрав із собою знаряддя вбивства.

Містер Ферріс киває.

— Це далеко не той випадок, коли кажуть «добре все, що добре закінчується», але принаймні це добре настільки, наскільки можливо.

Обличчя Ґвенді викривляється в гірку посмішку, через яку вона виглядає набагато старшою за свої двадцять два.

— З ваших вуст це все звуть так добре. Ніби я Свята Ґвенді. Та мені видніше. Якби ви не дали мені цей триклятий пульт, усе було б інакше.

— Якби Лі Гарві Освальд не отримав роботу в Техаському книгосховищі, Кеннеді добув би свій термін, — каже містер Ферріс. — Можна думати про те, що сталося б «якби», аж поки не звихнешся, дівчинко моя.

— Дивіться на це з якого хочете боку, містере Ферріс, але якби ви не дали мені цей пульт, Гаррі був би досі живий. Й Олів.

Він задумується.

— Гаррі? Так, може бути. Може бути. Щоправда, Олів була приречена. Ти не несеш жодної відповідальності за неї, повір, — усміхається він. — І я маю гарні новини! Тебе візьмуть до Айови! Твій перший роман… — вишкірюється він. — Ну, хай це буде сюрпризом. Скажу лише, що ти захочеш вдягнути свою найкращу сукню на вручення нагороди.

— Якої нагороди?

Їй водночас дивно і бридко від своєї жадібності до цієї новини.

Він знову відмахується жестом: «Пусте».

— Я сказав достатньо. Ще трохи і зміню лінію твоєї долі, тож не спокушай мене. Бо можу й піддатися тобі, тому що ти мені подобаєшся, Ґвенді. Твоя опіка над пультом була… виняткова. Я знаю, яким тягарем це було, іноді здавалося, ніби несеш на спині повний рюкзак каміння, але ти й не уявляєш, скільки добра зробила. Скільком катастрофам запобігла. Якщо використовувати його зі злим умислом — чого ти, до речі, ніколи не робила, і навіть той твій експеримент з Гаяною був зі звичайної допитливості, — пульт має неймовірну здатність творити зло. Коли ж його не чіпати, він стає великою силою добра.

— Мої батьки були на шляху до алкоголізму, — каже Ґвенді. — Озираючись на ті дні, я майже впевнена у цьому. Але вони кинули пити.

— Так, і хто знає, скільком ще гіршим речам зміг запобігти пульт під твоєю опікою? Навіть я цього не знаю. Масові різанини? Підла бомба у валізі, закладена на Гранд-Сентрал-Стейшн? Убивство якогось лідера, яке могло б розпалити Третю світову війну? Він не запобіг геть усьому — ми обоє читаємо газети, — але скажу тобі одну річ, Ґвенді.

Ферріс нахиляється, пронизуючи її по­глядом.

— Він запобіг багато чому. Багато чому.

— А зараз?

— А зараз я буду вдячний, якщо ти повернеш мені пульт. Твою роботу зроблено — принаймні цю частину твоєї роботи зроблено. Ти ще маєш що сказати світу… і світ послухає. Ти розважатимеш людей, і це найбільший дар, який може бути в чоловіка або жінки. Ти змушуватимеш їх сміятися, плакати, задихатися, думати. Коли тобі сповниться тридцять п’ять, ти писатимеш на комп’ютері, а не на машинці, але і те, й інше — свого роду пульти, хіба ти так не вважаєш? Ти проживеш довге життя…

— Наскільки довге?

Вона знову відчуває цю суміш жадоби і неохоти.

— А цього вже я тобі не скажу, хіба що те, що ти помреш, оточена друзями, у милій нічній сорочці з блакитними квіточками. У твоє вікно світитиме сонце, а перед відходом ти виглянеш надвір і побачиш зграю пташок, що летять на південь. Останній образ краси світу. Болітиме не сильно. Зовсім трохи.

Він відкушує від свого шматка кавового торта, тоді встає.

— Дуже смачно, але я вже й так спізнююсь на наступну зустріч. Пульт, будь ласка.

— Хто отримає його наступним? Чи ви не можете сказати мені й цього?

— Ще не знаю. Зараз саме приглядаю за хлопчиком у містечку під назвою Пескадеро, десь за годину їзди від Сан-Франциско. Ти ніколи його не зустрінеш. Сподіваюсь, Ґвенді, він такий же хороший хранитель, як і ти.