— Усе майже так, як я й думав, — каже Ферріс. — Не чекай, не сцикай і не ний, бери й роби. Атакуй у лоб. Це варте захоплення. Саме тому я й хотів познайомитись.

— Було приємно побалакати з вами, містере Ферріс, але мушу йти.

— Ні. Тобі треба ще побути тут.

Він більше не всміхається. Його обличчя суворе, а сині очі ніби посіріли. Капелюх відкидає тонку смужку тіні на його чоло, ніби татуювання.

— У мене для тебе дещо є. Подарунок. Бо ти особлива.

— Я не беру нічого від незнайомців, — каже Ґвенді.

Зараз їй уже трошки лячно. Може, навіть більше, ніж трошки.

— Імена — це ще не знайомство, тут я з тобою згоден. Але ж ми не незнайомці: ти і я. Я знаю тебе і знаю, що річ, яка є в мене, була зроблена для когось такого, як ти. Для того, хто молодий і міцно стоїть на ногах. Я відчув тебе, Ґвенді, ще задовго до того, як побачив. І ось ти прийшла, — він тягнеться до краю лавки і плескає по ньому. — Ходи, сядь біля мене.

Ґвенді підходить до лавки, почуваючись, ніби дівчинка у сні.

— Ви… містере Ферріс, ви хочете скривдити мене?

Він усміхається.

— Схопити тебе? Затягнути в кущі і, можливо, зробити з тобою якусь гидоту?

Він вказує пальцем через доріжку і на сорок з чимось футів далі по ній. Там, на гірках, гойдалках і рукоходах бавляться дві-три дюжини дітлахів у футболках касл-рокського денного табору, а за ними наглядають четверо вихователів.

— Не думаю, що в мене щось вийде, а ти? Та й до того ж маленькі дівчатка не цікавлять мене в сексуальному плані. Як правило, вони взагалі мене не цікавлять, але, як я вже й казав — чи принаймні натякнув, — ти інакша. А зараз сідай.

Вона сідає. Піт, що вкрив усе її тіло, охолонув. Їй спадає на думку, що, попри всі ці невимушені балачки, він зараз спробує поцілувати її, і байдуже йому до дітей на майданчику та їхніх вихователів-підлітків. Утім він цього не робить. Сягає попід лавку і дістає брезентову торбину, затягнуту шнурком. Відкриває її й видобуває звідти красиву коробку з червоного дерева, яка виблискує таким насиченим коричневим кольором, що дівчинка бачить крихітні червонясті відблиски глибоко в оздобленні. Коробка десь п’ятнадцяти дюймів завдовжки, мабуть, із фут завширшки і вполовину заввишки. Вона відразу хоче її, і не лише тому, що це красива річ. Вона хоче її, бо вона належить їй. Це ніби щось дуже цінне, дуже любе й загублене так давно, що вже й майже забулося, але зараз його знову знайшли. Ніби вона володіла цією річчю в іншому житті, коли була принцесою, чи щось таке.

— Що це? — тихим голосом питає Ґвенді.

— Кнопковий пульт, — каже він. — Твій кноп­ковий пульт. Дивись.

Чоловік нахиляється, щоб вона могла побачити маленькі кнопки на поверхні пульта: шість у рядах по дві і ще по одній з кожного боку. Загалом вісім. Серед парних кнопок: світло-зелена і темно-зелена, жовта й помаранчева, синя та фіолетова. Кнопка на одному кінці червона. На іншому — чорна. А ще на кожному кінці пульта знаходиться по маленькому важелю, а посередині — щось схоже на слот.

— Кнопки дуже важко натискати, — каже Ферріс. — Треба робити це великим пальцем і докладати багато сили. І це добре, повір мені. Не дуже гарна ідея помилятися з ними, о ні. Особливо з чорною.

Ґвенді вже й забула, що боялася цього чоловіка. Вона зачарована пультом, і коли незнайомець простягає його, дівчинка бере. Вона очікувала, що він буде важким, бо ж червоне дерево — важкий матеріал, до того ж хто знає, що там усередині — але це не так. Вона може побалансувати ним на рівних пальцях. Ґвенді пробігає пальцем по дзеркальній, дещо опуклій поверхні кнопок, здається, майже відчуваючи, як кольори осяюють її шкіру.

— Чому? Що вони роблять?

— Обговоримо їх пізніше. А зараз зверни увагу на маленькі важелі. Тягнути їх набагато легше, ніж натискати на кнопки, достатньо й мізинчика. Якщо потягнути той, що ліворуч — біля червоної кнопки, — він видасть шоколадну цукерку у вигляді тварини.

— Я не… — починає Ґвенді.

— Ти не береш цукерки від незнайомців, я знаю, — каже Ферріс і підкочує очі так, що вона аж пирхає. — Хіба ми не пройшли це, Ґвенді?

— Я не це хотіла сказати. Я не їм шоколад — ось що я хотіла сказати. Тільки не цього літа. Як я схудну, якщо їстиму солодощі? Повірте, як почну, то вже не зможу спинитись. А шоколад — це найгірше. Я ніби той шокоголік.

— А, але ж у тому й уся чарівність шоколадок, які видає пульт, — каже Річард Ферріс. — Вони маленькі, не більші за желейки, і дуже солодкі… але, з’ївши одну, іншої вже не схочеш. Захочеш пообідати, але без добавки. І солодощів також більше не захочеш. Особливо тих нічних убивць талії.

Ґвенді, котра ще до цього літа завжди полюбляла зробити собі сандвіч з арахісовим маслом і маршмелоу десь так за годинку до сну, знає, про що говорить чоловік. До того ж вона завжди просто вмирає з голоду після ранкових пробіжок.

— Схоже на якийсь чудернацький дієтичний продукт, — каже вона. — Такі штуки, які насичують тебе і від яких пісяєш, як скажений. Моя бабуся якось пробувала таке, і вже за тиждень її вернуло від них.

— Ні. Це просто шоколад. Але чистий. Не як ті батончики з магазину. Ось, спробуй.

Вона обмірковує цю думку, але недовго. Огортає мізинець навколо важеля — він надто маленький, щоб з легкістю вправлятися з ним іншими пальцями, — і тягне. Слот відкривається. Виїжджає вузька дерев’яна підставочка. На ній — шоколадний кролик, не більший за желейку, точно як і казав містер Ферріс.

Вона підіймає його і розглядає вражено й зачудовано.

— Ого. Тільки гляньте на пушок. А вушка! І маленькі, милі оченята.

— Так, — погоджується чоловік. — Прекрасна річ, еге ж? А зараз закидай до рота! Хутко!

Ґвенді так і робить, навіть не задумуючись, і її рот сповнює солодкість. Він має рацію: дів­чинка ще ніколи не куштувала шоколадки «Герші», такої ж смачної. Вона навіть не пригадує, щоб колись куштувала будь-що настільки ж смачне. Цей чудовий смак не лише в її роті — він заповнив усю голову. Поки цукерка тане на язиці, маленька підставка заїжджає назад, і слот закривається.

— Смачно? — питає Ферріс.

— М-м-м, — це все, на що вона спроможна.

Якби це були звичайні цукерки, вона б повелася, як пацюк у науковому експерименті, смикаючи за той маленький важіль, допоки він не зламається або ж цукерки не припинять виходити. Але їй більше не хочеться. Та й вона вже не думає, що заходитиме за слаші[8] у снек-бар у дальньому кінці ігрового майданчика. Вона геть не голодна. Вона…

— Ти задоволена? — питає Ферріс.

— Так!

Це саме те слово. Вона ще ніколи не була нічим так задоволена, навіть двоколісним велосипедом, який їй подарували на дев’ятий день народження.

— Добре. Завтра тобі, мабуть, захочеться ще, і якщо так, можеш взяти ще одну, бо в тебе буде пульт. Це твій пульт, принаймні поки що.

— А скільки в ньому шоколадних тваринок?

Замість відповіді, він пропонує їй потягнути важіль з протилежного кінця пульта.

— Він видає інші цукерки?

— Спробуй — і побачиш.

Вона огортає мізинець навколо маленького важеля і тягне за нього. Цього разу, коли зі слоту виїжджає підставка, на ній лежить срібна монета, така велика і блискуча, що їй аж доводиться примружитись через ранкове світло, котре відбивається від тієї. Дівчинка бере її, і підставка заїжджає назад. Монета важка. На ній зображено профіль жінки. На її голові щось на кшталт тіари.[9] Нижче — півколо з зірок, розбите датою: 1891. Угорі — слова E Plurbis Unum.[10]

— Це срібний долар Моргана, — каже їй Ферріс повчальним тоном. — Майже півунції чистого срібла. Створений містером Джор­джем Морганом, котрому було лише тридцять років, коли він вигравірував лик Анни Вільямс, шляхетної жінки з Філадельфії, на тому боці, що ми звемо «лицевою» стороною монети. На зворотному боці — американський орел.